Річі з сумом спостерігала за вантажниками – в нову квартиру її не брали…

Марина сиділа на підлозі поряд з Річі, повільно проводячи долонею по її потьмянілій, але все ще рідній шерсті.

Десять років – ціле десятиліття ця собака зустрічала їх біля дверей, зігрівала дитячі ноги у морозні вечори, оберігала будинок від чужинців. І тепер все має закінчитися так?

– Маринко, ну скільки можна! – у дверях з’явився Олександр із черговою коробкою в руках. – Вантажники чекають, а ти драму розвела!

Річі підняла морду, подивилася на нього своїми глибокими карими очима – у них було стільки розуміння, що Марині захотілося розплакатися.

– Сашко, може…

– Може, що? – він різко поставив коробку на підлогу. – Ми вже все вирішили! Нова квартира – нове життя! Там світлий ламінат, білі меблі. А від собаки тільки шерсть та клопіт. Та й стара вона вже.

Слово “стара” кольнуло Марину. Так, десять років – чималий термін для неї. Але хіба це привід викреслювати живу істоту із сім’ї?

– Мамо, правда, – з коридору показалася Катя, притискаючи до себе валізу з дипломом. – Досить цих сліз. За тиждень у мене співбесіда, мені зараз не до цього.

І все це звучало так, ніби Річі – не живий друг, а непотрібна річ, яка заважає новому життю.

Марина підвелася, струсила з джинсів руді волоски – маленький відчутний слід того, що її хтось любив по-справжньому.

– Куди ми її?

– Відвеземо до притулку, – Олександр уже натягував куртку. – Там гарний догляд, не хвилюйся. За нею доглянуть.

У голові Марина намалювала картину: Річі за металевими ґратами, серед чужих запахів та голосів, без улюбленого кута біля батареї, без ранкової миски з кашею, та без радісних зустрічей біля дверей.

– Саша …

– Марино! – він розвернувся, і обличчя стало жорстким, наче на нараді. – Досить! Рішення ухвалено! Собака залишається тут. Ми йдемо далі.

Річі наче все зрозуміла. Підійшла, тихо тицьнулася вологим гарячим носом у її долоню.

– Пробач, дівчинко, – видихнула Марина, і відразу відчула, як ненавидить себе за ці слова. За те, що вони зірвались із її губ.

За те, що не кричить, не упирається, не захищає єдину істоту, яка любила її без умов. Як завжди… як усе життя – вона поступалася, підлаштовувалась, говорила «вибач» там, де хотілося сказати «ні».

На сходах зашуміли вантажники, виносячи останні коробки. Річі сіла біля дверей, уважно стежила за ними, ніби чекала, що зараз хтось скаже: “Почекайте! Вона поїде з нами! Але ніхто цього не сказав”.

Марина взяла повідець – востаннє. Вивела собаку у двір, де стояла машина, забита їх «новим життям».

– Сідай вже! – крикнув з-за керма Олександр.

Марина зачинила дверцята, і через заднє скло побачила, як Річі залишилася на місці, з опущеним хвостом і притиснутими вухами, дивлячись їм услід.

Машина повільно рушила. І на той момент Марина зрозуміла: разом із Річі вона залишає тут і частину себе. Ту, що ніколи не повернеться.

Нова квартира дихала свіжою фарбою та відчуттям чужого, ще не обжитого побуту. Марина стояла посеред просторої вітальні – тридцять метрів бездоганної чистоти – і не знала, куди подіти руки.

Все блищало і виблискувало: паркет, наче дзеркало, стіни ніжного відтінку «слонова кістка», меблі, що наче зійшли з глянсового каталогу. Гарно, дорого, бездоганно… і водночас – холодно, стерильно.

– Ну як, подобається? – задоволений собою Олександр обійняв її за плечі. – Дивись, як усе вийшло. А ти переживала даремно.

Вона кивнула, зобразила усмішку. Так було потрібно. Але всередині все стискалося та кричало.

Перші дні Марина металася по квартирі, наче в клітці. Протирала і без того бездоганні поверхні, перекладала подушки, що ідеально лежали, шукала хоч якесь заняття, щоб зайняти руки, відволікти голову і совість. Але совість не відпускала.

Ночами вона лежала, прислухаючись до тиші. У старій квартирі завжди щось звучало: Річі тихо зітхала уві сні, шаруділа, перевертаючись, інколи скиглила – їй, мабуть, снилися свої собачі сни.

А тут – глуха порожнеча, тільки монотонне гудіння кондиціонера, та рідкісний шум машин за вікном.

– Не спиш? – спитав Олександр, повернувшись до неї.

– Не можу.

– Звикнеш. Зате тиша яка!

Вона не відповіла. Згадалося, як узимку, коли Катя захворіла, Річі три дні не відходила від її ліжечка, зігрівала, охороняла, ніби оберігала весь світ навколо дитини.

– Мамо, що ти така похмура? – Катя зазирнула на кухню, де Марина вкотре протирала і так чисту плиту.

– Все добре, красиво.

–  Ну то радуйся.

Радіти. Вона дивилася на дочку – двадцять три роки, освіта, попереду кар’єра. Коли вона встигла стати такою сухою та раціональною? Коли припинила відчувати?

– Катюш, а ти за Річі не сумуєш?

–  Мамо, це ж просто собака. Так, була хороша, але життя йде. Не можна тягнути з собою минуле.

Минуле. Десять років вірності, любові та відданості – тепер просто минуле.

На восьмий день Марина не витримала.

– В крамницю сходжу, – сказала чоловікові і поїхала до старого району.

Серце калатало, як у дівчинки перед побаченням. Безглуздо, звичайно, але їй треба було знати: що з Річі? Чи жива?

Двір зустрів її спогадами. Ось місце, де Річі ганяла кота, а он там підбирала печіво, яке їй приносили діти.

– Марино! – сусідка Валентина Петрівна вийшла із під’їзду. – Думала, що ви зовсім переїхали.

–  Так, переїхали… Тітка Валю, а Річі не бачили?

Сусідка пожурилася:

– Вона тут. Увесь час тут.

– Як тут?

–  Біля лавки сидить уже тиждень. Ми її годуємо, але майже не їсть. Все вас чекає.

– Де?

– Біля другого під’їзду. Тільки не лякайся – дуже схудла.

Марина кинулася туди. Підбори стукали по асфальту, але їй було байдуже. За облупленою лавкою сиділа  схудла грудочка рудої вовни.

То була Річі. Не та доглянута собака, що проводжала їх, а її тінь:  тьмяний погляд, опущені вуха.

– Дівчинко моя… – видихнула Марина.

Річі підвела голову. Впізнала. Хвіст трохи здригнувся, ледве помітно. Марина присіла, і собака підповзла ближче, поклала морду на її коліна, важко дихаючи.

– Вибач мені… Господи, вибач.

В її очах не було докору – тільки надія. Ти прийшла? Значить, ми йдемо додому?

– Вона щодня тут, – сказала Валентина Петрівна. – Чекає на вас з ранку до вечора.

–  Чоловік не дозволяє, – видихнула Марина, гладячи собаку.

–  А ти в себе спитай, а не в чоловіка.

Ці слова ляснули сильніше за крик. Коли вона востаннє запитувала себе, чого хоче? Коли ухвалювала рішення серцем?

– Я подумаю.

– Довго думати не можна, – тихо відповіла сусідка. – Бачиш, у якому вона стані? Тиждень – і буде пізно.

Додому Марина повернулася іншою. Олександр зустрів її у передпокої:

– Що так довго? Затори?

– Затори.

Він не помітив червоних очей і тремтячих рук. Пішов дивитись новини у своє крісло, у своїй ідеальній вітальні. А Марина дивилась у дзеркало і бачила там чужу жінку. Коли вона стала зручною, покірною, коли припинила  бути собою?

Річі згасала – від туги, зради, розбитого серця. А вона просто протирала плиту і грала роль зразкової дружини. Це було не правильно. Зовсім огидно.

Колись вона була зовсім іншою – мріяла викладати, зачитувалась віршами, могла годинами обговорювати книги з подругою.

Все це поступово розчинилося у звичних «як скаже чоловік», «що подумають люди», «родина важливіша». Але хіба Річі була не її сім’єю? Десять років поряд, десять років безумовної любові та вірності. І що?

Викинули, наче непотрібні старі меблі. Марина задумалася: а хіба не зробили б так і з нею, якби вона постаріла, захворіла, чи стала незручною?

На ранок вона піднялася о п’ятій, тихо одягнулася, щоб не розбудити Олександра, і вирушила за Річі. Собака лежала біля тієї ж лави, вже не в змозі сидіти. Кожен вдих давався їй важко.

– Дівчинко, ходімо додому, – прошепотіла Марина, акуратно підіймаючи її. Річі була невагомою, як пушинка, за два  тижні перетворившись на набір кісток, обтягнутих шерстю.

У таксі водій скептично глянув на них:

–  Може, спершу у ветклініку? Вона ледве жива.

–  Спершу додому, – твердо відповіла Марина.

Вдома Річі влаштувалась на кухні, на старому пледі, який Марина непомітно привезла з дачі. Вона майже не їла, лише вдячно дивилася і іноді слабко ворушила хвостом. Марина сиділа поруч, гладила потьмянілу вовну, і думала, як пояснить все чоловікові.

Відповідь прийшла швидко – о пів на сьому грюкнули двері.

– Марино! – гаркнув Олександр із передпокою. – Ти де?

Він увірвався на кухню, помітивши миски та підстилку.

–  Що вона тут робить?

–  Живе, – спокійно промовила Марина. – Це і її дім.

–  Який дім? Тут дизайнерський ремонт, італійські кахлі, а ти собаку затягла! Вовна, запах!

–  Вона згасає, Сашко.

–  І хай згасає, але не тут! – зірвався він на крик. – Я працюю, як навіжений, щоб у нас все було ідеально, а ти руйнуєш усе своїми примхами!

Слова «працюю, як навіжений» боляче різали слух.

–  Чому це примха?

–  Тому, що це просто тварина! А ти влаштувала трагедію!

– Я принесла додому згасаючого друга, який десять років нас любив, – її голос тремтів, але звучав твердо.

Олександр схопив Річі за шкірку.

– Відпусти її! – Марина зробила крок вперед.

–  Зараз відвезу назад, щоб її духу тут не було!

– Ні! – слова вирвалися так різко, що він завмер.

– Відпусти, – повторила вона тихо, але з холодною сталлю в голосі.

Він розтиснув пальці, і Річі впала на підлогу.

–  Марино, я попереджаю…

–  А я говорю вперше і востаннє, Олександре Вікторовичу, – вона промовила по батькові, як чужому. – Тридцять років я жила за твоїми правилами, готувала, підносила, мовчала, відмовлялася від свого заради твого.

– Я не пішла в інститут, не привела другу дитину, розірвала дружбу, бо так було потрібно тобі.

Вона випросталась:

–  Але цей будинок давно не мій. Я тут чужа! А Річі – моя сім’я. Єдина, хто любив мене просто так. І якщо зараз доведеться вибирати між тобою та нею – я виберу її.

Олександр уперше за багато років мовчав.

– Річі залишається! А ти сам вирішуй: жити з нами, поважати чужі почуття, чи піти.

Через тиждень Марина винайняла маленьку квартиру в старому районі, недалеко від того двору, де все почалося.

Потертий паркет, шпалери в квіточку, крихітна кухня – але Річі одразу знайшла місце біля вікна, де вранці падало сонце, і задоволена зітхала.

– Подобається? – Запитала Марина, ставлячи миски. Собака подивилася на неї і вперше за три тижні завиляла хвостом.

Через місяць приїхала Катя, похмура:

–  Мамо, тато каже, ти зруйнувала сім’ю через собаку.

–  Не через собаку, Катюшо.

Вона нагадала дочці, як у дитинстві та хворіла на ангіну, а Річі три дні гріла її, і не відходила. Катя подивилася на собаку і тихо промовила:

– Вибач. Ми тоді не подумали.

Олександр дзвонив – спочатку часто, потім все рідше.

–  Повернися, я згоден на собаку.

–  Пізно, Сашко. Справа не в Річі. Справа в тому, що тридцять років ти не чув мене.

Увечері Марина сиділа на маленькому балконі. Річі лежала поруч, гріючись на заході сонця. Грошей поменшало, простору теж, але тепер у неї був будинок, де її приймали такою, якою вона є…

Що скажете про вчинок Марини? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.