– Сама впорайся, – сказала мати, але незабаром пошкодувала про свої слова

Сутінки м’яко огортали київські вулиці, а в маленькій квартирі на п’ятому поверсі старої хрущовки панувала тиша, що переривалася лише цоканням настінного годинника.

Раїса Петрівна, шістдесятирічна жінка, сиділа на дивані, обкладена подушками. Її права рука в гіпсі лежала на колінах, ліва нога, теж закута в гіпс, незручно витяглася вперед. Вона дивилася на телефон і чекала, поки на іншому кінці знімуть слухавку.

– Наталко, доню моя … Як же так? – думала Раїса Петрівна, нервово стискаючи вицвілу хустку. Вона завжди вірила, що життя все повертає: добро – теплом, зло – болем. Але зараз, безпорадна та самотня, вона вперше засумнівалася.

Два тижні тому її тридцяти двохрічна дочка Наталя, жінка з твердим характером та вічно втомленим поглядом, зателефонувала в паніці. Її п’ятирічний син Артем захворів у дитячому садку: лихоманка, блювання, примхи.

Вихователі дзвонили невблаганно, вимагаючи забрати хлопчика, але Наталя була завалена роботою, а нянька, як на зло, взяла вихідний.

Раїса Петрівна на той час була на дачі – її особистому куточку щастя, де запах сирої землі та спів птахів заглушали міську метушню. Вона поливала свої улюблені айстри, коли телефон завібрував.

– Мамо, рятуй, будь ласка! – голос Наталі тремтів. – Артему погано, я не встигаю з роботи, забери його з садка!

Раїса Петрівна завмерла з лійкою в руках. Вона любила онука, але в грудях спалахнула стара образа. Рік тому Наталя розлучилася із чоловіком Олегом, якого Раїса Петрівна вважала ідеальним зятем.

– Працьовитий, дбайливий, а Наташа все зіпсувала! – не раз повторювала вона.

Після розлучення Наталя з Артемом пожили у неї кілька місяців, і Раїса Петрівна не втрачала нагоди нагадати дочці, що та «сама винна» та «дитину без батька залишила».

– Наташа, я на дачі, далеко, – відрізала вона. – Ти мати, от і впорайся. Раз на світ привела, от і виховуй, а не на мене все спихай!

– Мамо, я не прошу жити з нами, просто забери його сьогодні! – Наталя майже кричала.

– Не кричи на матір! – розлютилася Раїса Петрівна. – Розлучилася, а тепер просиш допомоги? Сама винна!

Розмова обірвалася скинутим дзвінком. Наталя, стиснувши зуби, домовилася з колишньою нянею, заплативши їй подвійний тариф.

А Раїса Петрівна, повернувшись до своїх айстр, відчувала укол совісті.

– Може, даремно я так? Але ж вона сама…

Тепер, сидячи в гіпсі, Раїса Петрівна сама опинилася в біді.

Позавчора на дачі вона вирішила полагодити навіс.

– Саму впораюся, не стара ще! – думала вона, підіймаючись по хитких сходах. Ті зрадливо хитнулися, і Раїса Петрівна полетіла вниз, просто на м’які грядки. Сусіди, почувши її крик, кинулися на допомогу.

– Раїсо, ти ціла? – Кричала Олена, допомагаючи їй підвестися.

– Здається, жива, – простогнала Раїса Петрівна, тримаючись за руку.

Віктор, колишній тренер із легкої атлетики, швидко оглянув її.

– Рука зламана, зв’язки на нозі розтягнуті, але хребет, слава богу, цілий, – сказав він.

Вони відвезли її до травмпункту, де Раїсі Петрівні наклали гіпс, а потім доставили в місто. Віктор навіть знайшов сусідських хлопців, які занесли її у квартиру.

– Раїсо, якщо що, клич, – сказала Олена, залишаючи на столі пакет із хлібом та молоком. – Ми поряд.

– Дякую, ви й так для мене, як рідні, – посміхнулася Раїса Петрівна, але в душі вже набирала номер Наталі. “Дочка не відмовить, вона ж моя …”

Але Наталя довго не відповідала. Один дзвінок, другий, п’ятий. Нарешті слухавку взяли.

– Мамо, що трапилося? – голос Наталі був крижаним.

– Наталю, я на дачі впала зі сходів… Рука зламана, нога в гіпсі, приїдь, будь ласка, – Раїса Петрівна намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.

– Серйозно? – Наталя помовчала. – А коли я тебе просила Артема забрати, то ти що сказала? Що я сама мушу впоратися. Ну ось і ти тепер сама.

– Наташо, як ти можеш? Я ж твоя мати! – Раїса Петрівна відчула, як сльози палять очі.

– А я твоя донька, але тобі це не завадило мені відмовити, – відрізала Наталя. – У тебе сусіди золоті, вони допоможуть. Викручуйся, як я тоді. Удачі, не шкутильгай.

Слухавка замовкла. Раїса Петрівна сиділа, дивлячись на телефон, ніби він міг пояснити, як її рідна дочка могла так вчинити.

Наступного дня Наталя сиділа в кафе з подругою Іриною, помішуючи чай, що охолонув.

– Іро, я, звичайно, злюся, але… може, я перегнула? – Наталя смикала серветку. – Вона ж мати, у гіпсі вся, одна…

– Стривай, – Ірина підійняла брову. – Це та сама мати, яка тебе «поганою матір’ю» називала? Яка тебе з Артемом пиляла за розлучення? Наталю, вона тебе принизила, коли ти допомоги просила. Ти їй тепер нічого не винна!

– Так, але… – Наталя зітхнула. – Вона ж не чужа. Раптом їй справді погано? Я сиджу і думаю: а якщо з нею щось серйозне, я собі не пробачу.

– А вона тобі тоді прощати не збиралася, – відрізала Ірина. – Ти ж не залізна, Наталко. Вона тебе довела, от і здобула бумеранг.

Наталя кивнула, але в грудях зростала грудка. Вона згадала, як у дитинстві мама пекла їй пиріжки з капустою, як учила кататися на велосипеді. Так, Раїса Петрівна була різкою, але хіба це привід кинути її в біді?

Тим часом Раїса Петрівна, ковтаючи сльози, подзвонила сестрі, Галині.

– Галю, уявляєш, Наталка не хоче мені допомагати! – голос її тремтів. – Я в гіпсі, ледве ходжу, а вона… Сказала, що це мені за те, що я її з Артемом не врятувала.

– Раїсо, ну ти теж гарна, – м’яко, але твердо сказала Галина. – Ти її тоді дуже образила. Вона до тебе з душею, а ти її відчитала. Але Наташка – вона ж не зла. Дай їй час, охолоне.

– А як не охолоне? – Раїса Петрівна схлипнула. – Я ж не чужа їй…

– Не чужа, – згодилась Галина. – Але ж і ти подумай, як її повернути. Може, перепросити? Ти ж мати, тобі й починати.

Раїса Петрівна замислилась. Вона згадала, як сама ображалася на свою матір, коли та її звітувала за вибір чоловіка. Але потім вони мирилися, бо рідна кров – вона сильніша за образи.

На другий день Наталя, не витримавши, приїхала до матері. Двері відчинила Раїса Петрівна, спираючись на милицю.

– Наташа? – її очі розширилися. – Ти… прийшла?

– Прийшла, – Наталя відвела погляд. – Не можу я тебе кинути одну, хоч і злюся. Але домовмося: більше жодних лекцій про моє життя. Я сама розберуся.

– Наталю, пробач мені, – Раїса Петрівна зробила крок вперед, забувши про милицю. – Я не мала рації. Ти гарна мати, і Артем у тебе чудовий. Просто… я боялася, що ти помилишся, як я колись.

– Мамо, я не ти, – лагідно сказала Наталя. – Але я люблю тебе. Спробуймо заново?

Раїса Петрівна кивнула, і сльози, які вона стримувала, нарешті потекли. Вони обійнялися, і в ту мить обидві зрозуміли: бумеранг долі повертає не лише біль, а й прощення.

Образи – як тіні, що закривають світло, але любов і прощення – це міст, який з’єднує серця, навіть, якщо вони на якийсь час розійшлися.

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.