Розумом я розумію, що мама в мене одна! Я думала, згодом образа вщухне, але вона не зменшилася ні на йоту. Мені здається, що це сталося вчора

Мамина сусідка зателефонувала, сказала, що мама хворіє. Чим конкретно не повідомила, але розповіла, що швидка їздить до мами щодня.

Я одразу мамі зателефонувала, вона не відповіла. Я написала повідомлення, почала чекати. Протягом дня номер мами ще раз п’ять набирала – без відповіді.

Почала панікувати. Дорогою з роботи додому передзвонила сусідці, попросила, щоб вона до мами сходила. Почала чекати.

Другий дзвінок сусідки теж не порадував: голос мами чути, але двері відчинити вона не змогла — прокричала, що голова паморочиться, ноги не тримають, а телефон далеко, навіть зателефонувати нікому не може.

Я написала чоловікові, щоб він забрав доньку з садка і помчала до мами, за двісті кілометрів від міста.

Мене трясло, в голові крутилися неприємні сценарії. У той момент я навіть не згадала причини, через яку не спілкувалася з мамою чотири роки.

Дісталася, піднялася, постукала. Почула кроки, мама відчинила двері.
– Заходь, гостею будеш, — усміхнулася вона.
– Ти як?

– Жити буду! Вегето-судинна дистонія у мене. Погано. То голова паморочиться, стати не можу, то серцебиття намацати не можу, то таке почуття, що зараз богу душу віддам.

– Лікарі що кажуть?
– Жити буду! Хімії навиписували! А я ромашку п’ю, кажуть, допомагає.

Я пройшла на кухню, зніяковіла, від спогадів чотирирічної давнини, але швидко викинула ці думки з голови. Мама поклала переді мною кілька виписок, та пару рецептів.

Поки мама розповідала про ходіння лікарями, я гуглила препарати, які їй виписали. Антидепресанти, вітаміни, ноотропи.

Обстеження мама пройшла, здорова по всіх напрямках: ЕКГ, кардіолог, терапевт, аналізи. Лікування призначив невролог.

– Давай схожу, куплю тобі все? – запропонувала я.
– Ні! Я це не питиму! У сусідки таке було, вона ромашкою вилікувалась.

– Я тебе правильно зрозуміла, лікуватися ти не збираєшся? – мати кивнула. – Добре. Тоді скажи сусідці, хай вона мені більше не дзвонить, — я встала з-за столу, та пішла до коридора.

– І ти так просто підеш? – здивувалася мама.
– Ти хочеш вибачитися? – запитала я.

Відповіді на запитання я не дочекалася, спокійно одягла взуття та куртку, вийшла із квартири, спустилася до під’їзду, сіла в машину. Згадала, як приїжджала до мами минулого разу.

То був Новий рік. Я тільки дізналася, що в положенні, насамперед повідомила чоловіка, потім зателефонувала мамі. Мама запросила нас із чоловіком відсвяткувати у неї.

Ми погодились. Дорогою до мами заїхали в магазин, купили все необхідне для святкового столу. З мами були олів’є та торт, з нас все інше.

Для оселедця під шубою я взяла солону червону рибу, свекруха якось таким салатом пригостила, мені дуже сподобалося, з того часу сама стала з червоною рибою робити.

Приїхали, розвантажились. Чоловік збирав ялинку і лагодив розетку, ми з мамою метушилися на кухні. Конфлікт почався через рецептуру оселедця під шубою.

Мама спеціально для неї купила жирний оселедець на вагу і вже почистила рибу, підготувавши до розбирання. Я почала наполягати на моєму варіанті з червоною рибою, мама – на своєму.

Я нагадала мамі, що ми поділили новорічний стіл: вона робить олів’є та пече торт, рештою займаюся я. Тому вирішувати, яка риба буде в салаті, теж маю я.

Мама розлютилася від моїх слів. Сказала, що я стала дуже розумна. Я відповіла, що це нормально — людям із віком властиво розумнішати.

Не знаю, що саме здалося мамі образливим у моїй відповіді, але вона взяла свого оселедця з тарілки й вмазала мене ним по обличчю.

Ви колись отримували рибою по обличчю? Від рідної матері? Бувши при цьому в положенні? І не треба, так собі відчуття!

Хвилина мовчання. У мене на очі навернулися сльози. Мама кинула рибу на стіл, і пішла до кімнати. Я покликала чоловіка, сказала йому, що ми їдемо, і пішла вмиватися.

Коли ми одягалися, мама вийшла в коридор і мовчки дивилася на нас. Я у неї запитала, чи не хоче вона вибачитись.

– За що мені вибачатися? — здивовано спитала вона.

Чоловік почав підвищувати голос на маму, висловлюючи сумніви, щодо її розумових здібностей, я його заспокоїла. Ми поїхали. Все куплене залишили там. У мене з’явився синець на вилиці, такої сили був ляпас.

Після цього випадку в гості до мами я не їздила, ми навіть не дзвонили одна одній. Внучку вона не бачила. Хотіла б — зателефонувала! Але ж ми горді, не можемо сказати одне слово — вибач!

Повернулась додому пізно, донька вже бачила десятий сон. Чоловік мовчки мене обійняв, а я заплакала.

У мене в самої дочка, коли-небудь вона чекатиме на дитину. Мені навіть на думку не спаде так з нею вчинити.

Я навіть зараз цього не роблю, як би вона не нашкодила! Не тільки до дітей не можна руки простягати, ні до кого не можна!

Розумом я розумію, що мама в мене одна! Я думала, згодом образа вщухне, але вона не зменшилася ні на йоту.

Мені здається, що це сталося вчора! Я чекаю на вибачення! Вона винна, вона має вибачитися, хто б що не казав! Розрадьте нас, будь ласка! Чи має мама вибачитись?