– Що? Дванадцять тисяч? Мамо, я не розумію! Це… це жарт? – Який жарт? – Марина Василівна спокійно подивилася на дочку. – Я витрачала свій час на твоїх дітей. Забирала їх щодня, годувала, розважала, стежила, щоб все було добре. Це робота! І вона має оплачуватись

– Мамо, можна я сьогодні дітей до тебе закину? – Ольга притиснула телефон до вуха плечем. – Ми з Женькою меблі збиратимемо, привезли сьогодні. Буде шумно, запорошено…

– Звичайно, доню, – Марина Василівна так швидко відповіла, наче тільки цього й чекала. – Привозь онуків. Ми з ними пограємось, мультики подивимося. Можете хоч до завтра лишити, якщо треба.

– Дякую, мам.

Ольга опустила телефон у кишеню та посміхнулася. Добре, що вона погодилася на вмовляння матері щодо дітей. Коли п’ять років тому Ольга дізналася, що при надії двійнятами, Марина Василівна просто світилася від щастя.

Обіцяла допомагати, бути поряд, стати найкращою бабусею на світі…. І тільки завдяки матері Ольга наважилася на це…

…За годину Ольга вже везла хлопчиків до бабусі. Мишко і Паша сиділи в дитячих кріслах і базікали без упину, перериваючи один одного.

Ольга слухала їхні дзвінкі голоси й думала про те, як сильно вона їх любить. Ці два здорові, міцні, веселі хлопчики були кращими, що трапилося в їхньому з Євгеном житті.

Їхній шлюб лише зміцнів після появи близнюків. А Ольга навіть не підозрювала, що здатна на таке кохання.

– Бабуся! – радісно закричали хлопці, коли Марина Василівна відчинила двері.

Та присіла навпочіпки та обійняла обох одразу, притискаючи до себе їхні світлі голівки.

– Мої хороші, мої золоті, – вона поцілувала спочатку Мишка, потім Пашу. – Ідіть, я мультики вам увімкнула.

Ольга стояла у передпокої з пакетом дитячих речей у руках. Марина Василівна підійшла, та взяла пакет.

– Завтра вранці їх привезу, – сказала вона. – Нічого страшного. Ви з Женею спокійно займайтеся справами.

– Дякую, мамо, – Ольга полегшено видихнула. – Ти мене справді рятуєш. Я не знаю, щоб ми без тебе робили.

Марина Василівна посміхнулася і махнула рукою, мовляв, нема за що дякувати.

Вдома Женя вже витяг коробки з меблями в центр вітальні. Він сидів на підлозі, вивчаючи вказівку, коли Ольга повернулася.

– Все нормально? – спитав чоловік, не підводячи голови.

– Так. Мати сказала, що завтра вранці привезе їх сама.

– Чудово, – Женя відклав інструкцію і подивився на дружину. – Знаєш, як добре, що є комусь хлопців віддати на вечір. Спробуй із двома п’ятирічками шафу зібрати. Вони б нас з глузду звели за п’ять хвилин.

Ольга розсміялася і сіла поряд із чоловіком на підлогу. Женя мав рацію. Працювати без дітей набагато простіше…

…Вранці у двері подзвонили рівно о дев’ятій. На порозі стояла Марина Василівна, а поряд з нею близнюки.

– Мамо, заходь, – Ольга відступила убік. – Залишишся на сніданок?

– Ну, якщо не заваджу вам, – Марина Василівна допомогла онукам зняти взуття.

Женя наливав усім чай, а Марина Василівна із задоволенням розповідала про вчорашній вечір.

– Ми гуляли в парку, – вона посміхалася. – Потім дивилися мультики. Паша три котлети з’їв, а Мишко макарони більше любить. Вранці я їх у кафе повела, там дитячий куточок є. Вони пів години грали, доки я каву пила.

– Бабуся у нас найкраща! – Оголосив Мишко.

– Мамо, дякую тобі величезне, – Ольга тепло подивилася на матір. – Справді, ти нас дуже врятувала.

– Та нема за що, доню, – Марина Василівна махнула рукою.

Женя кивнув, допиваючи чай:

– Марино Василівно, ми вам так вдячні. Без вас ми б не впоралися.

…За місяць Ольга влаштувалася на нову роботу. Графік був щільний, йти доводилося рано, повертатися пізно. І ось тут виникла проблема – дитячий садок закривався о шостій, а Ольга поверталася лише до семи.

Вона зателефонувала матері й обережно попросила:

– Мамо, ти не могла б забирати хлопчиків із саду? Я просто не встигаю. Розумію, що це не зручно, але…

– Звісно, ​​- Марина Василівна перебила дочку. – Я приводитиму їх до вас додому. Так буде найпростіше всім.

Ольга оніміла на секунду. Така доброта здавалася майже нереальною.

– Мамо, але ж це дуже незручно для тебе, – вона не могла повірити.

– Та кинь, – Марина Василівна засміялася. – Мені однаково робити нічого. Онуки важливіші. Не хвилюйся, я впораюся.

…Так минув місяць. Щодня Ольга поверталася з роботи додому близько сьомої вечора. Хлопчики зустрічали її в коридорі, обіймали, тягли показувати малюнки чи нові іграшки. Марина Василівна завжди була неподалік. Ольга щоразу дякувала їй.

…У п’ятницю ввечері Ольга увійшла до квартири пізніше, ніж звичайно. Затори були нестерпні, вона нервувала, переживала, що хлопчики вже втомились чекати.

Мишко та Паша малювали у своїй кімнаті, схилившись над альбомами. Ольга поцілувала їх у верхівки та пройшла у вітальню.

– Мамуль, вибач, що затрималася, – вона сіла на диван навпроти матері. – Дякую тобі величезне, що забрала дітей. Не знаю, щоб я без тебе робила…

Марина Василівна кивнула, але не посміхнулася, як завжди. Вона полізла в кишеню кардигана, дістала складений аркушик і простягла дочці.

– На, подивися. Це цей місяць.

Ольга взяла папірець, розгорнула і… обімліла… То був список, написаний акуратним почерком матері. Кожен рядок починався з дати.

– Десяте жовтня – забрала з саду, погодувала, погуляла годину.

– Одинадцяте жовтня – забрала з саду, помила, перевдягла, погодувала, сиділа до сьомої вечора.

І так далі. Кожен день розписаний до дрібниць. Внизу листа великими цифрами було написано: “Усього дванадцять тисяч гривень”…

Ольга перечитала список двічі. Серце закалатало десь у горлі. Вона підвела очі на матір.

– Що це таке?

– Список справ та оплата. Я все підрахувала, – Марина Василівна поклала руки на колінах. – Це сума, яку ви з Женею маєте виплатити за те, що я місяць дивилася за онуками.

Ольга завмерла. Слова матері ніби долинали звідкись здалеку через товщу води. Вона моргнула, стиснула аркуш у руці.

– Що? Мамо, я не розумію. Це… це жарт?

– Який жарт? – Марина Василівна спокійно подивилася на дочку. – Я витрачала свій час на твоїх дітей. Забирала їх щодня, годувала, розважала, стежила, щоб все було добре. Це робота! І вона має оплачуватись.

– Але… але ж ти бабусю, – Ольга не могла повірити у те, що відбувається. – Мамо, ти серйозно? Ти збираєшся брати гроші за те, що сиділа з онуками?

– Так, – Марина Василівна кивнула. – А що таке? Няні б ви платили, так? А я що, гірше?

Ольга різко встала з дивану. Усередині все кипіло.

– У тебе така погана пам’ять, мамо? Чи ти забула, як усе було?

Марина Василівна спохмурніла:

– Про що ти?

– Про те, – Ольга зробила крок до матері, – як ти нас умовляла подарувати тобі онуків. Пам’ятаєш? Перш ніж з’явилися хлопчики, ти буквально просила їх. Казала: Коли ж? Я хочу няньчити дітей, хочу бути бабусею!

– Присягалася, що завжди допомагатимеш, що сидітимеш з ними, виховуватимеш. Обіцяла бути найкращою бабусею на світі. Чи ти це теж забула?

Марина Василівна скривилася і махнула рукою:

– А я хіба погана бабуся? Непогана. Але ж це інше. Чому я маю безплатно сидіти з двома дітьми? Тим більше я пенсіонерка, грошей не вистачає. Своїх дітей я виростила. А це твої діти, Олю.

Ольга відступила на крок. Світ навколо хитнувся. Вона дивилася на матір і не впізнавала її. Та сама зачіска, той самий кардиган, ті ж руки. Але людина перед нею була зовсім чужою.

– Це ненормально, – Ольга проковтнула. – Мамо, бабусі так не роблять! Бабусі люблять онуків просто так, без рахунків та чеків.

– Ну, а я так роблю, – Марина Василівна знизала плечима. – І тобі доведеться з цим змиритися, якщо хочеш, щоб із твоїми дітьми сиділи й надалі.

Сльози палили очі. Ольга відвернулася, пройшла до сумки, яку кинула на стільці у передпокої. Дістала гаманець, перерахувала купюри. Вона повернулася до вітальні, мовчки простягла матері гроші.

Марина Василівна взяла купюри, перерахувала, та засунула в кишеню. Вона встала з дивана, й пішла до дверей. Ольга стояла посеред кімнати, стиснувши щелепи. Мати вже взулась, накинула куртку, взялася за ручку дверей.

– А ти не збираєшся дякувати мені? – вона глянула на дочку з легким докором. – Як завжди це робила.

Ольга підвела голову. Усередині було порожньо та холодно.

– Я заплатила за твій час, – вона виразно промовила кожне слово. – Дякувати нема за що!

Марина Василівна цокнула язиком, похитала головою і вийшла, зачинивши за собою двері.

…За стіною лунав дитячий сміх. Мишко та Паша грали, не підозрюючи, що щойно сталося.

Увечері Ольга переказала все Жені. Обличчя чоловіка ставало дедалі похмурішим.

– Це якийсь кошмар, – видихнув Женя. – Я не вірю. Вона так і сказала?

– Так і сказала, – Ольга притулилася до його плеча. – І, напевно, її ніщо не збентежило.

– Ми впораємося, – чоловік поцілував її в верхівку. – Знайдемо вихід. Все буде нормально, чуєш?

…Тиждень потому Ольга поверталася додому з роботи. А біля будинку на неї чекав гість. Біля під’їзду стояла Марина Василівна.

– Мамо? – Ольга підійшла ближче. – Що трапилося?

– З ким мої онуки? – Марина Василівна майже кричала. – Ти де їх кинула?

– Вони під наглядом, – Ольга спокійно відповіла і пройшла повз матір до під’їзду.

– Це я їх доглядаю! – Мати пішла слідом. – Я їх із саду забираю!

– Більше ні, – Ольга натиснула кнопку ліфта.

Вони підійнялися на поверх мовчки. Марина Василівна дихала важко, явно намагаючись стриматись. Ольга відчинила двері квартири.

Мишко і Паша грали в кубики на килимі у вітальні. А стежила за ними молода дівчина.

– Олено, дякую тобі велике. Ти мені дуже допомогла. Завтра в той же час?

Ольга дістала з гаманця шістсот гривень і простягла няні.

– Звичайно, – Олена взяла гроші, посміхнулася хлопчикам. – Бувайте, хлопці! До завтра!

Дівчина пішла, а Марина Василівна застигла посеред передпокою. Обличчя її почервоніло, руки стиснулися в кулаки.

– Як ти могла?! – Вона зробила крок до дочки. – Як ти могла гроші чужій людині віддавати? Могла б матері допомогти фінансово! Я ж за ними місяць наглядала!

– І я тобі заплатила за цей місяць, – Ольга зняла куртку, почепила на вішалку. – Ми в розрахунку. А тепер мені простіше платити сторонній людині.

– Чому? – Марина Василівна підвищила тон.

– Тому, що до сторонньої людини я можу звернутися із претензіями, якщо щось не так, – Ольга подивилася матері у вічі.

– Можу попросити, щоб зробила щось інакше. Можу просто поговорити, як з найманим працівником. А від тебе я чекаю любові до онуків, а не рахунків за кожну хвилину, проведену з ними.

Марина Василівна відкрила рота, закрила. Очі її звузилися.

– Коли тобі знову буде потрібна допомога, навіть не дзвони, – вона схопила сумку. – Я більше не…

– Не буду, – Ольга перервала її. – Не хвилюйся. Я й не збиралася.

Мати розвернулася і вийшла, голосно грюкнувши дверима. Ольга притулилася до стіни в передпокої, заплющила очі. Серце калатало, але всередині була якась дивна легкість. Вона пройшла до вітальні, сіла поруч із хлопчиками на підлогу.

– Мамо, дивись, я вежу збудував! – Паша показав на нерівну конструкцію із кубиків.

– Розумник, – Ольга обійняла сина.

Мишко заліз до неї на коліна, притулився щокою до плеча. Ольга дивилася на своїх дітей й не розуміла. Що сталося? Що рухало матір’ю? Жадібність? Образа? Потреба?

Адже можна було поговорити, порозумітися. Вони б у жодному разі не відмовили їй у допомозі. Але вчинити з ними так… Не по-людськи це якось. Не по-родинному…

Але вона більше не збирається потурати матері в її примхах. Ніколи… Тепер у них точно буде няня. А бабуся? Хай лишається бабусею, якщо захоче. А ні, – Бог їй суддя…

Що скажете про вчинок бабусі? Як би ви повелися в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.