– Семене, це хто? – Це… ну… е… А ти чого в середу сюди зірвалася? Ти б хоч подзвонила… – Ти мені зуби не заговорюй! – розсердилася Тамара Іванівна. – Що відбувається? – Та нічого не відбувається, – Семен відвів очі. – Просто покликав людину, щоб дізнатися… Ну, по чому нині така ділянка, як наша. – А ці двоє для антуражу тут були?

Тамара Іванівна зібралася на дачу в середу, хоча зазвичай вони із Семеном вибиралися туди на вихідні. Просто скучила за своїми грядками, от і сіла в маршрутку та покотила.

Всю дорогу, дивлячись у запорошене вікно на сосни, вона думала, як зрадіє чоловік. Семен останнім часом сидів на дачі майже невилазно, казав, що в місті йому задушливо і що, мовляв, там, біля Дністра, йому дихається вільніше.

Біля хвіртки стояла незнайома машина зі столичними номерами.

Тамара Іванівна сповільнила крок і мимоволі поправила хустку. У дворі, біля її клумби з флоксами, стояла жінка і щось жваво розповідала молодій парі. Поруч стояв Семен і кивав невпопад.

– А ось тут, зверніть увагу, чудова веранда, сонце до обіду, – співала жінка. – Господар своїми руками все будував, він у нас майстер на всі руки.

Молодий чоловік, заклавши руки за спину, неквапливо міряв кроками двір від веранди до паркану. Його  дружина, яка була при надії, тихо щось говорила йому про візок.

Трималися обидва цілком упевнено.

– А земля тут яка, самі бачите, – казала жінка. – Сусіди спокійні. Місце, вважайте, курортне, сосновий бір під боком, річка.

Тамара Іванівна відчинила хвіртку. Петлі рипнули, і всі четверо разом обернулися до неї.

Жінка раптом схаменулась:

– Так… Ну, гаразд. Головне ви вже подивилися, інше – обговоримо у вихідні. Ходімо.

Коли вони вже йшли, Тамара Іванівна почула щось про оформлення та суботу. Вона здивовано глянула на чоловіка.

– Семене, це хто?

– Це… ну… е… А ти чого в середу сюди зірвалася? Ти б хоч подзвонила…

– Ти мені зуби не заговорюй! – розсердилася Тамара Іванівна. – Що відбувається?

– Та нічого не відбувається, – Семен відвів очі. – Просто покликав людину, щоб дізнатися… Ну, по чому нині така ділянка, як наша.

– А ці двоє для антуражу тут були? А про візок вони просто так говорили?

– Про який ще візок? – закліпав віями Семен.

– А слова про оформлення та про суботу мені почулися, так?

Семен шумно видихнув.

– Ти що, дачу продаєш? – повела Тамара Іванівна лобову атаку.

– Та нічого я не продаю! – закричав Семен, та так голосно, що з сусіднього будинку висунулась голова сусідки.

І з інших будинків теж виглядали люди.

– Я нічого не підписував, чуєш мене? Жодного папірця. Нічого!

– Так, а що вони забули тут, га?

– Та тьху ти! – розсердився Семен. – Я їй говорю-говорю, а їй все одно. Усе! Я все сказав, повторювати не буду. Вгамуйся вже!

Обідали мовчки. Залишок дня теж пройшов мовчазно.

А ввечері Семен демонстративно поїхав у місто на своїй «Ниві», кинувши Тамару Іванівну на дачі. А коли сонце зайшло, до паркану підійшла сусідка Валентина.

– Томо, а я дивлюся, покупці у вас ходять… – почала вона. – Чи продаєте, дачку?

– З чого ти взяла, що продаємо? – втомлено відгукнулася Тамара Іванівна.

– Так Семен твій ще минулого місяця ось цій рієлторші ділянку показував. А тепер, виходить, продаєте, так?

– Я дивлюся, ти більше за мене знаєш, – зітхнула Тамара Іванівна. – Розповідай давай.

І Валентина розповіла. Своїми вухами чула, як Семен скаржився іншому сусідові, Олександру, що його син від першого шлюбу в боргах, як у шовках, і він не знає, що робити.

– Ну, Сашко йому й порадив дачу продавати, – охоче пояснила Валентина.

Тамара Іванівна довго мовчала.

– Як же він продавати зібрався, якщо вона в шлюбі куплена? – глухо промовила вона.

– То ти нічого не знаєш, так? – співчутливо промовила Валентина. – Ти ось що. Нічого не підписуй. Що б він тобі не пхав, які б казки не розповідав, не підписуй. Хоч сонна будеш, хоч не твереза, не підписуй та й усе тут!

– Та я ніби в чарку і не заглядаю, – мимоволі посміхнулася Тамара Іванівна.

– Ну і все, значить, – впевнено зробила висновок Валентина.

Ніч вона майже не спала, а вранці вирішила, що робитиме. Вона приїхала в місто та пішла до нотаріуса. У голові крутилося одне: а раптом уже пізно, раптом Семен уже підписав?

– А якщо він уже підписав, уже продав, – запитала вона фахівця. – Тоді все, так? Тоді пізно?

– Дачу куплено у шлюбі?

– Так, купували разом, ще в дев’яності. Оформлена на чоловіка, він тоді всі папери брав на себе.

– Отже, це спільне майно. Щоб продати таку нерухомість, вашому чоловікові потрібна ваша нотаріально засвідчена згода.

– Без нього угоду, припустимо, зареєструють, але ви маєте право оскаржити її в суді, і таку угоду визнають недійсною. Рік вам на це дається з того дня, як довідалися.

– А якщо я просто не погоджуся? Ось зовсім.

– Тоді будь-який грамотний покупець від такої покупки сам відмовиться. Кому потрібний будинок, який дружина продавця через суд забере назад?

Тамара Іванівна вийшла надвір і недовго постояла на ґанку контори. Їй стало трохи спокійніше.

Діставшись додому, вона одразу повідомила чоловіка, що так, мовляв, і так, ходила до нотаріуса.

– Ну, і що далі? – знизав він плечима. – Я вже завдаток взяв. Двісті тисяч. Половину я Олегу вже віддав, його кредитори душать. Назад ходу нема, розумієш? Усе у суботу оформимо.

– У суботу, значить…

– Так, у суботу! – чоловік прямо на неї подивився. – Так, я все без тебе вирішив. Бо… ну, бо ти вперлася б. Адже вперлася б, га?

– Обов’язково б вперлася.

– Ну от бачиш!

Вони трохи помовчали.

– Ми тридцять років разом, Семене, – глухо промовила Тамара Іванівна. – А ти, замість того, щоб зі мною порадитися, за моєю спиною поліз рятувати сина від першого шлюбу…

– Він мій син! – крикнув Семен.

– А я твоя дружина! Чи це вже не має значення?

Він відвернувся до вікна, важко засопів.

Вона не стала ні сперечатися, ні загрожувати судом. Вона просто дізналася, в якій конторі проводитиметься угода, Семен випадково вибовтав назву та адресу, дочекалася суботи і коли чоловік поїхав, теж поїхала туди.

Постукала, увійшла і сіла поряд з остовпілим чоловіком.

– Я законна дружина цього чоловіка, – кивнула вона на Семена, – і ось що. Своєї згоди на продаж дачі я не даю!

– Дача наша спільна, куплена у шлюбі. Без моєї згоди, завіреної у нотаріуса, зареєструєте ви угоду чи ні, а я її відразу заперечу в суді і заберу дачу назад.

Покупець, той самий чоловік, якого вона нещодавно бачила на своїй ділянці, здивовано заморгав на рієлторку:

– Як це – не дає згоди? А ви що мені казали? Мені ви присягалися, що дружина в курсі і згодна!

– Томо, ну не ганьби ти мене перед людьми, – буркнув Семен. – Скажи їм, що згодна. Ну що тобі варто.

– Це я тебе ганьблю? – Тамара Іванівна подивилася на чоловіка впритул, і він опустив очі. – Ти продаєш мій будинок за моєю спиною, взяв завдаток, який тепер незрозуміло, як віддаватимеш, а я винна?

Покупець нервово засовався:

– До речі, про завдаток. Я двісті тисяч оддав. І… я дізнавався. При зриві угоди завдаток повертається у подвійному розмірі.

Семен посірів:

– Грошей у мене немає. У мене син у біді, і я…

– А мене не хвилює, що там у вас, – холодно промовив покупець. – Гроші ви мені повернете у подвійному розмірі! Правильно ж, Ірино Сергіївно? – І він глянув на рієлтора.

Та невпевнено кивнула.

– До речі, на вас я напишу скаргу, – пообіцяв покупець. – Нехай з вами розберуться, чому ви без згоди дружини зібралися продавати дачу. Може ви взагалі чорний рієлтор?

З контори Тамара Іванівна та Семен виходили разом.

Чоловік довго мовчав.

– Так… Підставила ти мене, жінко, – пробурмотів він, коли вони сіли в його машину. – Як мені тепер Олегу в очі дивитися? І де мені чотириста тисяч брати?

– Це ти вже сам думай, – холодно промовила Тамара Іванівна, – але зараз ми з тобою ось що зробимо. Поїдемо до нотаріуса та оформимо частину дачі на мене.

– Квартира і так наша спільна, тож тут слава богу. А щодо того, що тобі робити… Продай машину, наприклад. Вона ж твоя. Так буде щиро.

Семен нічого не став відповідати. Але зробив так, як радила йому дружина. Продав машину, віддав борг і навіть синові грошенят підкинув.

На запитання дружини, чому одразу так не зробив, він похмуро промовчав. Тепер він бурчить, що лишився без машини.

Але коли Тамара Іванівна нагадує йому його аферу, що не відбулася, тут же замовкає.Розуміє, опудало, що рильце в пушку…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!