– Що тут відбувається? – Поцікавилася невістка, яка щойно увійшла у свою квартиру. – Відбувається те, що я двушку свою продала, тож нам поки що з мамою жити ніде, от і переїжджаємо до братика, – озвалася зовиця. – Тут цілих три кімнати, як-не-як

З глибини квартири долинали голоси. Марія, яка щойно повернулася з роботи, стиснула зуби: ось тільки гостей їй зараз не вистачало.

У передпокої стояли дорожні сумки та картаті баули – зважаючи на все, гості приїхали ґрунтовно і надовго.Чоловіка вдома ще не було.

Тут із вітальні визирнула свекруха, Галина Петрівна. У свекрухи був свій ключ – Олег колись дав матері про всяк випадок. І ось цей випадок, на її думку, настав.

– А, з’явилася, – посміхнулася вона.

Із-за її плеча показалася зовиця Ірина.

– Я думаю, мамо, диван краще до вікна поставити, там світла більше, – кинула вона і тільки потім перевела погляд на Марію. – Ти чого застигла, як соляний стовп? Проходь, не соромся.

Марія пройшла до вітальні.

– Що тут відбувається? – Поцікавилася вона.

– Відбувається те, що я двушку свою продала, а матері поки що жити ніде, от і переїжджає до сина, – озвалася Ірина. – Тут цілих три кімнати, як-не-як.

– А ти що тут робиш?

– Пф-ф… Я тобі, здається, рідною мовою говорю, – роздратовано промовила зовиця. – Я свою квартиру продала, а жити ніде. Нам обом ніде жити!

Ірина та Галина Петрівна і справді жили разом, так обом було зручніше. Ірина мала ще квартиру, бабусину, яку вона здавала.

– Олег дозволив, – додала зовиця таким тоном, ніби слово Олега було схоже на печатку.

– А мене ви спитати забули, так? – Почала сердитися Марія.

Вона гнівалася не тільки на непроханих гостей, а й на чоловіка, який нічого їй про їхній приїзд, чи, точніше, про вторгнення, не говорив.

– Ось ще, вигадала теж, – хмикнула свекруха. – Навіщо це тебе питати? Це Олегова квартира.

– Це наша з Олегом квартира! – твердо виправила Марія.

– Та ну? – примружилась Ірина.

– Ну так. Дивіться. П’ять років тому я продала свою однушку, яка дісталася мені від батьків. З вторгованих грошей я вклала у цю квартиру половину. Гроші, що залишилися, пішли на ремонт…

– А свідки є? – пішла у наступ Ірина. – Розписки, угоди? Ні? Ну на «ні» і суду немає. Значить, і грошей не було. Мало хто що комусь розповідає.

Ірина подекуди мала рацію: квартира була оформлена на Олега, а розписок і свідків, здатних підтвердити, що Марія теж вкладалася в спільне житло, у неї не було. Виходило, що довести вкладене нічим і захисту у неї практично ніякого…

Стукнули вхідні двері. Прийшов Олег.

– Олеже, – Марія повернулася до нього. – Скажи їм: скажи, за чиї гроші ми купили цю квартиру.

Олег поставив пакет із продуктами на підлогу. Потоптався, глянув на матір а потім собі під ноги.

– Маріє, ну… – він зніяковіло потер шию долонею. – Квартира на мені записана, це правда. А щодо грошей… ти ж знаєш, там все складно було, кредит ще, мамина допомога…

– Тобто я нічого не вкладала, – сказала Марія.

– Ну… не те щоб нічого, – промимрив він. – Але ж правда, документів нема… Розписки нема…

– Ясно.

– Чула? – посміхнулася свекруха. – Навіть рідний чоловік підтверджує, що ти тут ніхто. А ти все про своє. Брехуха ти, Маріє, ось хто! Завжди була брехухою.

Нарешті, Марія не витримала. Стільки років вона ковтала образи і вдавала, що нічого не помічає. Тепер же її ніби прорвало:

– Брехуха? – Наїжачилась вона. – Ви щось плутаєте. Брехати і темнити – це по вашій частині!

Вона справді дещо знала. Наприклад, те, що бабуся Ірини та Олега переоформила свою квартиру на одну лише онучку. Усі, у тому числі Олег та Галина Петрівна, думали, що справа тут нечиста.

Але довести вже було не можливо, за документами бабусина квартира тепер належала Ірині, і вона її здавала.

Цю квартиру Марія і пригадала.

– Ти… ти сюди не лізь! – крикнула зовиця. – Бабуся сама вирішила мені її віддати, з власної волі!

– Звичайно, звичайно, сама, – посміхнулася Марія. – Як зручно, коли людина вже нічого не підтвердить та не спростує…

– Як би там не було, – сухо мовила Галина Петрівна, – сюди ти нічого не вкладала. А ще права качаєш, приживалка невдячна!

І тут Марія згадала. Рік тому на дні народження Галини Петрівни, коли за столом уже пристойно хильнули та язики розв’язалися, Марія підняла телефон і почала знімати привітання, як знімала всі сімейні свята.

Інші теж знімали, справа звичайна. Галина Петрівна саме встала з келихом.

Олега в ту хвилину за столом не було: він вийшов у коридор проводжати гостей, а повернувся, коли вже все було сказано. Ролик так і залишився в телефоні серед інших відео того літа, Марія його не переглядала і не видаляла.

– Я хочу вам дещо показати, – сказала вона і дістала телефон.

Свекруха й зовиця мовчки перезирнулися. Марія знайшла потрібний файл та поставила на всю гучність.Почувся голос Галини Петрівни:

– …а окреме дякую я хочу сказати нашій Марійці! Дякую, доню, що свою квартиру продала і в квартиру Олега  вклалася. Якби не ти, сидів би мій Олег без свого житла, по орендованих кутах би поневірявся. Дай тобі боже здоров’я!

На екрані заплескали, хтось невпопад крикнув «гірко».

– Ну от, – усміхнулася Марія, зупинивши відео. – Ось і свідки. І не хтось, а ви самі, Галино Петрівно.

Поки свекруха збиралася з думками, Олег заговорив:

– І справді, – зауважив він. – Тоді ти так говорила… А зараз говориш зовсім інше… Як це розуміти?

– Я… я хильнула тоді, я не пам’ятаю, що несла, – промимрила Галина Петрівна. – Мало що ляпнеш за столом!

– Але факт є факт, – впевнено промовив Олег. – Ти сама при всіх визнала, що Маша вклала в цю квартиру гроші.

– Ну, і що це змінює? – Звузила очі Ірина. – Мама вірно каже, за столом можна всяке ляпнути.

– Це змінює все, – сухо промовив Олег. – Я думав, що і справді немає жодних доказів того, що Маша вкладалася. А тут ціле свідчення.

– Та яке ще свідчення?! – заволала Галина Петрівна. – Це згенерована підробка! Не говорила я такого! Не казала ж, Іро?

– Ні, звичайно, – охоче підтакнула Ірина.

– Ну от! Я б ні в тверезому вигляді, ні тим більше на застіллі ніколи не визнала б, що ця твоя сюди щось там вклала! Це тільки твоя квартира, Олеже, а значить і моя! – дедалі більше розпалювалася Галина Петрівна.

– Наша, – повернула тут Ірина.

– А ти тут з якого боку? – насупився Олег.

– З такого, що ми твоя родина, – озвалася Ірина. – І ти нам дозволив тут побути, поки ми шукаємо нову хату. Так що…

– Моя сім’я – ось вона, – Олег кивнув на дружину. – А ви гості.

Обидві «гості» раптом замовкли і втупились у нього.

– Хоча ось що я думаю, мамо, – промовив Олег. — Після всього, що ви наговорили, я не хочу вас тут бачити. Шукайте собі тимчасовий притулок десь в іншому місці.

– Що-що?! – В один голос промовили обидві.

– Я викличу вам таксі. Їдьте хоч у бабусину квартиру, хоч кудись ще. Але тут ви не залишитеся!

Вони ще покричали небагато, але все ж таки пішли.

За кілька хвилин у квартирі залишилися лише вони вдвох. Марія втомлено опустилася на диван. Олег сів поруч, ніяково та винно.

– Вибач мені, – сказав він нарешті. – За те, що сьогодні мямлив у тебе за спиною.

Марія сухо кивнула.

– Знаєш, – промовила вона після паузи, – а квартиру ми таки перепишемо на двох. Не заради папірця і не на зло твоїм.

– Просто для того, щоб більше ніхто і ніколи не приїжджав сюди з валізами без узгодження зі мною і не пояснював мені, хто я у власному домі.

Олег кивнув головою. Сперечатись йому не хотілося зовсім.

Так вони й зробили. Марія тепер є другим власником квартири. Родички образилися на Олега і не спілкуються з ним, але він ставиться до їхнього бойкоту спокійно. Життя все розставить на свої місця, – на віку, як на довгій ниві…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!