Що потрібне для щастя?

– Сергію, батько просив приїхати на день, допомогти йому треба, дах полагодити – один він уже не справляється, – Ірина з надією глянула на чоловіка. – Давай з’їздимо, і Наталка хоче діда відвідати.

Тесть Сергія жив у селі. Надзвичайно міцний і здоровий мужик. Але ось і його роки дістали…

– Тату, давай з’їздимо, – приєдналася чотирнадцятирічна Наталка.

– Та ви змовилися? – обурився Сергій. – У мене два вихідні на тиждень, можу я їх на себе витратити?

Дружина й дочка опустили очі та й відвернулися. Наташа пішла до своєї кімнати, дружина – на кухню.

– Ото ж! – посміхнувся Сергій. – Забули, за ким останнє слово? Так я вам нагадаю!

Взагалі нічим серйозним у вихідні він займатися не думав. У суботу можна подивитися позашляховик – знайомий продає. З пробігом, але надійний.

Якщо торгуватися – можна буде взяти нормальну машину – для риболовлі – те, що треба. І грошей має вистачити – назбирав, урізав сім’ю у витратах. Продати свою, перехопити кредит.

Скільки вже можна на «Логані» їздити, перед хлопцями ніяково. Увечері – на рибалку з ночівлею домовилися, стара компанія збирається.

Посидіти біля вогнища, анекдоти потравити, хильнути під юшку. Краса! А тут – в село їхати… Потім, якось, коли час буде.

Зранку, подзвонивши продавцю авто, Сергій призначив час зустрічі. Машина перебувала у гаражі, у приватному секторі.

– Все-таки думаєш міняти машину? – Ірина знову лізе не у свою справу.

– Тобі яка різниця? – побурчав Сергій.

– Роби, як знаєш, – зітхнула вона. – Тільки дочка підростає, хотіли одягнути її, дорослішає дівчинка. Шубку взяти, чоботи пристойні. Про себе я вже мовчу.

– Походить ще рік так. Я в її роки… – хотів пуститись у спогади Сергій, але промовчав.

У глибині душі Сергій розумів, що несправедливий до дружини та доньки, але не міг собі в цьому зізнатися. – «Розпестив я їх, ось що!» – Намагався він виправдати себе, але виходило не дуже.

Півтора десятка років тому він, жебрак, студент – випускник, зустрів Ірину і пропав! Юна, струнка реготуха з веселими синіми очима відповіла йому взаємністю.

Важкими були їхні перші роки сімейного життя, винаймали квартиру, потім Наталка на світ з’явилася. Тяглися на одну зарплату інженера, добре – тесть із тещею рятували.

У будинку не переводилися продукти із села, соління-варення, свіжі овочі. Тесть щотижня приїжджав, заносив сумки та банки з гостинцями, нашвидкуруч попивши чайку і погравши з онукою, їхав у село, ніяково сунувши молодим кілька купюр.

Батьки Сергія жили далеко, виховували ще чотирьох дітей та допомогти молодим нічим не могли. Сергій висот у кар’єрі не досяг, але постійні підробітки підняли сім’ю на середній матеріальний рівень.

Чи треба говорити, що його зарплата відігравала у сімейному бюджеті головну роль. Завдяки його старанням вони придбали власну квартиру, купили не нову, але цілком надійну машину.

Ірина – бібліотекар за фахом, не могла похвалитися гідним доходом, але зуміла створити у будинку теплу, затишну атмосферу, дбала про свого Сергія.

Ніколи він не виходив з дому в брудній сорочці, або непрасованих штанах, а про кулінарні здібності Ірини знав весь під’їзд, і місцеві мужики тихо заздрили її чоловікові.

Коли Сергій повірив у свою винятковість? Він сам не помітив. З деяких пір у сім’ї існувала лише одна думка – його. Дедалі рідше звучав у квартирі веселий сміх Наталки, дедалі рідше посміхалася Ірина.

Тесть більше не приїжджав з купою гостинців, не чути було його веселих, задерикуватих жартів. Сергія вже не турбувала думка дружини, набагато важливішою стала думка друзів.

Ось і машину поміняти – теж вони порадили. Так, гроші відкладали на інше, але тут такий випадок – гріх не скористатися!

Гараж Сергій знайшов швидко. Господар ще не під’їхав, довелося чекати. Він вийшов з машини, задимів і озирнувся. Ряд гаражів відділяв район із приватними будинками від п’ятиповерхівок.

Перед ними – дорога, за нею – чагарники. З цих самих кущів і вийшло кошеня, почувши шум машини, що під’їхала, і брязкіт ключів, що відчиняють металеві ворота.

Воно прийшло до людей, але в гараж заходити не стало. Сіло віддалік і почало чекати. Воно давно розчарувалося в людях, але надія на диво ще жила в крихітному тільці:

– Може, звернуть увагу? Може, навіть дадуть поїсти?

Пухнастик дочекався, коли двоє чоловіків, жваво перемовляючись, вийшли з гаража. Ляснули один одного по руках, прощаючись.

Один із них затримався, про щось задумавшись. Погляд його випадково зачепився за кошеня. Те нявкнуло, але підходити не поспішало.

– Як його сюди занесло? – думав Сергій, розглядаючи кошеня. – Малюк зовсім, йому б зараз грати, їсти досхочу і відсипатися. Але доводиться виживати. Що вдієш – не пощастило.

Він загасив недопалок, сів у машину, ще раз глянув на кошеня. Він раптом побачив, як згасла в зелених очах малюка надія. Кошеня підвелося і побрело в кущі.

Доживатиме своє безрадісне життя, сповнене відчаю, страху та вічного голоду. І байдужість людей до його долі.

Великих, сильних людей, яким нічого не варто врятувати маленьку грудочку тепла, зробити його щасливим і отримати натомість – любов, вірність і навіть життя. Все, без залишку. Але їм цього не треба…

– Я вже бачив цей погляд, – думав Сергій, намагаючись згадати – де і коли. – Ірина! – Згадав він. – Ось так само згасло світло в її очах, коли я вчора обірвав її на півслові.

– І Наталка – ось так само опустила голову і мовчки зникла у своїй кімнаті. Нічого не сказали, ні про що не просили.

– Просто – пішли! Як це кошеня. Так, вони ситі й живуть у теплі, але як це кошеня, чекають на увагу, ласку, розуміння. А його немає! Як же це? Чому я це допустив?

Він ще намагався перебороти в собі цю слабкість, наполягав, називаючи себе слабаком і ганчіркою, але вже знав – що робитиме далі.

Кошеня він знайшов у заростях. Воно лежало на шматку картону, занесеного сюди вітром. Байдужість у його очах змінилася страхом, а коли людина підхопила його на руки й лагідно притиснула до себе – несміливою надією.

– Наталко! – покликав Сергій із порога. – Дивися кого я тобі приніс на виховання. – Впораєшся?

Недовірливий погляд дочки змінився на подив і радість.

– Тату! Де ти його знайшов? Який він маленький, худенький. Мабуть, голодний?

– Жах, який голодний! – підтвердив її здогадку Сергій. – Він у цьому житті ще ніколи не їв досхочу. Займися ним, тепер він твій, тобто наш!

– Сергію, щось я тебе не впізнаю, – Ірина уважно дивилася чоловікові у вічі. – Щось сталося?

– Сталося, Іринко, як не статися? Дід на нас чекає, а ви ще не зібрані! П’ятнадцять хвилин вам на збори, та на годування малюка. Купати та пестити будете там. Час пішов!

І хоч сказано це було в наказному тоні, але радість його дівчат теплом обізвалася в серці. Поки дружина та дочка збиралися в дорогу, Сергій зателефонував друзям, попередив, що не зможе підтримати компанію на риболовлі.

З дахом впоралися швидко – всього й треба було, що замінити пару листів шиферу. Вся робота – на висоті.

Тесть, хоч і легко справлявся з подачею нагору матеріалів, але сам на дах не ліз – голова паморочиться. Закінчивши роботу, Сергій оглянув господарство:

– Город цього року садити не думаєш?

– Хотілося б, та не впоратися самому, – зітхнув той. – Була господиня – був і город, а без неї … – він зітхнув, згадуючи покійну дружину.

– Діду, у мене канікули скоро, я б допомогла, – запропонувала Наталка, погладжуючи кошеня, яке мирно дрімало на її руках. – І Тимку тут роздолля – не у квартирі ж сидіти.

– На наступні вихідні приїдемо, допоможемо скопати, Ірина грядки насадить і взагалі – не соромся, тату, кажи, що треба. Адже ти не один у цьому світі – разом усе зробимо. На те ми й рідні…

Поверталися вже затемна. Тихо грало дорожнє радіо. Наташа на задньому сидінні дрімала, обійнявши кошеня. Той уперше в житті викупаний, ситий, набігався, награвся, втомився і вгамувався нарешті.

– Чи багато йому треба? – усміхався Сергій. – Не пройшла повз людина – от і щастя. А допомогти йому – це ж так небагато. Добре, що він мені зустрівся – тепер усе буде інакше…

– Що ти казала про обновки для Наталки? – торкнув він Ірину за плече. – Завтра відвезу вас, куди скажеш, візьми їй усе, що треба. І про себе не забудь. Ви ж у мене красуні, то відповідайте!

– А як же машина? – Ірина ніжно припала до його плеча. – Ти ж міняти хотів?

– А чим тебе ця не влаштовує? Їй зносу немає, тільки стежити, та обслуговувати вчасно. А нова – нікуди від нас не подінеться, візьмемо пізніше.

– А зараз краще мотоплуг дідові прикупимо. Подивився я на його город, якщо копати лопатою – прощавай спина!

Вони тихо засміялися, намагаючись не розбудити дочку та кошеня Тимка.

Вдалині вже з’явилися вогні міста, тихо бурчав двигун, шелестіли шини. Тихо муркоче пісню, знайому з юності, магнітола.

На задньому сидінні сплять Наталка і Тимко, притулившись один до одного. Ірина довірливо поклала голову Сергію на плече і мрійливо посміхається, як тоді – в юності. І якби спитали його зараз:

– Що тобі ще треба для щастя?

Він би відповів:

– Нічого!

Як ви вважаєте, слушно вчинив Сергій? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.