Родичі зовсім не поважають та не сприймають мою родину

Мої родичі мої вороги. Почалося все давно, але я не надавала значення. Наша сім’я велика. У моєї мами є 2 сестри та брат. У нього дружина моя ровесниця і ми товаришували. Бабуся — голова сім’ї та всі завжди біля неї. Я теж дуже її любила, а зараз лише ненависть.

А почалося все з моєї вагітності. Я працювала зі своєю тіткою (вона моя змінниця), а коли я завагітніла, вона почала мене виживати з роботи з декретних. Вони мали домовленість із начальством. Вона будувала підступи, у мене навіть була загроза викидня. Вона кричала, щоб я звільнилася, навіть хотіла поставити під статтю, і всі родичі прийняли її позицію. А коли ми з нею остаточно посварилися, то бабуся кричала на мене вагітну з прокльонами за те, що я з тіткою посварилася, точніше, відстоювала свою позицію. І ось я все стерпіла, а бабуся на той час жила з мамою.

Ось історія про дружину дядька. Вона тоді народила другу дитину, і моя мама постійно сиділа з її дітьми, кожен день майже, і я теж допомагала їй завжди. У неї проблеми з чоловіком були та з фінансами. А третя тітка приїжджала у гості із села. У цей період моя мати важко захворіла, і коли їй прийшли її аналізи, вона дізналася і сказала всім. Але дві тітки та дядько беруть своїх дітей і приводять до мами, а самі відпочивати. Навіть не підтримали ні морально, ні фінансово.

Тоді я народила дочку. Приїхали ми додому, всі привітали, але згодом почалося. Чи заздрість? Я не знаю, як їх виправдати. Вони стали ненавидіти мене та мою родину. Бабуся відвернулася одразу. Якщо дітей сина вона няньчить, і щодня йде пішки до них, то до нас навіть не зайде, хоч вона моя бабуся. Вона ще молода, мою маму вона народила в 15 років.

Я не просила допомоги. Мені хотілося такого самого ставлення, як і до інших дітей. Моя дитина молодша за дитину дядька на рік, і теж дівчинка. Почали вони порівнювати. Спочатку похвалялися своєю, а потім помітили, що моя більша, каже в рік, коли їх у два ні слова не каже. Бабуся почала злитися. Я їй дзвоню, розповідаю про свою дочку, чоловіка, а вона перебиває і про їхніх дітей починає говорити. У них застуда, вона плаче, ми з ангіною у лікарні, вона зовсім не переживає, навіть не зателефонує.

Вони почали збиратися своєю сім’єю, кликати всіх, і мою маму покликали. Загалом усіх, крім мене з донькою та чоловіком. Отак щоразу. Мені так прикро! Крім того, вони за спиною обговорюють мене. Але я постійно їм дзвоню, пропоную свою допомогу і допомагаю. Вони мене дзвонять, коли їм погано. Я вислухаю годинами, а тільки про себе, про сім’ю почну говорити, у них відразу немає часу слухати.

Чому таке ставлення? Сьогодні звернулася з проханням дрібним, одразу трубки не беруть, хоча пообіцяли. Я тягнуся до них і прощаю, але вони знову роблять боляче.

Як це розуміти? У мене після спілкування із ними депресія. За що така ненависть у них до нас?