– Квартиру батька я здам, а ти поки поживеш у матері, – оголосив чоловік, але схибив

– Квартиру батька я здам, а ти поки поживеш у матері, – оголосив чоловік.

Ніні здалося, що вона не дочула.

– Не дивись на мене так! – скривився Віктор. – Живемо, як студенти якісь… Несерйозно це.

– А що серйозно? – тихо поцікавилася Ніна.

– Гроші, – чоловік глянув на неї, – гроші, Ніно! Люди готові платити гроші.

– Які люди?

– Гарні. Толік під’їде сьогодні, подивиться на кімнати. Ти поки що поживеш у своєї матері.

– А «поки що» – це скільки, Вітю? – уточнила Ніна.

– Ну… пів року… Ну, може, рік. Там буде видно.

Йшлося про квартиру Ніниної бабусі, яку батько з матір’ю подарували їй ще до заміжжя, і в яку вони з Віктором в’їхали одразу після весілля, два місяці тому.

Батька у Ніни вже не було, а мати жила у двокімнатній квартирі в одному зі спальних районів міста.

– Вітю, це ж моя квартира, – зауважила Ніна.

– Наша! – поправив він і підійняв вказівний палець. – Ми тепер родина. Чоловік у сім’ї голова, майно спільне. Я вирішив, значить, так і буде!

Не встигла Ніна заперечити, як у двері подзвонили: приїхав той самий Толік із дружиною. Віктор упевнено повів їх по кімнатах.

І від цієї його впевненості у Ніни раптом звело щелепи.

– Стійте, – попросила вона.

Усі подивилися на неї.

– Жодної здачі не буде, – впевнено промовила Ніна, – це моя квартира, я своєї згоди не давала і не дам!

Віктор закотив очі. Потім узяв її за лікоть і відвів у коридор.

– Ти чого перед Толіком мене ганьбиш? – прошипів він. – Я вже обіцяв йому цю квартиру!

– Ти обіцяв йому квартиру, яка тобі не належить? – Підняла брови Ніна.

– Ніно… – насупився Віктор. – Я твій чоловік, і я вирішую…

– Нічого ти не вирішуєш! – Ніна дістала з шухляди столу теку з документами і вийняла звідти виписку з держреєстру.

– Дивись сюди, – сказала вона. – Це квартира моєї бабусі. Вона заповіла її татові. Тато переоформив її на мене. Бачиш дату?

– Це доти, як ми з тобою взагалі познайомилися. Значить, житло моє дошлюбне! По закону, таке майно не ділиться при розлученні і без мене не здається. Ти тут не господар, Вітю! Ти тут гість, якого я впустила!

Не встиг Віктор заперечити, як втрутився Толік.

– Стривай, – він насупився. – Ти ж казав, що квартира ваша сімейна. А виходить, господиня проти й угоди  ніякої не буде?

– Буде, – почав Віктор, – це вона згарячу…

– Не буде! – відрізала Ніна.

Толік підійняв долоні і пішов до дверей. За ним поплелася його дружина.

– Ти, Вітю, спочатку розберись, що до чого, а потім людей запрошуй, – сердито кинув Толік і, тягнучи за собою дружину, пішов.

Віктор пройшовся по вітальні.

– Ти зрозумій… – почав він і зробив ще коло по вітальні. – Ти зрозумій…

– Ну? Що я маю зрозуміти?

Віктор зупинився і мало не з ненавистю глянув на неї.

– Ти зрозумій… – тут він використав недрукований вираз. – Що у мене борги! Мене ж і зачинити можуть. Або взагалі…

Він схопив себе за горло і скорчив гротескну пику.

– На яку суму борг?

– На триста тисяч, – Віктор знову закружляв у вітальні, – термін уже вчора. Тож я й хотів здати цю квартиру.

– Мою квартиру, – наголосила Ніна.

– Та припини ти! – закричав Віктор, та так, що задзвеніли шибки у вікнах. – Твоя… моя… Мені на хвіст сіли, а вона…

– А звідки у тебе борги? – спокійно продовжила Ніна.

– Тебе це не стосується, – огризнувся Віктор.

– Дуже навіть стосується, – усміхнулася жінка, – ми ж чоловік і дружина, як-не-як. То звідки?

– Програв, – буркнув Віктор, – щодня пеня біжить. Тож у твоїх інтересах здати цю хату просто зараз.

– Не в моїх, а в твоїх, – сухо кинула Ніна, – і ось що, Вітю. Розв’язувати твої проблеми я не буду. Розбирайся з ними сам.

Віктор підвищів голос.

– Мені що, поліцію викликати? – насупилась Ніна.

Чоловік вилаявся, зібрав речі та пішов. Одразу, як за ним зачинилися двері,  Ніна викликала майстра та змінила замок.

Наступного дня Віктор повернувся. Спробував відчинити двері – не вийшло. Він подзвонив – Ніна не відчинила.

– Відчиняй! – заревів чоловік. – Ти права не маєш мене не пускати! Я твій чоловік!

Ніна зателефонувала в поліцію. Дільничний приїхав швидко. Жінка почула через двері, як служитель закону та Віктор сперечалися. Віктор доводив, що він тут живе, має право увійти.

Ніна відчинила двері.

– Пусти в квартиру, – відразу зажадав Віктор. – Я тут зареєстрований.

– Покажіть реєстрацію, будь ласка, – попросив дільничний.

Віктор показав.

– В чому конфлікт?

Ніна розповіла, надала дільничному документи на квартиру.

– Раніше ця квартира належала моїй бабусі по батькові, – сказала вона, – потім вона дісталася моєму батькові, а він оформив її на мене до нашого з Віктором шлюбу.

– Тобто йдеться про дошлюбне майно… – підсумував служитель закону і повернувся до Віктора.

– По закону ви не маєте права ломитись у квартиру.

– Та я не ломлюсь, начальнику, – пробурчав Віктор, – я тут живу.

Дільничний сухо вимагав від Віктора припинити порушувати громадський порядок. І тут Віктор пішов напролом.

– Половина квартири моя! – вигукнув він. – Не по закону, так по совісті! Я її чоловік! Рідний чоловік, а вона мене на вулицю жене! Мені жити ніде, а вона за квадратні метри трясеться…

– Якщо ви вважаєте, що у вас із власницею квартири є якісь невирішені питання, звертайтеся до суду, – кинув дільничний, – а зараз, повторюю, припиніть порушувати громадський порядок. Якщо ви продовжите ломитися в квартиру і шуміти, розмова буде вже іншою, з протоколом.

Робити нічого. Довелося Віктору спускатися надвір.

Перед уходом він кричав:

– Точно! В суд подам! Через суд на тебе знайду управу, половину хати заберу!

Незабаром його голос замовк. Очевидно, дільничний пригрозив Віктору, що зараз забере його до відділення.

Минуло кілька днів. Ніна потихеньку приходила до тями. Вона намагалася згадати, коли у них з Віктором все пішло не так.

Познайомились вони на дні народження у спільного знайомого. Віктор, ерудований та привабливий, дуже сподобався Ніні. Заміжня жінка ніколи не була, ну ось і подумала, що Віктор – її пізнє щастя …

Спочатку все було гаразд. А потім…

– Так, – подумала Ніна, – десь через тиждень після весілля він почав зачинятися в іншій кімнаті і ховати телефон. Я ще боялася, що в нього хтось завівся на боці. А виявилося…

А виявилось, у нього завелися борги. І щоб їх погасити, Віктор ладен був піти навіть на таке ось неподобство.

Віктор з’явився ще за кілька днів. Подзвонив та попросив зустрітися на нейтральній території. Ніна погодилася на зустріч у кафе, яке знаходилося у жвавому місці.

Віктор прийшов із квітами.

– Я хотів вибачитись, – почав він, – у мене просто був нервовий зрив.

– Гарні квіти, дякую, – відповіла Ніна, – про що ти хотів поговорити, Вітю?

Він трохи помовчав, а потім почав:

– Ніно, вони мене тиснуть.

– Хто?

– Ті, кому я винен. Я заклав у ломбард все, що можна, позичив у друзів, але мені потрібно ще сто тисяч.

– І?

– Давай здамо твою квартиру на пару місяців?

– Ні!

– Ніно! Я ж по-доброму прошу…

– А я по-доброму відповідаю: ні, Вітю! Борги ти наробив сам, так і викручуйся тепер сам!

Ніна спокійно подивилася на нього і додала:

– Я можу тобі позичити тридцять тисяч, під розписку. Це все, чим я можу тобі допомогти.

Віктор похмуро похитав головою.

– Це нічого не вирішить. Ну гаразд, сам так сам…

Він розплатився за себе й пішов. Цього ж дня Ніна подала на розлучення. Незабаром Віктор зник з поля її зору зовсім. Та це й на краще. Чи мало з ким він “дружбу” водить! І де були її очі до весілля, трясця її матері…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!