– Що старе, що мале, – однаково…

– Вона все псує! Це нестерпно! – вирвалось у Софії.

– Ти хочеш, щоб я послав її на три літери? – примружився Микита. – Вона мені найдорожча на світі, вона ростила мене сама, та якби не вона, я потрапив би в дитячий будинок, і так говорити про неї, це…

– Я знаю, знаю… Але… але ми з тобою… – Софія спробувала підібрати потрібні слова, але не змогла. Вона бачила, що чоловік її не розуміє. Або не хоче розуміти.

– Моя перша свекруха також була не подарунок, але ця!.. – розповідала Софія своїй подрузі Юлі.

– Стривай, – перебила її Юля. – Ти ж казала, що ця не свекруха! У Микити ж заги нули батьки.

– Так, все правильно. Йому було два роки, коли їх не стало. Бабуся, Ніна Сергіївна, його виховувала. Подумки я називаю її свекрухою. Іноді вголос вимовляю, – посміхнулася Софа. – Коротше, їй потрібна тонна уваги й все мало.

– У якому вона віці? Мабуть, дуже літня? Вона ж бабуся! Микиті тридцять, значить їй, як мінімум…

– Їй сімдесят вісім, – заявила Софія. – Бадьора, як огірочок! Здоров’я своє береже. Правда, воліє про це особливо не поширюватися, нам про те знати не треба, адже тоді вона не зможе вдавати хвору …

– А вона вдає?

– А то! Та ще, як вчасно у неї завжди трапляються напади! Зберемося з чоловіком відпочити у вихідні, поїхати з друзями на природу, так ні, з ранку дзвонить, ледве шепоче:

– Микито, погано щось… Боюся впаду в непритомність, головою вдарюсь і лежатиму, ніхто не допоможе…

– Микита лякається, і ми скасовуємо поїздку. Їдемо до неї, сидимо поряд. Раптом вона впаде? А вона не падає.

– Вимірюємо тиск, пульс, – хоч у космос лети! Все чудово! Головне, що ми приїхали й відразу всі хвороби, як рукою знімає.

– А далеко вона від вас живе?

– Двадцять хвилин машиною їхати, інший кінець міста. Так і крутимося. Про себе забули, не відпочиваємо, не гуляємо. Микита все твердить, мовляв, це ж бабуся моя рідна!

– Ніна Сергіївна може й уночі зателефонувати. Мовляв, здалося їй щось. Хтось ходить, чи стукає. Якось Микита о третій годині ночі їздив до неї, перевіряв, хто стукає, бо їй було страшно.

– А це сусіди зверху великого собаку купили. Ось вона і ходить по паркету, кігтями стукає, вночі в тиші чути дуже. Микита додому не поїхав, то в неї й ночував. І день також там провів. Треба було з’ясувати, хто стукає!

– Класика жанру, – зітхнула Юля.

– А нам що робити? Ми ні виїхати нікуди не можемо, ні навіть просто поїхати трохи далі із міста. Вона хвилюється, раптом їй погано і ми вчасно не допоможемо. День не дзвонимо, все! Про неї забули! Кинули напризволяще!

– Є у неї якісь заняття?

– Телевізор цілими днями дивиться у своїх товстих окулярах, – відповіла Софія. – Зір у неї поганий, проте, ось загадка, коли ми до неї приїжджаємо, то вона, сидячи на дивані, без окулярів, показує на стелю в найдальший кут, он, мовляв, павутиння висить?

– Стелі – три з половиною метри! Як вона бачить? Беру сходи, лізу, прибираю. То ходить ледве-ледве, крехтить, заводить розмову про те, що палицю їй треба купувати.

– А то раптом з’ясовується, що вчора вона ходила пішки в далеку крамницю за якимось дуже свіжим м’ясом, яке нахвалювала сусідка …

– Скаржиться, що все в неї болить, але поли миє виключно руками. То кличе, мовляв, у неї термінові справи треба допомогти.

– Приїжджаємо до неї, а вона, виявляється, надумала старі альбоми з фотографіями перебрати, пил витерти. А це розмов та спогадів на цілий день.

– Микита не любить цього, мовчки сидить у телефоні своєму, а я, натягнувши на обличчя ввічливу усмішку, слухаю «казки» про дитинство Микити, про те, як він до горщика звикав, та як літери вивчив і розглядаю фото, де він тримає іграшковий трактор, чи…

– Звичайно, Микиті не подобається про таке розмовляти, – хихикнула Юля.

– Мені теж! Вдома справ повно! Але варто поїхати, як Ніні Сергіївні знову погано, сто відсотків, до бабки не ходи! Що робити, розуму не докладу.

Через деякий час Микита порадував бабусю, що в їхній родині скоро буде поповнення. Та Софія ще частіше почала мотатися до Ніни Сергіївни. Софія з Микитою купили другу машину, щоб було зручніше.

– Я ж у декреті, цілий день удома, – скаржилася Софія подрузі. – Вона вважає, що я на восьмому місяці дуже сумую, просто маюся.

– А так, разом з нею, і мені веселіше, от і дзвонить, а Микита благає мене відповідати на дзвінки, а то бабуся хвилюється і в неї підіймається тиск.

– Дякувати Богові, що ти вагіт ність добре переносиш, – зітхнувши, посміхнулася подруга.

Але і, ставши матір’ю, Софія продовжувала мотатися до свекрухи, бо вона й досі вважає, що дружині онука пара дрібниць зібратися з малюком і приїхати до неї на машині.

Та й взагалі в декреті з такою маленькою дитиною робити нічого! Погодувала грудьми, поклала дитину спати й вільна, займайся чим хочеш.

А в неї тиск, і в очах темніє і вона ось-ось знепритомніє, а про неї всі забули, з учорашнього вечора ніхто не дзвонив і не приїжджав …

– А в мене наче не темніє! Після появи малюка у мене тиск понизився, голова паморочиться, і моя мама далеко, допомогти не може, – сердилася Софа, розповідаючи Юлі.

Подруга іноді приходила до неї в гості, купувала щось до чаю, і вони сиділи на кухні пили чай і балакали.

Новонароджена мала не приносила особливих клопотів, їла, та спала, але все ж таки, мотатися до Ніни Сергіївни «по кожному зойку» було важкувато.

– Ми з Микитою вирішили перевезти бабусю ближче до нас. У сусідніх будинках квартири продаються, може, що й підберемо, – поділилася Софія новиною.

– А гірше не стане? – Обережно поцікавилася Юля.

– Куди вже? – хмикнула Софа. – Принаймні так не доведеться їздити. П’ять хвилин ходьби.

Ніна Сергіївна залюбки погодилася на переїзд. Все вийшло вдало. Бабуся Микити раділа і заявляла, що тепер часто приходитиме в гості сама.

Тільки щось пішло не так.

– Тепер у нас тиша, – раділа Софа, розповідаючи Юлі. – «Свекрусі» допомагаємо, забігаємо раз на тиждень, продукти приносимо, але вона до себе не зве і до нас не прагне.

– То чому ж? – Здивувалася Юля.

– А спробувала кілька разів. Мабуть, не сподобалося, – посміхнулася Софа.

Маленька Аля, дочка Микити та Софії, підростала і почала все більше вимагати до себе уваги. Як тільки Ніна Сергіївна приходила в гості, одразу ж треба було, або грати з нею, або похитувати візок, щоб вона краще спала.

Або підіймати з підлоги та бігти на кухню обполіскувати кип’яченою водою смочок, який малеча іноді губила, або заспокоювати та качати Алю на руках.

Або подавати брязкальце, – словом, брати участь у турботах про маленького чоловічка, навколо якого тепер крутилося життя в цьому будинку.

– Піду я додому, – заявляла Ніна Сергіївна, не пробувши в гостях і пів години. – Я втомилася.

До неї додому Софія приходити сама теж не могла, брала з собою Алю. І починалася та сама пісня.

– Якось Ніна Сергіївна спробувала зобразити «напад» по старій пам’яті, – розповідала Софа Юлі. – Але не вийшло.

– Аля розкричалася так, що «свекрусі» довелося вийти з непритомного стану самій, без жодної допомоги. Не до неї стало, бо в цей момент Аля так «заходилася», аж посиніла, ледь заспокоїли.

Юля похитала головою.

Ніна Сергіївна почала рідше кликати на допомогу Софію. А Микита, взявши підробіток, затримувався допізна і втомлювався так, що просто падав на ліжко і вимикав телефон. Так що Микиту їй було ніяк не дістати.

Минув час, Аля підросла. І дуже полюбила прабабусю. Щойно побачивши Ніну Сергіївну, вона тягла її за руку в кімнату, щоб показати свої іграшки або продемонструвати якісь вміння.

Вона просила почитати їй книжки, або кликала погуляти надвір на дитячий майданчик, – словом, розважала, як могла.

– Тож тепер у нас нова зірка сцени, – усміхнулася Софія. – Стара Прима-балерина пішла на відпочинок.

Юля засміялася, а Софія продовжила:

– Ніна Сергіївна залишила нас нарешті у спокої. Не дзвонить, не приходить і нас не кличе. Ми самі дзвонимо, ось до чого дійшло! Запитуємо, які ліки чи продукти потрібно купити.

– Я заходжу з Алею, заношу їх їй і додому йдемо. Вона нас і не запрошує пройти до квартири, знає, що зараз нянею для правнучки доведеться працювати, – а це справа не спокійна.

– Дивно… – здивувалася Юля. – Начебто зазвичай бабусям подобається з онуками возитися.

– Мабуть, не всім, – заперечила Софа.

– А я, діти, тепер, як справжня, класична бабуся, в’язанням захопилася, згадала давнє хобі, – промовила Ніна Сергіївна і засміялася. – Не знаю, що на мене найшло, в’яжу, як божевільна, телевізор навіть не вмикаю, набрид!

– Бабуся, а ти мені шкарпетки зв’яжеш? – спитала Аля бабусю, зосереджено нап’явши на свою улюблену ляльку шарф, любовно зв’язаний бабусиними руками.

– Для ляльки? Ні… Вони надто маленькі, – заперечила Ніна Сергіївна. – Давай краще я тобі зв’яжу шкарпетки!

– Давай! А для мого майбутнього братика ти теж в’язатимеш шкарпетки? – Нехитро запитала Аля.

Ніна Сергіївна запитливо поглянула на Софію, та посміхнулась і кивнула.

– Тільки ми ще не знаємо, хто буде, братик, чи сестричка, – поправила Алю Софія. – Ще зарано.

– Ага… Буде братик, я знаю, – поважно заявила Аля. – А якщо буде два братики, то тобі доведеться ще більше шкарпеток зв’язати, бабусю! А якщо три, то так і в’язатимеш, без передиху…

– З появою ще однієї дитини взагалі стане не до бабусиних примх, – сказала Юля Софії. – Швидше, це вам знадобиться бабусина допомога.

– Впораємося якось, – усміхнулася Софа.

Вона була рада, що свекруха знайшла собі заняття. Вони з Микитою регулярно купували їй величезну кількість мотків пряжі, аби бабуся продовжувала займатися улюбленою справою і не сумувала.

– Виходить, це онука перевиховала вашу бабусю, – з усмішкою сказала Юля.

– Виходить, що так, – усміхнулася у відповідь Софія. Не дарма ж кажуть, – що старе, що мале, – однаково…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!