– Розумієш, мене дратує те, що ти маєш гроші!

– Розумієш, мене дратує те, що ти маєш гроші!
– Дратує?!
– Так!

Аделіна нічого не відповіла, мовчки розвернулась на підборах і попрямувала геть від цього місця. Вона була вкрай обурена, але нічого не могла вдіяти. Та й навіщо?

***

Аделіна всього в житті звикла домагатися сама. У школі завжди намагалася отримувати лише п’ятірки, чим іноді дивувала і вчителів, і однокласників.

Адже вона була з тих, хто плаче над четвіркою. Однолітки крутили пальцем біля скроні та нишком заздрили отриманим Аделіною четвіркам. Вони б і їм раділи.

А вчителі зітхали й казали, що не можна так зациклюватись і що іноді бувають помилки, нічого страшного, і п’ятірку можна отримати наступного разу. Але Аделіні треба було отримати її негайно. Прямо зараз.

Приходячи додому зі школи, вона відразу приймалася за уроки. Мама та бабуся дивувалися, дивлячись на неї.

– Іди, погуляй, Адель! Погода он, яка гарна, — казала бабуся.

– Завтра контрольна. Треба готуватись, — відповіла дівчинка.

І відкинувши за спину свою гарну косу, вона бралася за підручники. А ще вона дуже любила читати книжки.

– Зір зіпсувала! Казали ж тобі, не можна стільки сидіти за книжками! – Нарікала мама.

– Ну, ще трошки! Ну, дуже цікаво, — просила Аделіна, притискаючи до себе книгу, яку щойно захлинаючись читала.

Мама похитувала головою та йшла на кухню. Там вони з бабусею розмовляли про те, яке блискуче майбутнє чекає на їхню дівчинку.

– Але тільки б не на шкоду здоров’ю! – незмінно додавала бабуся. – Дав би Бог…

Звичайно ж, школу Аделіна закінчила із золотою медаллю. Вступила до престижного університету. Відучилася на відмінно і там.

Роботу дівчині шукати не довелося. Її відразу запросили на роботу, тільки-но вона захистила диплом. Аделіні навіть довелося обирати із двох місць. Вона обрала те, що було ближче до будинку.

З її працьовитістю та завзятістю справи на роботі теж пішли чудово. Її старання помічали, заохочували та дохід підвищувався. Незабаром Аделіна купила собі квартиру та з’їхала від мами та бабусі.

– Ох, онучка, — зітхала бабуся, — Ти давно доросла, хочеш жити сама, я розумію… Але ми будемо так сумувати за тобою!

– Не хвилюйся, бабуся! Я часто приїжджатиму, все ж таки ми в одному місті житимемо, а не за сто кілометрів, — з усмішкою говорила Аделіна та обіймала бабусю.

– Тільки якщо якийсь наречений з’явиться, дивись, приводь до нас у гості на оглядини, — усміхаючись і водночас скидаючи сльози, говорила бабуся. — А то ти дівка видна, при грошах, миттю обдурять. А в мене око алмаз, я їх за версту чую, шахраїв цих.

– Ну що ти, бабусю, я теж не дурненька.
– Дивись, он одна теж не дурненька, — хмуриться бабуся і багатозначно дивиться на маму Аделіни Ольгу, а та обурювалась:

– Мамо, ну що ти тепер, все життя мені пригадуватимеш?!

Мама Аделіни не любить говорити про свого колишнього коханого. Того самого, від якого вона колись втратила голову, і від якого з’явилася Аделіна.

Вона приховала від матері факт знайомства та спілкування з ним, а він обдурив дівчину і виявився не тим, за кого себе видавав. А потім і зовсім потрапив за ґрати. Звідти й подав він звістку Ользі.

Думав, що вона любить його досі та пробачить, але вона не пробачила. А Аделіну вирішила народжувати, про що жодного разу не пошкодувала. У дівчинки було все, адже Ользі допомагала мати…

Попри настанови бабусі, Сергія Аделіна із сім’єю знайомити не поспішала. Він їй подобався. Просто подобався. Їй було нічого від нього не потрібно, що, у свою чергу, підкупило самого Сергія.

Розумна вродлива дівчина, впевнена, знає, що хоче і яка, сама за себе платить і взагалі повністю незалежна. Крім того, Сергій нещодавно розлучився з дівчиною – повною протилежністю Аделіни. Зірки зійшлися.

Сергій — вільний художник, із тих, хто поки що “не знайшов себе”. Практичній та прагматичній Аделіні якраз не вистачало такої романтики у житті. А Сергій був дуже романтичним.

Дарував квіти, купував подарунки, часто на останні гроші, бо грошей у нього завжди бракувало. Замовлення то були, а то ні. Але одне було зрозуміло достеменно — Сергій талановитий. А Аделіна стала його музою.

Він писав її портрети, і вони дуже добре продавалися, а часом втрачав натхнення і впадав у депресію і тоді нічого не писав. Аделіна часто казала йому, щоб він не лінувався.

Для успіху в житті йому не вистачало лише завзятості, адже талант у нього був. А він завжди жартував і казав, що для щастя йому не вистачає її, Аделіни. І вони йшли до спальні.

Сергій часто ночував у Аделіни. У його однокімнатній квартирі розмістилася майстерня. Там все було завалено полотнами та фарбами, а маленький старенький диван, на якому іноді спав Сергій, стояв на кухні.

Жити разом Аделіна не пропонувала, а він і не наполягав. Сергія вона не контролювала, одружитися з нею не вимагала, про сім’ю та дітей не мріяла, дорогі подарунки не випрошувала, як його попередня дівчина, та й навіщо? Вона сама могла собі купити все, що захоче.

Аделіна часто платила не лише за себе, а й за нього: романтичну вечерю в ресторані, поїздки та інші розваги, прощаючи йому черговий “безгрошовий період”, проте завжди пропонуючи рішення.

Вона намагалася допомогти Сергію покращити продаж картин і збільшити замовлення, іноді вона пропонувала йому місце роботи, де він міг би заробляти, не кидаючи писати картини. Але Сергію нововведення не подобалися, а щодо роботи його, як правило, щось не влаштовувало.

Або заробіток, або графік. Він сумно посміхався і казав, що він вільний птах і, очевидно, так тому і бути. Аделіна не погоджувалась і намагалася допомогти коханому.

Однак, попри все це чоловік влаштовував її повністю, жодних претензій вона йому не висувала. І їй було добре з ним. Тільки з ним вона відпочивала і душею, і тілом.

Але одного разу, під час чергової прогулянки після розмов про погоду і події у світі культури, якими зазвичай цікавився Сергій, він раптом заявив про те, що їм треба розлучитися. Аделіна була вражена.

Вони зупинилися і присіли на лавочку. Аделіна вже подумки планувала сьогоднішню спільну вечерю, навіть заздалегідь приготувала їжу та напої. Після прогулянки вони мали намір піти до неї. Нічого не віщувало такого розвитку подій.

Сергій почав плутано пояснювати, що вона надто хороша для нього, а він у житті поки що нічого значного не досяг, фінансовий стан у нього не стабільний, йому нема чого їй запропонувати.

А Аделіна вона така вся крута та самодостатня. Сама вирішує свої проблеми, нічого ні в кого не просить, тримається впевнено та незалежно і має гроші.

– А це мене дратує! Розумієш, дратує! – Заявив Сергій. – Ти сама вирішуєш, як і куди їх витратити, ні в чому собі не відмовляєш. Ти можеш купити собі все, що захочеш, а я рахую копійки. Я бачу твій вираз обличчя, коли ти отримуєш мої подарунки. Ти ввічлива дівчинка, кажеш спасибі та інші ніжності, проте те, на що я збирав два місяці, ти можеш купити прямо зараз, одним рухом руки, просто діставши з сумочки картку. І так, у тебе все таке круте! Сумочка ця одна твоя скільки коштує! Щоб її купити, мені три місяці працювати треба.

– Тобто тебе дратує мій достаток? – Аделіна була вражена. – Як ти можеш так казати? Адже кому, як не тобі відомо, як мені ці гроші даються! Я дуже багато працюю для цього. І дорікати мені моїм же достатком? Я ж тебе ні словом, ні ділом не дорікнула. Ні до чого не примушувала, не висміювала…

Сергій мовчав і сидів, відвернувшись від неї.

Аделіна просто встала і пішла геть. Навіщо ці розмови, до чого вони? Замість спробувати дотягнутися до її рівня чоловік просто сховався, зійшов з дистанції.

Він міг би поділитися з нею своїми переживаннями, і вони б обов’язково придумали, як бути. Але ж ні. Він вирішив розлучитися. Гроші його дратують!

Та хто тобі заважає заробити? Мізки є, талант, руки золоті, працюй, твори! Ні! Ну гаразд. Нехай живе сам по собі. Він же вільний птах…

Аделіна була неймовірно зла на Сергія. Права була тоді бабуся, навколо повно любителів поживитись за чужий рахунок. А потім ще й претензії висунути.

– Ну що ж ти нас ніяк не познайомиш зі своїм нареченим? – Запитала бабуся під час чергового візиту Аделіни.

– А нема його, нареченого того, бабусю… — сумно відповіла онука.

– Як нема, дівчинко? Не може бути.

– Може. Доведеться мені, мабуть, одній кукувати. Як там кажуть, із сорока кішками, – усміхнулася Аделіна.

– Не журись, доню, які твої роки! – сказала мама. – Треба просто шукати собі рівних.

– Може, й треба. Тільки мені, чомусь не хочеться. Я зрозуміла, що можу все робити сама, навіщо мені зайвий тягар?

Попри занепадницький настрій, Аделіна через деякий час все-таки змогла зустріти своє кохання. Точно такий же цілеспрямований молодик покохав дівчину, а вона покохала його.

Вони розуміли одне одного з півслова, бо були дуже схожі. Завзято вони планомірно домагалися своїх цілей. Разом спільно. Вони обговорювали свої плани та ділилися досягненнями.

А Сергія Аделіна одного разу бачила на вулиці. Він малював якусь дівчину, сидячи перед мольбертом на бульварі. Поруч із ним сиділи й інші художники, які малювали з натури. Аделіна не одразу впізнала його.

Сергій виглядав якимось втомленим і трохи змарнілим. А її він впізнав відразу, і швидко відвів погляд, ніби був із нею не знайомий.

Аделіна, проходячи повз у своїх нових туфлях, що коштували, як колись казав Сергій, дві його зарплати, подумала про те, що кожному своє. Очевидно, йому було зручно на його рівні. І вище він не збирався. Як то кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель у небі.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?