Розумію, що нічого вже не змінити, що не потрібна я цьому Андрію

Так часом буває, що ніби живеш у шаленому ритмі і раптом навалюється якась туга, така важка, нудотна, починаєш озиратися назад, у минуле. Як сьогодні, наприклад.

Це сталося 9 років тому. Я тоді була школяркою, 11-класницею, він навчався класом молодше. Яке було кохання, нам усі заздрили. Ще б! Перший красень школи і я – типова сіра мишка. Ми зустрічалися рік. Я закінчила школу, вступила на філологічне, поїхала в інше місто, ми рідше бачилися, але наші стосунки не стали від цього холоднішими. Бувши в місті, я винаймала квартиру, спочатку одна, потім переїхала до кращої подруги Ані, сусідки з рідного міста. І тут почалося…

Це зараз, через час, я почала розуміти, що вона або надто нам заздрила, або просто хотіла нашкодити, не знаю, а тоді не бачила, не помічала. Вона йому про мене всякі гидоти говорила і все свою молодшу сестричку сватала, але я була впевнена в тому, що Андрій любить тільки мене. Свята наївність. Одного дня вона каже Андрію, що в мене тут є хлопець, що я з ним давно зустрічаюся, а вона все нібито не наважувалася йому сказати.

Андрій не став більше відповідати на мої дзвінки, вмовляння зустрітися, поговорити він просто відвернувся від мене, так і не впізнавши правди. Адже я тільки ним жила, ним одним дихала. Спочатку я думала, що він заспокоїться і все ж таки вислухає мене, дасть шанс розповісти, що це все неправда і я чекала. Боже, як болісно це було. Потім я зрозуміла, що він не повернеться, ніколи не повернеться. Та й говорити мені з ним ні до чого, він мені все одно не повірить, подумає, що виправдовуюсь.

І тут я дізнаюся, що він зустрічається із сестрою Ані, Настею. Удар нижче пояса! Хотілося вмерти. Ми не бачилися ніде, хоч би як я старалася. Знала тільки від знайомих, що Настя незабаром його покинула, він вступив у військову академію і все.

Минуло 2 роки. Я намагалася змиритися з цим і жити далі. Тільки якось так дивно вийшло, що після нашого розлучення життя моє зіпсувалося. Чи тому, що серцем я його не відпускала, чи ще з якихось причин, не знаю. Зустріла іншого, схожого на нього, виявилось, що тільки зовні. Зустріч, освідчення в коханні – все стандартно. І тут я дізналася, що вагітна. Батько дитини одразу дав зрозуміти, що це мої проблеми. Мої так мої.

Народила сина, доброго і здорового хлопчика, перевелася на заочну форму навчання, влаштувалася на роботу. Тяжко було, але справлялася сама, нікого ні про що не просила. І одного прекрасного вечора мені так нестерпно захотілося знайти Андрія, дізнатися як він, як склалося його життя, спробувати щастя взагалі.

Я перевернула все місто з ніг на голову, щоб знайти його координати, 2 дні набиралася сміливості зателефонувати, готувала промову… Яка дурна! Дякувати Богові, що від подруги випадково з’ясувала, що він одружений, його дружина працювала в одному банку з моєю подругою.

Боже, що зі мною було! Проплакавши декілька ночей, вирішила твердо і остаточно, що в жодному разі його сім’ю руйнувати не стану, відпущу його. Адже він сам вирішив не бути зі мною! Ех, пояснити б це серцю, так просто й доступно, мовляв, забудь, охолонь…

Зараз він має доньку. Я зустріла чудову людину, хоч і старшого за мене на 15 років, але його полюбив мій син, татом називає, а він сина виховує, як рідного. І почуття до нього є, сильні, дорогий він мені дуже. Але часом нападе така пекуча туга, згадую Андрія.

Розумію, що нічого вже не змінити, що не потрібна я цьому Андрію, що він мене, мабуть не пам’ятає. А серцю не накажеш. Ось і розумієш, що лишилося просто жити і берегти те, що маєш, минулого не повернеш.