– Сергію, я щойно прийшла, – тихо сказала вона. – У мене була важка ніч. – А в кого вона легка, – спалахнув він, підвищуючи голос. – Думаєш, мені легко? Мені за годину звіт за квартал складати. Начальство дихає у спину! – План не виконано! А я тут голодний, як вовк стою! Невже так важко було з вечора щось залишити? Чи ти думаєш лише про своїх пацієнтів?

Ганна повільно підіймалася сходами на п’ятий поверх. Кожна сходинка давалася насилу, а ліфт зламався ще вчора.

Ноги гули після дванадцятигодинної зміни у відділенні швидкої допомоги. Вона зупинилася на третьому поверсі, сперлася на поручні й заплющила очі.

Ніч видалася важкою. Спочатку о пів на першу привезли молодого хлопця з дорожньої пригоди. Років двадцять п’ять, не більше. Блакитні очі, світле волосся. Дві години виборювали його життя.

Вона робила масаж серця, колеги змінювали її, але марно. Не врятували. Ганна потім сиділа поряд з матір’ю хлопця, тримала за руку, говорила якісь слова втіхи, в які сама не вірила.

Потім, ближче до третьої, привезли жінку похилого віку з інсультом. Жінка приходила до тями повільно. Спочатку смикнулися пальці, потім розплющилися очі.

Ганна тримала її за холодну вологу долоню і шепотіла, що все буде добре, що вона в лікарні, що її врятували. Фізична втома поєднувалася з емоційним спустошенням.

До четвертої ранку вона зайшла до ординаторської, впала на продавлений диван і на хвилину прикрила очі, уявивши свою тиху, темну спальню.

Але о сьомій прийшла зміна, і треба було передавати справи. Ще пів години розповідала про стан пацієнтів, відповідала на запитання. Тільки о пів на восьму вона переодяглася, натягла джинси та светр, взяла сумку і вийшла на вулицю.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Вона глибоко вдихнула, намагаючись прогнати втому. Не допомогло.

Автобус їхав повільно, зупиняючись на кожному світлофорі. Вона спала, притулившись чолом до холодного скла.

Вдома в передпокої пахло кавою. На вішалці висів піджак Сергія, портфель стояв біля дверей. Значить, чоловік ще вдома. Жінка відчула незрозумілу тривогу. Зазвичай він уже їхав на роботу.

З кухні долинали кроки та брязкіт посуду. Вона зняла куртку, повісила її на гачок. Хотілося кинути все на підлогу і піти спати, але вона привчила себе до ладу.

Стягнула кросівки, поставила їх акуратно на полицю. Потім зайшла на кухню, хоча хотілося непомітно прослизнути до спальні та впасти на ліжко.

Сергій стояв спиною до неї, дивлячись на порожній стіл. Стіл був чистий, без жодної крихти. На плиті не було ні сковороди, ні каструлі. Навіть чайник стояв холодний.

Він різко обернувся. Обличчя напружене, не виспане, з темними колами під очима. Краватка пов’язана недбало, комір сорочки розстебнутий.

– Нарешті, – він демонстративно подивився на годинник. – Я вже спізнююся на п’ятнадцять хвилин. Двадцять, якщо рахувати, скільки я тут стою і чекаю.

– І що я повинен їсти? Повітря? Ти ж знаєш, у мене шлунок болить без сніданку. Мені потім весь день погано!

Жінка дивилася на знайоме обличчя. На його випрасувану сорочку, яку вона сама прасувала вчора. На розстебнутий комір, на невдоволено стиснуті губи.

Вона не бачила чоловіка. Вона бачила чергову вимогливу, незадоволену людину, яку треба обслужити. Ще одного пацієнта, який вважає, що світ має обертатися лише довкола нього.

– Сергію, я щойно прийшла, – тихо сказала вона. – У мене була важка ніч.

– А в кого вона легка, – спалахнув він, підвищуючи голос. – Думаєш, мені легко? Мені за годину звіт за квартал складати. Начальство дихає у спину!

– План не виконано! А я тут голодний, як вовк стою! Невже так важко було з вечора щось залишити? Чи ти думаєш лише про своїх пацієнтів?

У цей момент зі своєї кімнати визирнула Катя. Дочка злякано подивилася на батьків. Вона стояла в дверях у піжамі, босоніж, притискаючи до грудей підручник. Сергій різко обернувся до неї.

– Іди збирайся до школи, запізнишся! Тебе це не стосується.

Дівчинка злякано кивнула і зникла в кімнаті.

Ганна несподівано згадала обличчя молодого хлопця. Його матір, яка билася в істериці в коридорі, яку вона згодом втішала. Згадала літню жінку, яка стискала її руку.

Згадала, як п’ять років тому, коли Сергію загрожувало звільнення, вона брала подвійні зміни. Працювала по двадцять чотири години поспіль, щоб родина не відчула падіння його доходів. І ось як він їй дякує!

Вона повільно підійшла до холодильника. Відчинила його, він був заповнений. Яєць цілий десяток. Ковбаса двох видів.

Молоко, йогурти, сир. Овочі на нижній полиці. Хліб у хлібниці на столі, свіжий, вона купувала його вчора. Чайник на плиті – потрібно лише запалити газ.

Жінка повернулася до чоловіка. Подивилася йому просто у вічі. Довго, мовчки. Потім заговорила рівним холодним голосом:

– Сергію, у цьому холодильнику є їжа! Багато їжі! Хліб у хлібниці – свіжий. Яйця на полиці, ковбаса, сир, масло. Чайник на плитці, ввімкнути тільки треба.

– Ти дорослий, здоровий, працюючий чоловік! З двома вищими освітами. У тебе здорові руки, та світла голова. Зроби собі сніданок сам!

Чоловік відкрив рота, збираючись заперечити. Але вона підійняла руку, зупиняючи його.

– Я щойно дванадцять годин провела на ногах! Рятувала людей. Одну людину ми не змогли врятувати. Хлопцеві було двадцять п’ять років.

– Його мати кричала так, що в мене досі у вухах дзвенить. Іншій людині ми повернули шанс жити. Я втомилася так, що ноги підкошуються!

– Але я не твоя хатня робітниця! І не чарівниця, яка на змах палички з’являється з їжею. Я твоя дружина! Пам’ятаєш, що це означає?

У кухні повисла тиша. Тяжка, дзвінка. Годинник на стіні цокав, холодильник тихо гудів. Сергій стояв, вражений не так її словами, як тоном. Цим новим, твердим, крижаним поглядом.

Він звик до її втомленого мовчання. До її зітхань, до того, що вона завжди поступалася, йшла на компроміс, робила те, що від неї хотіли. Цей холодний докір був для нього новим. Він не знав, як на нього реагувати.

Він нічого не сказав. Відвернувся, грубо схопив турку. Налив собі рештки кави в дорожній кухоль. Плюхнув на стіл, не витер. Взяв піджак із вішалки різким рухом, схопив портфель.

– Чудово! Значить тепер так? Чудово, – процідив він крізь зуби.

– Так, так, – спокійно відповіла Ганна. – Саме так!

Він грюкнув дверима. Жінка залишилася стояти на кухні. Руки затремтіли, але не від страху. Від полегшення. Вона нарешті сказала те, що збиралося висловити роками.

З кімнати вийшла Катя. Обережно, навшпиньки, як мишка. Обличчя бліде, але в очах щось нове. Не страх, – повага.

– Мамо, ти гаразд?

– Так, доню. Все гаразд. Навіть краще, ніж було.

– А тато розлютився.

– Тато звик, що я все роблю за нього. Готую, прибираю, перу, прасую. Наче у мене немає своєї роботи. Наче я не втомлююся. Але я втомилася бути слугою у власному будинку. Я лікар, а не хатня робітниця!

Дочка підійшла, міцно обійняла матір.

– Я пишаюся тобою, мамо. Ти молодець. Справді. Я завжди думала, що ти надто багато терпиш. А ти ось сьогодні показала йому, що так не можна.

Ганна притиснула дочку до себе.

– Іди збирайся до школи. Я приготую тобі сніданок. Хочеш омлет?

– Не треба, мамо. Ти відпочинь. Я сама. Я вже велика. Мені чотирнадцять.

Жінка посміхнулася. Так, дочка вже велика. Коли це сталося? Вчора вона була маленькою дівчинкою, а сьогодні вже самостійна людина.

– Тоді покажи мені, як ти готуєш.

Дочка відчинила холодильник, дістала яйця. Увімкнула плиту. Взяла сковороду, налила олію. Рухи впевнені, точні. Ганна дивилася на неї й раділа.

Вона виховала дочку, яка вміє дбати про себе. Яка не чекає, що хтось її обслуговуватиме.

Катя засмажила яйця, посипала їх зеленню. Зробила собі бутерброд із сиром. Сіла за стіл, почала їсти.

– Мамо, а що буде далі? З татом, я маю на увазі. Ви ж не розлучитеся?

– Не знаю, доню. Чесно. Я не знаю. Але одне знаю точно. Я більше не терпітиму його примхи. Не мовчатиму, коли він вимагає від мене неможливого.

– Він дорослий чоловік. Він може сам про себе подбати. Приготувати сніданок, випрати сорочку, помити посуд. Це ж не так складно!

– А якщо він образиться? Не розмовлятиме з тобою?

– Нехай ображається. П’ятнадцять років я жила так, як йому зручно. Підлаштовувалась під його графік, під його настрій.

– Готувала те, що він любить. Дивилася фільми, які він вибирав. Настав час і мені подумати про себе. Про те, чого хочу я.

Дочка доїла, помила тарілку. Витерла її рушником, поставила в шафу. Поцілувала матір у щоку.

– Я пішла одягатися. Успіхів тобі, мамо. Ти крута.

– Дякую, сонечко. Хорошого дня.

Ганна залишилася сама на кухні. Потім пішла в спальню, та лягла на ліжко. Не роздягаючись, просто лягла і заплющила очі. М’язи нили. Голова гуділа. Але на душі було спокійно.

Сварка не скінчилася. Вона тільки-но почалася. Попереду були важкі розмови, з’ясування, можливо, сльози. Але це був кінець чогось старого.

Терпінню, мовчанню, ілюзіям, що все якось налагодиться. І початок чогось нового. Важкого, болючого, але необхідного. Вона більше не буде жертвою у власній родині!

Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації! Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!