Сестра чоловіка тягала мої речі з шафи, поки її обличчя не змінило колір

Ірина не вважала себе злою людиною. Навпаки, вона була з тих, хто звик поступатися, підлаштовуватися, згладжувати кути.

Робота в інженера-проектувальника привчила до порядку, але не до жорсткості. Вдома вона теж намагалася, щоб усе було добре, чисто, спокійно.

Чоловік Віктор працював на підприємстві, приходив утомлений, і найкращою нагородою для Ірини були його слова:

– У нас удома так добре.

Але «добре» швидко закінчилося з раптовим дзвінком свекрухи – Зінаїди Федорівни:

– Алла поживе у вас. Тимчасово. У неї там робота не задалася, наймати нема на що. А ви – свої люди.

Ірина тоді промовчала. Віктор знизав плечима.

– Поживе, так поживе. Місце є. Що мені, сестру надвір виганяти?

Сестра чоловіка, молодша за нього на десять років, з’явилася з однією валізою і невинним виразом обличчя. Спочатку все було терпимо.

Алла ходила на співбесіди, розповідала вечорами про підступних роботодавців, які не цінують молодих спеціалістів. Потім співбесід поменшало, вечірніх розповідей стало більше.

Вона швидко освоїлася на новому місці. Диван у залі перетворився на її особистий простір, завалений одягом, журналами, косметикою, упаковками від чипсів. Бардак Ірина прибирала мовчки, сподіваючись на швидкі зміни.

І зміни прийшли, але не ті, на які вона чекала. Перша сукня зникла за місяць. Синя, трикотажна, зручна, Ірина купила її минулої осені в дорогому магазині, з гарною знижкою.

Висить у шафі й висить. А потім бачить – Алла йде в ній на вулицю, сумку через плече перекинула, вигляд задоволений.

– Алло, це ж моя сукня!

– Ой, Іро, я на секундочку, просто вибігти в магазин. Своє все в пранні, сьогодні ввечері пратиму. Ти ж не проти? Ми ж свої.

Алла посміхнулася тією безтурботною усмішкою, якою посміхаються люди, які знають, що їм нічого не буде.

Ірина промовчала, але увечері сказала Вікторові.

– Віть, ну поговори з сестрою. Речі мої носить без дозволу.

– Іро, ти чого? – Віктор щиро здивувався. – Вона ж своя, не чужа. Не скупися. Подумаєш, сукню одягла.

Ірина хотіла пояснити, що справа не в жадібності. Що одяг – це особисте. Що є межа, яку не переходять. Але побачила його втомлені очі після зміни й не стала.

Потім були туфлі. Босоніжки на невеликому підборі, Ірина берегла їх для рідкісних виходів. Алла повернула їх з потертостями на мисках.

– Алло, це ж шкіра, так поводитися не можна.

– Іро, та гаразд, я їх, навпаки, розносила. Тепер у них хоч можна ходити.

Потім почала закінчуватись косметика. Помада, тіні, тональний крем. Ірина зауважувала, що флакони переставлені, тюбики стиснуті не так, як вона залишає.

Одного разу побачила на полиці у ванній новий консилер, відкритий, з відбитком брудного пальця на аплікаторі. Іра відчула огиду.

Вона протерла аплікатор спиртом і сховала консилер у свою косметичку. Але користуватися ним вже не могла.

Зінаїда Федорівна приїжджала в гості з рідного міста раз на місяць у неділю. Сідала на диван, оглядала кімнату господарським поглядом, пила чай і казала:

– А як Аллочка влаштувалася? Не ображаєте її? Вона у нас дівчинка тонка, вразлива. Ви їй допомагайте, вона ж вам не чужа.

Ірина кивала, наливала чай, слухала, як Алла скаржиться матері на задуху в місті й на те, що співбесіди такі складні, просто сил немає.

Свекруха зітхала, гладила дочку по голові та дивилася на невістку з легким докором – мовляв, погано допомагаєш, раз досі без роботи.

Все змінилося у вересні. У Ірини на роботі планувався корпоратив з нагоди ювілею фірми. Вона готувалася за місяць: обрала сукню в інтернеті, замовила, чекала на доставку.

Шовкова, кольору стиглої вишні, довжиною трохи нижче коліна, з відкритою спиною. Дорога. Дуже дорога, за її мірками. Але вона вирішила – раз на рік можна. Гарна, жіночна, для неї.

Сукня прийшла за тиждень. Ірина зберігала її в шафі, у найдальшому кутку. Діставала щовечора, милувалася, гладила рукою приємний шовк.

Уявляла, як одягне, як зробить зачіску, як Вітя побачить і ахне. Вона навіть купила нові туфлі під колір – човники на тонкій шпильці. І парфуми. Невеликий флакон з тонким квітковим ароматом.

У день корпоративу вона повернулася з роботи раніше. Віктор був ще на роботі, Алла у своїй кімнаті, у навушниках. Ірина пройшла до спальні, відчинила шафу, відсунула пальто.

Сукня висіла на місці. Але не так, як вона її вішала. І пахла не новизною.

Вона піднесла тканину до обличчя. Тягнуло її новими духами. Тими самими, які стояли на полиці у ванній. І якими вона не скористалася ще жодного разу.

А на спідниці, трохи нижче пояса, розпливлася жирна пляма. Велика, темна схоже на соус від тих бургерів, які Алла часто брала в найближчому супермаркеті, у відділі напівфабрикатів.

Ірина стояла і дивилася на цю пляму. У голові був хаос:

– Не встигну. Корпоратив за три години. Сукні немає. Я нікуди не йду.

Вона вийшла зі спальні, підійшла до дивана. Алла сиділа, схрестивши ноги в навушниках, гортала стрічку в телефоні. Побачила Ірину, зняла навушники, посміхнулася.

– Ой, Іро, ти вже прийшла? А чого так рано?

Ірина мовчала. Дивилася на її обличчя, на безневинні очі.

– Алло, ти мою сукню одягала?

Алла повела плечем, ніби відмахуючись від мухи.

– А, це яка вишнева? Ну так, я на хвилинку одягла, вийти хотіла, а вона мені не сподобалося. Не гарна. І сидить погано. Я зняла одразу. А що?

– На ній пляма!

– Пляма? Ой, правда? Мабуть, я посадила чимось. Іро, ну ти ж не будеш через нісенітницю перейматися? Подумаєш, пляма. Виведемо.

– А духи мої нові? Теж на хвилиночку?

Алла посміхнулася ширше.

– Ну, спробувала разок. Приємний запах. Якщо хочеш – більше не чіпатиму, ти тільки не переймайся.

Увечері прийшла Зінаїда Федорівна. Дізналася про інцидент від Алли, яка вже встигла зателефонувати та поскаржитися. Свекруха сіла на диван, погладила дочку по голові й подивилася на Ірину з тим самим докором.

– Ірочко, ну що ти справді? Дівчинка на хвилинку вдягла, нічого страшного. Подумаєш, сукня. Ти ж старша, ти розумніша. Не через ганчірки ж сваритися з рідними. Алла у нас одна, їй зараз тяжко, їй підтримка потрібна.

Віктор прийшов пізніше, вислухав обидві сторони, стомлено махнув рукою.

– Іро, ну правда, через сукню скандал? Вона ж не спеціально її зіпсувала. Ну, купиш нову. Я додам.

Ірина не стала сперечатися. Наступного дня після роботи вона заїхала на ринок. Купила там, у глибині павільйонів, у кіоску з парфумерією «все по 100 грн, найдешевший одеколон.

Відкрила, понюхала – різкий, задушливий запах, від якого дерло в горлі. Поруч, у господарському ряду, знайшла харчовий барвник. Синій. Найяскравіший. Запитала у продавчині:

– Це дуже фарбує?

Та запевнила:

– З ним варто бути обережнішим – замучишся відтирати.

Вдома, коли всі заснули, Ірина зробила те, що задумала. Акуратно, лійкою з паперу, злила з нового дорогого флакона вміст у порожню баночку.

Залила всередину одеколон. Додала барвник – кілька крапель, збовтала. Поставила флакон назад на полицю, на чільне місце.

Два дні нічого не відбувалося. Ірина ходила на роботу, поверталася, готувала вечерю, розмовляла з Віктором, терпіла Аллу. Флакон стояв на полиці. Алла косилася на нього, але не чіпала – може, чекала слушного моменту.

Момент настав у п’ятницю. У Алли планувалося побачення з якимось новим знайомим. Вона годину крутилася біля дзеркала, переміряла купу речей, потім замкнулася у ванній. Ірина сиділа на кухні та чекала.

З ванни спочатку долинув вереск. Короткий, здивований. Потім тиша. Потім ще вереск, голосніше. Потім двері відчинилися, і в коридор вилетіла Алла.

Обличчя її було синє. Не в переносному значенні – у прямому. Шия, підборіддя, щоки, навіть вуха – все покрито яскравими синіми плямами.

– Що це?! – Закричала Алла. – Що ти зробила? Я бризнулася твоїми духами, і ось! Це не змивається! Ірко, ти що, з глузду з’їхала?!

З кімнати вийшов Віктор. Побачив сестру, завмер із відкритим ротом.

– Алло, ти чого? Це що в неї на обличчі?

Іра підійшла, подивилася на Аллу уважно, зі співчуттям. Навіть головою похитала.

– Ой, Аллочко, який жах. Мабуть, термін придатності минув. Я сама у тому магазині сумнівалася. А чек не зберегла, звісно. Буває.

Алла дивилася на неї шаленими очима, синя, страшна.

-Ти спеціально! Ти знала! Ти налила туди щось!

Віктор переводив погляд із дружини на сестру і назад.

– Іро, ти правда? Навіщо?

– Вітю, що я зробила? Це мої парфуми. Моя річ. Я користуюся, все нормально. А якщо хтось чужі речі без дозволу бере – значить, сам собі шкодить. Я тут ні до чого?

Алла ходила із синіми плямами кілька днів. Сиділа вдома, зла, мовчазна, затуляла шию водолазкою та шарфом. Зінаїда Федорівна дзвонила щодня, але Ірина не брала слухавку.

За місяць Алла знайшла роботу. В офісі, секретарем, на іншому кінці міста. І ще за тиждень з’їхала в орендовану кімнату. На прощання посміхнулася Ірині.

– Добре, Іро, вибач за речі. Бувай!

– Щасливо, Алло. І ти мене вибач, якщо що.

Ірина зачинила за нею двері та постояла хвилину в передпокої. Потім підійшла до шафи, дістала вишневу сукню.

Пляму вона так і не вивела, але тепер це було байдуже. Вона повісила її назад, зачинила дверцята та пішла на кухню заварювати чай.

А на чоловіка ввечері чекав рахунок на нові речі, – обіцяв же додати, – то нехай не скупиться! Одне вона знала точно, що її гардероб влетить йому в копієчку, щоб більше не казав, – це ж тільки сукня, ти чого?

А як би ви вчинили на місці Ірини? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!