Розповім трохи про своє селянське життя. Так, гроші є, але працювати заради них доводиться ой як багато – це вам не дача. Хоча працюємо ми, напевно, вже давно не заради грошей. А по інерції, просто не можемо інакше

Сьогодні знову подзвонив брат. Він у мене начальник транспортного цеху, і сказав, що два «Камаза» з тих, що залишили на вулиці, сьогодні вранці не завелися. Господи, але ж це тільки заморозки в мінус п’ять, не більше, що ж буде взимку?

Ну до біса цю військову техніку, нехай навіть нову, з зберігання, нехай навіть за копійки – двадцять тисяч доларів за вантажівку. Казав мені чоловік, що потрібно було ті «Вольво» чотиривісні брати. Шістдесят тисяч зелених за штуку, але безвідмовні. Уже приморожують, а у нас ще як мінімум тисяча тонн цукрових буряків в грунті. Коли ж все встигну? Гаразд, не в перший раз, в минулому році ще гірше було – перший сніг у вересні випав, але впоралися.

Потрібно поїхати на сільськогосподарські ярмарки, чоловік там уже другий день сидить з нашим цукром і овочами – представляє наш агрохолдинг.

Додому заскочити б, переодягнутися, зробити макіяж хоча б. Колись, до столиці сотню кілометрів пиляти, встигнути б. Там сьогодні буде міністр сільського господарства та інші кровопивці, потрібно підкотити в напівформальній обстановці – є пара питань, так що макіяж потрібно навести. Ні, додому не встигну, нічого – на виставці подмалююсь або в пробці. Поки в столицю в’їдеш, десять разів встигнеш намалювали.

Це ще спокійний день. Така круговерть і займає більшу частину життя. Забуваю, що я жінка. Руки огрубілі, як у будь-якого сільського жителя. Не важливо, що у нас з чоловіком у володінні агрофірма з багатомільйонним обігом. Вколюємо ми від зорі до зорі без вихідних і це не перекладання папірців в офісі. Вірніше, не тільки перекладання.

Лечу по трасі 100 км / год, мій Прадо може набагато швидше, але страшно – не заточений він для швидкості, гума під бездоріжжя, я, на відміну від столичних штучок, джип використовую за прямим призначенням.

Чоловік на виставці особисто продає цукор мішками з вантажівки. Робочих, виявляється, відпустив на обід. Ну, що ж, допоможу. Удвох якось легше стягувати пятідесятікілограмовий мішок з кузова.

І тут це ефірне створення: чобітки GIANMARCO LORENZI, сумочка LOUIS VUITTON. Дівчинка, що ти забула серед поросят і картоплі? Цукор? Мішок? З глузду з’їхати! Навіщо він тобі на Печерську? Ах, будинок у вас в Пущі-Водиці. Зрозуміло. А що, мужиків-то немає? Ах, чоловік в Лондоні, економка захворіла, доводиться все робити самій. Бідненька, я тебе розумію. Ось хлопці після обіду підійшли, вони донесуть тобі мішок до машини. Яка невдача, чобітки забруднила. Так звичайно, я знаю, скільки вони коштують – дві штуки зелених. Що ж ти на сільськогосподарські ярмарки-то поперлися в них за мішком цукру? Економна ти наша.
У таких чобітках тільки прогулюватися по Пікаділлі Серкус. Чи знаю я, де це? Звичайно, це Вестмінстер, центр Лондона. Звідки знаю? Так нас, селян, туди з сельхозтехникума на екскурсії возили. Нічого дивитися на мене таким круглими очима.

Стоїмо з чоловіком, п’ємо дешеву  каву з паперових стаканчиків – іншої на ярмарку немає. Щось ми з тобою давно в Лондоні не були?

Чоловік сміється, каже, що вже забув, коли були останній раз, напевно, років п’ять тому – треба б освіжити спогади.
Треба. Тільки буряк приберемо – тисяча тонн – це на тиждень роботи. І можна розважитися. Я вже дійсно забула, як виглядає Пікаділлі.