– Що означає неправильно? Антоне, яка різниця, чия це квартира? – Велика різниця, – він одвернувся до вікна. – Я втрачаю свою роль глави сім’ї. Стаю підкаблучником. Буду змушений плазувати перед тобою, щоб ти мене не вигнала. Розумієш? Це принижує чоловіка

– То ти що, не винаймаєш квартиру? – спитав Антон, примружившись.

Марина похитала головою та обхопила коліна. Вона бачила, як змінюється обличчя нареченого, але все одно не могла стримати усмішки, коли розповідала про свою двокімнатну.

– Ні, Антоне. Це моя квартира. Половину я сплатила сама, відкладала три роки. А другу половину дали батьки.

Антон скривився, його брови зійшлися до перенісся. Марина знала цей погляд – наречений був незадоволений.

– Так не піде, – Антон ніби зважував кожне слово. – Жити сюди я не піду.

Марина незрозуміло подивилася на нього, а всередині кольнула тривога.

– Чому? У мене тут є все. Ремонт свіжий, меблі нові. Район добрий, до твоєї роботи двадцять хвилин.

– Тому що це твоя квартира, – відрізав Антон і засунув обидві долоні у кишені джинсів. – Чоловік не може жити у квартирі дружини. Це неправильно!

Марина схопилася з дивана. Її щоки спалахнули, а серце закалатало так сильно, що, здавалося, зараз вистрибне з грудей.

– Що означає неправильно? Антоне, яка різниця, чия це квартира?

– Велика різниця, – він одвернувся до вікна. – Я втрачаю свою роль глави сім’ї. Стаю підкаблучником. Буду змушений плазувати перед тобою, щоб ти мене не вигнала. Розумієш? Це принижує чоловіка!

Марина засміялася. Сміх вирвався сам собою – різкий, із гіркотою. Вона не очікувала почути подібне від свого нареченого. Від людини, з якою планувала прожити все життя.

– Антоне, ми живемо у двадцять першому столітті. Часи помінялися. Зараз багато дівчат мають своє житло. Це нормально. Я не збираюся тебе виганяти, чи командувати тобою.

– У мене є принципи, – очі нареченого блиснули впертістю. – Я не можу йти проти них. Чоловік повинен забезпечувати сім’ю. А якщо я житиму у твоїй квартирі, що скажуть люди? Що я альфонс?

– Та які люди, Антоне? – голос Марини зірвався на крик. – Кому яка справа до нашого життя? Ми житимемо разом, будуватимемо сім’ю. Хіба це не головне?

– Ні. Головне – зберегти гідність! А твоя квартира позбавляє мене цього.

Горло Марини здавило образою. Вона стільки років збирала, відмовляла собі у всьому. Батьки вклали останні заощадження, щоб допомогти їй. І тепер її наречений каже, що квартира – проблема?

– Я втомився, – Антон попрямував до виходу. – Подумай над моїми словами. Коли зрозумієш, що я маю рацію, подзвони.

Марина залишилася одна у вітальні, яку так любила. Її погляд ковзнув по стінах, по новому дивані, по картині. Все це було її. І тепер це спричинило їхню першу справжню сварку.

Три дні вони не спілкувалися. Марина намагалася працювати, зустрічалася з подругами, прибирала у квартирі, але думки постійно поверталися до Антона. Вона любила його. Невже через цю дурість вони розлучаться?

У середу ввечері зателефонувала Лідія Борисівна, мати Антона. Її привітний, навіть лагідний тон насторожив Марину з перших слів.

– Марино, приїжджай до мене завтра на обід, – майже заспівала майбутня свекруха. – Давно ми з тобою не бачилися. Й Антошка буде. Потрібно поговорити.

Марина вагалася, стискаючи телефон у руці. Але згодом погодилася. Можливо, при матері Антон стане зговірливішим. Можливо вони знайдуть компроміс.

Наступного дня вона приїхала до майбутньої свекрухи. Квартира зустріла її запахом смаженого м’яса та свіжої випічки. Лідія Борисівна розквітла в посмішці.

– Марино, заходь, не соромся! Антошка вже тут.

Вони сіли за стіл утрьох. Антон дивився похмуро, майже не торкаючись їжі. Лідія Борисівна накладала всім котлети, підливала чай, метушилася, наче намагаючись приховати напругу за турботою.

– Діти мої, – почала вона, коли всі поїли. – Я знаю, що між вами виникло непорозуміння. Але це нісенітниця. Ви любите один одного, правда ж?

Марина кивнула, не зводячи очей з Антона. Наречений мовчки дивився в тарілку.

– Марино, ти повинна зрозуміти Антона, – продовжувала Лідія Борисівна, нахиляючись до неї через стіл. – Він чоловік. Ми так його виховували.

– Він має бути главою сім’ї, опорою. А якщо він прийде жити у твою квартиру, то втратить це відчуття. Зрозумій його.

Марина відклала виделку. Її терпець почав уриватися, а в грудях розгорялося роздратування.

– Лідіє Борисівно, я просто не розумію, яка різниця, в чиїй квартирі ми житимемо? – Вона подивилася свекрусі прямо в очі. – Головне, що ми разом. Я не збираюся його принижувати чи нагадувати, що це моє житло.

– Це важливо, – втрутився Антон. – Я мушу привести дружину в будинок, а не навпаки. Я чоловік, а не ти. Так завжди було. Це традиція, такий порядок речей!

Марина посміхнулася. Її губи зігнулися в кривій посмішці.

– І куди ти мене приведеш, Антоне? У будинок матері? В орендоване житло? – Вона відкинулася на спинку стільця і ​​схрестила руки. – Навіщо всі ці труднощі, коли в мене вже є гарна квартира? Поясни мені логіку!

Антон скочив з-за столу, його обличчя почервоніло.

– Ми повинні бути нормальною родиною, міцною! – вигукнув він, стискаючи кулаки. – А ти все псуєш своєю впертістю. Не хочеш іти назустріч, не хочеш зрозуміти мої почуття!

Лідія Борисівна повернулася до Марини з натягнутою усмішкою.

– Марино, у мене є пропозиція. Може, ти продаси свою квартиру? Я трохи додам. А на ці гроші ви з Антоном купите нову, більшу та спільну. Це було б правильно.

Марина завмерла. Вона дивилася на майбутню свекруху так, ніби вперше її бачила. По спині пробіг холодок, а в голові залунав тривожний дзвіночок.

– Ви серйозно? – Поволі сказала вона. – Тобто прийти жити в мою квартири він не може. А взяти мої гроші, купити на них іншу квартиру, щоб у разі чого половина належала йому, це нормально?

Марина нахилилася вперед, не відводячи погляду від матері нареченого.

– Може, мені взагалі одразу свою квартиру вам віддати? Просто так, з доброти душевної? – Вона посміхнулася.

– Переписати на Антона прямо зараз? Щоб він мав своє житло, а я залишилася ні з чим?

– Марино, ти не так все зрозуміла, – заговорила Лідія Борисівна, простягаючи до неї руки з слізним виглядом. – Ми просто хочемо, щоб…

– Я все правильно зрозуміла, – перервала Марина.

Вона почала нервово стягувати з безіменного пальця обручку.

– Марино, що ти робиш? Не треба, давай поговоримо спокійно.

Марина кинула обручку на стіл.

– Ми вже поговорили. Мабуть, я надто сучасна і незалежна, щоб одружуватися з такою людиною, як ти, – вона попрямувала до виходу.

– Марино, почекай! – Голос Антона зірвався на крик. – Не роби дурниць. Ми ж любимо одне одного.

Марина обернулася до дверей.

– Ти не любиш мене, Антоне! Ти любиш мрію про дружину, яка сліпо дотримується всіх твоїх вимог. Яка відмовиться від усього, щоб догодити тобі та твоїй матері. Але ж це не я! Тож шукай собі таку дівчину. А я йду.

Вона розвернулась і вийшла із квартири. За спиною чулися крики Лідії Борисівни, тупіт Антона. Але Марина не обернулася. Спустилася сходами, вийшла надвір. І там глибоко вдихнуло холодне вечірнє повітря.

Дорогою додому вона плакала. Сльози текли по щоках, розмазуючи туш, а серце боліло так, ніби його стискали в лещатах. Вона кохала Антона. Планувала з ним майбутнє, дітей, старість.

Але полегшення, змішане з болем, сповнювало її груди. Вони ще не одружилися. Антон не переїхав до неї. Вона вчасно побачила, хто він насправді.

…Марина вставила ключ у замок своєї квартири – тієї самої, яку вона вигризала, на яку збирала, в яку вклали останні гроші батьки. Зайшла всередину і притулилася спиною до дверей.

Так, боляче. Дуже боляче. Але ще до офіційного укладення шлюбу вона зрозуміла, наскільки Антон та його мати гнилі всередині. Як вони хотіли використати її, обібрати, залишити ні з чим.

Марина пройшла до вітальні, сіла на диван і обійняла подушку. Сльози все ще текли, але всередині зростала впевненість.

Вона ухвалила правильне рішення. Хай зараз боляче, але завтра буде легше. А за місяць вона згадає про це, як про страшний сон.

Телефон завібрував. Антон. Марина подивилася на екран і вимкнула звук, потім заблокувала його номер. Потім номер Лідії Борисівни.

Марина підійшла до дзеркала і витерла залишки туші з обличчя.

– Все буде добре, – прошепотіла вона. – Я впораюся. Я і без Антона буду щасливою, які мої роки…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.