– Сестро! Якщо тобі нема чим зайнятися на пенсії, крім слухати плітки, займися скандинавською ходьбою. Моя голова працює краще, ніж у тебе. Кожушок в чистці, ось квитанція, післязавтра заберу. А з дочкою я розберуся

Ви коли-небудь помічали, як змінюється погляд людини, яка вже все за вас вирішила? Того вівторка Настя зайшла на кухню впевненою ходою.

Поставила на стільницю пакет із супермаркету, та виклала гостинці: хліб, фрукти, овочі.

– Мамуль, – Настя подивилася на мене впритул. – Ти тільки не хвилюйся. Я з усім розберусь. Тобі зараз не можна нервувати.

Вона говорила повільно, неприродно повільно, як розмовляють із глухонімими чи маленькими дітьми.

– З чим розберешся? – хотіла уточнити я, але змовчала. Взяла ганчірку, стерла з клейонки невидиму крихту.

Мені шістдесят. Я тридцять років відпрацювала головним бухгалтером, я досі рахую в голові. Але саме того вівторка під шелест дешевого поліетилену мене записали в божевільні.

Адже матері завжди мовчать. Шукають виправдання, ковтають образи. Настя – пізня. Вимолена, вистраждана.

Коли п’ять років тому серце підвело мого Льоню, я одразу переоформила на дочку його однушку, яка дісталася йому від його матері.

Сама залишилася жити у нашій старій трикімнатній. Ще в мене залишилася дача. Гарна ділянка, город, міцний будиночок.

Це була відтулина мого Льоші, та і я нашу дачку дуже люблю.

Настя працювала в агенції нерухомості, вічно змінювала пуховики та бігала «на нігтики». Але останні кілька місяців вона зачастила до мене.

Могла довго стояти у вітальні, водячи пальцем по корінцях книг, подовгу розглядала чеський кришталь у буфеті.

Переставляла порцелянові статуетки, цікавилася, ніби ненароком, документами на квартиру і на дачу.

Мені б насторожитись… Але я не насторожилася.

Того дня до мене завітала молодша сестра Ліда. Зазвичай вона ввалюється в передпокій галасливо, гуркоче сумками й з порога вимагає ставити чайник. А тут просочилася бочком. Пуховик розстібати не стала, присіла на самий край кухонної табуретки.

Від мого лимонного кексу відмовилася. Сиділа, водила нігтем по квітковому візерунку на скатертині.

– Ніно, – Ліда дивилася не на мене, а кудись на кухонну витяжку. – А де твій кожушок каракулевий? І кавник срібний із талліннського сервізу куди подівся?

Я зняла окуляри, протерла лінзи краєм фартуха. Сказала все як є: кожушок віддала у хімчистку, а кавник Настя забрала.

– Ну так, в чистку … Ніночко, ти якщо плутаєш щось, забуваєш куди поклала, ти Насті говори. Вона плакала в мене на кухні вчора. Каже, мама з дому речі виносить, роздає будь-кому, замовлятися стала.

На кухні стало дуже тихо. Було чути тільки, як мірно гуде старий холодильник. Отакої… Настя плакала в тітки? Це що за такі новини?

Я встала, підійшла до раковини, пустила холодну воду і сполоснула чашку.

– Лідо! Якщо тобі нема чим зайнятися на пенсії, крім слухати плітки, займися скандинавською ходьбою. Моя голова працює краще, ніж у тебе. Кожушок в чистці, ось квитанція, післязавтра заберу.

Ліда підібгала губи, випила свій чай, ми ще трохи поговорили, і вона пішла. Ну а далі, як кажуть, все закрутилося.

Костя, мій племінник, привіз мішок картоплі. Гупнув його в коридорі, змахнув піт з чола і, не дивлячись мені в очі, й промимрив:

– Тітко Ніно, а давайте ми вашу карту прив’яжемо до мого телефону? Щоб ви великі суми не знімали. Настя каже, ви минулого четверга гроші в банкоматі зняли й кудись поділи, а згадати не можете.

Минулого четверга я справді зняла гроші для доньки на якісь її термінові робочі потреби. Останні пів року я часто давала їй гроші, і вона обіцяла, що поверне. Але незабаром «забувала» про свою заборгованість і просила знову. І я знову переказувала…

За два дні я зайшла в аптеку. Була невелика черга, пахло серцевими краплями, ялицевою олією і чимось солодкувато-лікарняним. Біля вітрини стояла сусідка Ганна Іванівна, яка завжди все знала про всіх.

Вона обернулася, оглянула мене з ніг до голови та видала:

– Ніно… – вона співчутливо дивилася на мене. – Ти чого сіра така? Дочка твоя по всьому району дзвонить, що ти з дому речі тюками тягнеш і якомусь фонду відписуєш.

– Що опіку треба оформлювати, поки ти квартиру комусь не подарувала… А я дивлюся, ти начебто нормальна. Ти як, га?

А мене наче обухом по голові. Опіка… Ось воно що. Тільки заради чого? Невже через мою трикімнатну? Але ж у Насті є своя квартира… Та що відбувається взагалі?

Наступного дня Настя знову прийшла до мене. І я вирішила, що настав час поговорити.

– Доню, ти нічого не хочеш мені розповісти? – поцікавилася я. – У тебе все гаразд?

– Так, все гаразд, а що?

– Та якось… Ти про свою заборгованість пам’ятаєш?

– Ну… пам’ятаю. А що?

– За пів року ти взяла у мене… – і я назвала суму. – Не скажеш, на що?

Настя раптом насупилась і забурмотіла щось про роботу, що вона когось врятувала… Я не захотіла слухати далі, все одно правду вона мені не скаже.

Ні завтра, ні післязавтра вона не з’явилася і слухавку перестала брати.

Я занепокоїлася і насамперед зателефонувала її подрузі Наді, яку знала з дитинства, вона працювала з нею в одній агенції – ну, щоб дізнатися, що там із моєю дочкою.

Язик у Наді був без кісток, і вона мені відразу проговорилася, що Настя по вуха у боргах.

– Ну, знаєте ж, як це буває, – тараторила Надя, – взяла одну мікропозику, потім другу… Ну й загрузла. А тепер борсається, ночами не спить. Може тому й не відповідає?

– Можливо… – задумливо озвалася я.

Що й казати, картина потихеньку прояснювалася. Я не стала більше дзвонити Насті. Натомість я звернулася в банк і отримала всі виписки за останні пів року.

Розв’язка настала на дні народження Ліди. Святкували у ресторані. Я приїхала до початку застілля у своєму кращому темно-синьому костюмі з перлинною брошкою. При мені були виписки з банку – всі мої перекази грошей на карту Насті.

Багато хто вже був у зборі. Коли я підійшла до столу, гомін розмов обірвався. Гості замовкли й дивилися на мене. В їхніх очах хлюпала така густа жалість, що мені захотілося відчинити вікно.

Настя підскочила зі свого місця.

– Ой, матуся приїхала! – Боляче схопила мене під лікоть, та потягла до стільця. – Сідай поряд. Офіціант! Заберіть келих, мамі напої не можна з її діагнозом, принесіть апельсиновий сік!

Я сіла. Поправила серветку. І тут з іншого кінця столу Костя поцікавився, жуючи шматок буженини:

– Тітко Ніно, а ми тут обговорюємо… Настя каже, ви дачу продаєте? Ну й правильно, важко вам уже грядки полоти, а Настя все за дорученням сама зробить, вам і їздити не доведеться до нотаріуса.

Ось воно що… Дача. Я думала, що Настя на троячку губи розкотила, а тут он як… Я повільно відсунула стілець і встала. Настя сіпнулася, спробувала вхопити мене за край піджака:

– Мамо, сядь, тобі недобре…

– Руки прибери! – рикнула я, і Настя відсмикнула пальці, наче обпеклася.

Усі дивилися на мене. Я розстебнула сумочку. Дістала складені вчетверо видруки переказів. Розмахнулась і кинула їх прямо на стіл.

– Ось виписки. Усі суми, які я їй переказувала, – я дивилася не на дочку, а на винуватицю урочистості, – гроші вона мені так і не повернула.

Настя видала якийсь дивний здавлений звук.

– Дачу свою я не продам, – я нарешті подивилася на дочку, – і довіреність оформляти на тебе не буду. Тож розбирайся зі своїми мікрокредитами якось сама. Продай щось, наприклад. Але робити з мене вижилу з розуму не треба, добре?

Настя сиділа з роззявленим ротом, а потім схопилася.

– Ах ти… – вона з шумом втягла повітря, обличчя її перекосило. – Та звідки ти…

І тут вона схаменулась.

– Ти… Ти за свої метри та за город трясешся! Та хай вони проваляться разом із тобою!

Виступивши так, вона схопила з сусіднього стільця свою сумочку і, силоміць відштовхнувши офіціанта з тацею, вибігла геть.

Я акуратно поправила комір блузки. Ніхто за столом не промовив жодного слова. Я кивнула Ліді, розвернулася і пішла до виходу.

З цього часу минуло вісім місяців. У моїй трикімнатній квартирі тихо. Чути тільки, як цокає настінний годинник у коридорі та гуде чайник, що закипає на плиті.

Рідня дзвонить постійно, перепрошує. А Настя… Настю більше не бачила. Від Наді знаю, що квартиру, яку ми з чоловіком їй подарували, забрали за борги. Нині вона винаймає кімнату в малосімейці. Ми не зідзвонюємося.

Я захистила себе. Я відмилася від брудного, липкого павутиння, яке сплела моя дочка. Й зробила це на очах у всієї родини, – про що ні краплі не шкодую. А дочка… Бог їй суддя! Шляхи Господні не звідані, – кожен отримає за вчинки свої…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!