Детектив за збігом обставин…

Віктор був ласий на дорослих жінок, однолітки йому здавались нудними. Вони ж його ігнорували і як серйозного кавалера не сприймали.

– Що я тобі, нянька, чи що, – сказала якось одна. – Мені дітей вистачає, дякую, я дорослого мужика шукаю.

Він чесно намагався зустрічатися з однолітками, –  не виходило. Подобалися йому дорослі та й все тут.

Якось стежив за однією: шикарна така, лікарка з лікарні, а вона його зловила:

– Юначе, що ви за мною ходите? – суворо запитала вона. – Я вас на відео зняла і на фото, майте на увазі, я передам у поліцію відомості.

– Не треба в поліцію! – злякався Віктор, якого минулого року загребли разом із братом, не розбираючись. – Я це… Приватний детектив.

Про детектива він просто так ляпнув, насправді закінчив факультет електроніки, а працював монтажником пластикових вікон.

– І чого тобі треба від мене?

Обручка на руці була, так що Віктор жваво збрехав:

– Чоловік ваш найняв. Боїться, що така вродлива жінка йому зраджує.

Щоки у лікарки почервоніли.

– Та ти що, правда, чи що? А я думала, це він коханку завів, зовсім мене не помічає.

– Що ви! Як можна таку шикарну жінку не помічати? Він просто боїться. Вік, самі розумієте.

Вона йому повірила та заспокоїлася, навіть прику рити попросила.

– Слухай, детективе, – сказала вона. – Справа в мене до тебе є. Ти тільки чоловікові не кажи, він проти. Коротше, донька наша заміж зібралася, знайшла собі опудала, на кшталт тебе.

– Чому опудала? – образився Віктор.

– Та гаразд тобі. Ваше покоління всі, як опудала: жодної книжки не читали, думаєте, що хліб на дереві росте, а брудна білизна сама чистою стає.

– Коротше, він із села, у гуртожитку живе. По-любому на квартиру зазіхає. Максим каже, нехай зазіхає, все одно на нас все оформлено, але хто знає, може він цей, маніяк, чи запійний.

– Вони там усі не просихають. Ти можеш дізнатися, що в нього  за сім’я? Ну, з’їздиш, познайомишся…

– А ви самі що? Чому б вам не з’їздити та не познайомитися?

– Та я ж говорю: раптом маргінали вони, чи мисливці на чуже добро. Ти дізнайся. Я тобі добре заплачу.

Від грошей не відмовляються. А від спілкування з такими шикарними жінками, тим більше.

– Гаразд, – сказав Віктор. – Давайте адресу.

До села було понад сто кілометрів. В електричку Віктор узяв книжку, треба ж колись починати читати, а то й справді як опудало.

Легенду вигадав таку: збирає підписи на високошвидкісний інтернет, заздалегідь розвідав, що в селі такого нема.

Для вірності перед цим ще кілька будинків обійшов, перш ніж у потрібний завалюватися.

Зустріла його висока жінка зі втомленим, але гарним обличчям. Саме так Віктор і уявляв собі сільських жінок.

Огрядна, з довгим волоссям, зібраним у косу навколо голови, без макіяжу, але з червоними від роботи на свіжому повітрі щоками. Тільки замість сорочки з вишивкою на ній був спортивний костюм.

– Так, звичайно, швидкий інтернет нам не завадить! Я ось нещодавно «Роксолану» дивилася, а потім усе як зависло! До сусідки довелося йти, а у неї те саме!

Вікторові навіть соромно стало, що таку гарну жінку дурить. Подумав, що треба й справді сходити в компанію якусь, запропонувати їм підключити. Можна реально підписи зібрати.

Жінка виявилася привітною господаркою: покликала Віктора до столу, нагодувала борщем, наскаржилася на погоду і на сина-студента, який зовсім не приїжджає.

– Завів там собі фіфу міську, і носа не каже! Боюся, зіпсує вона мого хлопчика. Сам мабуть знаєш, які вони, міські – їм усім гроші подавай, розваги халявні, а він же жебрак – студент!

– Або працювати його змусить, або красти. Та й батьки в неї мабуть такі самі, зроблять з Арсенія хлопчика на побігеньках.

– А чому б вам не познайомитись із ними? Якщо, кажете, у сина все серйозно?

– Та ну, – відмахнулася жінка. – Арсен сказав, що вона лікарем працює, завідувачка відділення, а він взагалі вчений, фізик, здається. Нам і поговорити не буде про що!

– Я вам ось що пораджу: треба до детектива звернутися. Нехай дізнається, що та як, – сказав Віктор. – Може, нормальні люди, і дарма ви переживаєте.

– Детектива? Як у кіно? Та де ж я тобі такого візьму! У мене й грошей нема.

– У мене знайомий є, – змовницьки промовив Віктор. – Багато він не бере. Давайте дані, я йому передам, все зробить.

Лікарці Віктор сказав, що родина пристойна, не бенкетують, господарство у них хороше, загалом, боятися нема чого.

– Дякую, голубчику, – сказала лікарка. – Ось тобі гонорар, а чоловікові моєму скажи, що я йому вірна, але навколо мене кавалери в’ються, нехай не розслабляється.

– Я йому вже сказав, – підморгнув Віктор. – Ви головне виду не показуйте, що в курсі.

Матері студента інформацію теж передав: мовляв, так, сім’я інтелігентна, книжки читають, але прогресивна, до доньки в  шлюб втручатися не збираються, і взагалі люди хороші, можна їхати знайомитися.

– А інтернет? – нагадала жінка.

– Буде вам інтернет, – пообіцяв Віктор.

Довелося шукати контору, яка погодиться в село той високошвидкісний інтернет провести. Декілька контор обійшов, і тільки в одній йому посміхнувся успіх.

Точніше, усміхнулася дівчина: гарна така, рудоволоса, з родимкою на щоці. Марина звуть. Не доросла, як Віктор любив, але й не юне дівчисько, – старша за нього буде.

Вона пообіцяла шефа обробити та телефончик Віктора взяла. А на другий день  написала, що шефа вламала, але з Віктора побачення.

– Це я легко! – зрадів Віктор. – Сьогодні о шостій підійде? Ресторан вибирай сама,

– О сьомій, – відповіла Марина. – Я сподіваюся, ти читаєш книжки? А то мені одні неосвічені трапляються.

З тих пір, як лікарка назвала його опудалом, Віктор уже третю книгу читав. Тому з гордістю відповів:

– Ще і як. Зараз Дюйма читаю. Обговоримо?

Інтернет у село провели. І весілля закохані, що нічого не підозрювали, зіграли. Віктор через два роки випадково зустрів лікарку з візком.

– Ой, детективе, привіт! – сказала вона. – Дякую, люди й справді добрі виявилися. Ось, онук у мене з’явився. Чоловік у ньому душі не чує, забув і про свої вчені поради, і про зустрічі-семінари,  –  весь час з дому працює.

– Молоді в нас оселилися, не потрібна йому квартира, виявляється, вони свою взяли, в іпотеку, поки ремонт там роблять, з нами живуть. А ми й відпускати не хочемо, звикли. Дивіться, який гарненький.

Віктор ніколи не розумів, що таке  є у дітях. Це Марина весь останній рік говорила про дітей, а він удавав, що не розуміє, про що вона.

Зрозуміло, їй уже тридцять п’ять, але йому тільки двадцять сім буде – які діти? Але зараз, глянувши на рожеве личко немовляти, у душі в нього щось ворухнулося.

– Гарненький, – погодився він.

І пішов дзвонити Марині.

– Слухай, – сказав він. – Ми вже рік разом живемо, може це…

– Одружимося? – підказала вона.

– Та ні. Хоча це теж можна. Я маю на увазі, розширитися час.

– Іпотеку, чи що?

– Та ну тебе! Я про дитину!

Марина чомусь заплакала. Радіти треба, от недолуга.  Але в самого теж у горлі трохи шкрябало…

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!