Саме тому мені, чесно кажучи, набридло спонсорувати людину, яка мене зневажає, — твердо сказала Ганна. — Хочеш допомагати мамі — будь ласка. Але зі своєї зарплати

— Ти хоч розумієш, що робиш? — голос Ігоря тремтів від злості. — Ти позбавляєш мою матір коштів до існування!

У сутінках кухні обличчя чоловіка здавалося чужим, гострі вилиці, підібгані губи, погляд обвинувачуючий і холодний, як у прокурора.

— Коштів до існування? — посміхнулася Ганна. — Ігорю, твоя мати отримувала від мене по двадцять тисяч гривень щомісяця. Це, взагалі-то, майже зарплата.

— Отримувала! — озвався Ігор, натиснувши на останній склад. — А тепер, коли ти прикрила лавочку, що їй робити?

Ганні складно було відповісти на це питання. Сім років вона тягнула на собі не тільки власну сім’ю, а й свекруху Лідію Павлівну, яка примудрялася одночасно брати гроші й зневажати руку, що дає.

— От саме. Тягнула, — вона теж подумки зробила наголос на останньому складі. — Більше я цього робити не буду.

Три тижні тому Ганна приїхала до свекрухи забрати дітей, ті гостювали у бабусі на осінніх канікулах. Двері були прочинені, а з кухні долинав гучний голос свекрухи, яка як завжди голосно розмовляла з кимось телефоном. Ганна вже хотіла її гукнути, але почула своє ім’я та мимоволі завмерла на місці.

— Ця кар’єристка знову затримується, — голос Лідії Павлівни сочився отрутою, — діти покинуті, чоловік покинутий. Усе носиться зі своїми презентаціями, як курка з яйцем. А який сенс? Ні-і-і… Як хочеш, але жінка повинна знати своє місце.

— Ого! — подумала Ганна.

— Що «перестань»? — наїжачилася свекруха на якесь питання співрозмовника. — Ось Оленка сусідська, та так, дружина. Вдома сидить, чоловіка зустрічає, борщі варить. А твоя? Приповзе о десятій вечора, суне дітям напівфабрикати — і спати. Я б на твоєму місці…

Ганна не стала слухати, що б зробила Лідія Павлівна на місці сина. Вона голосно кашлянула і, насолодившись деяким збентеженням свекрухи, повідомила їй, що приїхала за дітьми.

***

Три дні вона обмірковувала почуте. Перемотувала в голові, як кіноплівку. Згадувала всі сім років спільного життя з Ігорем і з тінню його всюдисущої мами. Згадувала вона, як бігала з Лідією Павлівною по лікарях, коли в тієї виявили діабет, як оплачувала дорогі ліки, як возила її на консультації до кращих ендокринологів Києва.

Як переказувала гроші на картку, регулярно, без нагадувань. Як купувала путівки в санаторій, оплачувала ремонт у її квартирі, міняла вікна, двері, сантехніку…

А потім почалося інше «кіно». Ганна згадала, як Лідія Павлівна морщилася, коли невістка з’являлася в джинсах («нежіночно»), як зітхала, дивлячись на її коротку стрижку («а волосся ж було таке гарне»), як уїдливо цікавилася, чи не час змінити роботу на щось «спокійніше і більш підходяще для матері двох дітей».

Зрештою, Ганна просто перестала переказувати їй гроші.

***

Спершу реакції не було ніякої. Потім Ігор досить несміливо сказав, що мама хвилюється через те, що їй на картку не капнула звична сума. Ганна сказала, що у неї зараз складнощі на роботі, Ігоря її відповідь цілком влаштувала.

Пройшов ще тиждень. І Лідії Павлівні, зрештою, вдалося так обробити Ігоря, що він влаштував дружині справжнісінький рознос.

— Аню, це ж моя мати! — Ігор майже кричав. — Як ти можеш так чинити з нею? Вона літня, немічна людина!

— Літня немічна людина, яка вважає мене поганою дружиною і матір’ю, — озвалася Ганна. — Яка постійно ставить мені в приклад ту Оленку з її борщами. Яка називає мене кар’єристкою!

— Звідки ти це взяла? — раптом зніяковів Ігор.

— Чула на власні вуха. Три тижні тому, коли приїхала за дітьми. Вона ж із тобою розмовляла телефоном, так?

Ігор зблід, але вперто похитав головою.

— Ну… Ну хіба мало що людина спересердя скаже! Ти ж знаєш мамин характер.

— Знаю. Саме тому мені, чесно кажучи, набридло спонсорувати людину, яка мене зневажає, — твердо сказала Ганна. — Хочеш допомагати мамі — будь ласка. Але зі своєї зарплати.

Ігор працював у невеликій конторі й отримував небагато. Усі його гроші йшли на дрібні витрати. Основний тягар сімейного бюджету тягнула Ганна, яка працювала керівником відділу в міжнародній компанії. Її зарплата була вчетверо вищою за чоловікову.

— Та-а-ак… — розчаровано протягнув Ігор. — От уже не знав, що ти така.

— Тепер знаєш, — знизала плечима Ганна.

***

Незабаром активізувалася сама Лідія Павлівна. Вона телефонувала їй по п’ять разів на день, плакала, скаржилася на здоров’я, погрожувала померти з голоду. Ігор ходив похмуріший за хмару, демонстративно спав на дивані й відмовлявся їсти приготовану Ганною їжу. Діти відчували напругу, і в школі у них почалися проблеми.

Якось свекруха наскочила в сім’ю сина.

— Поговорити треба, — сказала вона, переступаючи через поріг.

— Говоріть, — озвалася Ганна, пропустивши свекруху в коридор.

Після нетривалого мовчання та почала:

— Що, думаєш, я не розумію твоєї гри?

— Якої гри? — здивувалася Ганна.

— Та не прикидайся ти! Ти хочеш налаштувати Ігоря проти мене!

— Це не так, — спокійно відповіла Ганна, — я просто більше не хочу спонсорувати людину, яка мене постійно ображає.

— Ображаю? Я тебе?! Дозволь дізнатися, як?

Свекруха і справді виглядала щиро здивованою. У її системі координат принижувати невістку було нормою, природним правом старшої жінки в сім’ї.

Ганна нагадала Лідії Павлівні всі її слова, зокрема й «кар’єристку».

— Це ніякі не образи, а правда! — палко заперечила свекруха. — А на правду гріх ображатися. А ще більший гріх залишати хвору людину без допомоги.

— У вас є пенсія.

— Маленька! Що на неї купиш?

— Мільйони людей живуть на такі гроші. І нічого, — знизала плечима Ганна.

— Але ти ж можеш допомогти! — продовжила свекруха. — У тебе є гроші!

І раптом вона ойкнула:

— Ох… Серце… Ігорю, синочку, мені погано…

Ігор вискочив із вітальні, кинувся до матері, посадив її на стілець і приніс їй води. Потім повернувся до дружини.

— Ну? Задоволена?!

Такі вистави Ганна бачила десятки разів. Майже завжди вона велася на цю маніпуляцію, бігла по ліки, викликала швидку. А потім виявлялося, що тиск у нормі, кардіограма ідеальна, а свекруха просто «понервувала»…

Коли Лідія Павлівна пішла, Ганна та Ігор міцно посварилися. А потім вона зібрала речі й поїхала до батьків.

***

Минуло днів п’ять. Якось увечері Ганні зателефонував Ігор.

— Анюто, повертайся, — попросив чоловік, — я поговорив із мамою. І вона згодна вибачитися.

— Мені не потрібні її вибачення, — відповіла Ганна, — мені потрібно, щоб ти нарешті визначився.

— З чим визначився? Кого вибрати, тебе чи її? — сухо розсміявся Ігор. — Аню, не сміши. Ти робиш драму просто на рівному місці.

— Ну якщо для тебе те, що твоя мати постійно принижує та ображає твою дружину, просто драма на рівному місці, тоді нам нема про що розмовляти! — відрізала Ганна.

— І? — запитав після паузи чоловік. — Що робитимемо?

— На мій погляд, нам треба пожити окремо.

— Окре… Аню, ти чого? — злякався Ігор.

— Тобі, звичайно, доведеться знайти іншу роботу або взяти підробіток, щоб підтримувати належний рівень комфорту та виконувати всі мамині забаганки, — спокійно продовжила Ганна. — Але це, як то кажуть, уже витрати.

***

Вони пожили окремо трохи більше місяця. А потім Ганна подала на розлучення. Діти залишилися з нею.

Якось вона зустріла Ігоря в «Сільпо». Вони привіталися і потихеньку розговорилися.

— Мама переїхала до мене, — зітхнув Ігор. — Я продав її квартиру й погасив частину іпотеки.

— Молодець. А з роботою що?

— Знайшов більш оплачувану. Аню…

Він раптом жалібно подивився на неї.

— Слухай, може, спробуємо ще раз, а? Я… багато чого зрозумів. І мама… Ну вона обіцяє не втручатися.

Ганна зі співчуттям подивилася на нього.

— Ні, Ігорю, — м’яко сказала вона, — поїзд пішов.

Більше їх з Ігорем доля не зіштовхувала.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.