– Що ти синку? Люди засміють, скажуть, що збожеволіла – стара, з розуму вижила, вбиратися у нове стала

Зима наближалася, і жінка похилого віку дістала з шафи мішок, у ньому зберігалося взуття.

“Три пари є – не пропадеш”.- подумала жінка. Економна жінка даремно нічого не викине.

Три пари є на майбутні холоди. Одна зовсім старенька, в ній тільки сміття на смітник виносити. Нічого, ще послужать.

Друга теж так собі – до магазину та на ринок. В аптеку можна сходити. Добре ще на нозі виглядають.

І третя, яку купувала років із двадцять тому, коли працювала. На вихід призначені. У гості, наприклад, або до якогось закладу у центрі міста, до лікарні.

“Зносилося взуття, звичайно, вигляд втратило, тому що матеріал неякісний. Напевно, треба купити нові чоботи. З іншого боку, навіщо?”

Роки вже, не зносити за час який лишився – шкода – викинуть потім.
А хочеться дуже хочеться нового, щоб красиво було.

Як би сумнів зняти? Зателефонувала старшій сестрі, щоб порадитись. Вислухала та, різко сказала, що в труну з собою не забереш. Не потрібне на тому світі взуття:

– Навіщо тобі? Залиш гроші на чорний день.

Ніби все зрозуміла. Однак заспокоїтися не може жінка, щось усередині свербить.

Походить по квартирі, візьме стареньку пару, крутить у руках: добре б змінити. Нова – в люди ходити, друга – у магазин, а ту, зношену, і викинути не шкода.

Дочка прийшла, вона завжди щосуботи з’являється. Мати жаліється:

– Купити б іншу пару взуття, знаєш, щоб усередині хутро хороше і щоб підошва не ковзала. Сходиш зі мною в магазин?

Дочка пройшлася пальцями всередині старих чобітків, критично оглянула низ і відповіла, що нормально все.

– Навіщо тобі нова? Ця пара непогано виглядає. Та й куди будеш ходити в них? У тебе ніяких діл, пенсію отримуєш, не працюєш. Не знаю, мамо, на мою думку, це надмірність.

І пішла донечка. А мати ні-ні та й подивиться на чобітки, вони в кутку лежали. Непоказні дуже, і видно, що зношені. Що робити? Дуже хочеться нове поносити, нехай трохи, скільки їй там залишилось, та нове.

У неділю син прийшов, щоб замінити розетку на кухні. Мати сиділа задумливо, потім наважилася сину сказати:

– Послухай, може, мені нові чобітки купити? Подивися, синку. – і принесла ті, що у кутку лежали.

Син і в руки не взяв:

– Звичайно, мамо, нема чого сумніватися. Ти в нас не жебрачка, все життя працювала. Що, не заслужила? До речі розетка на місці. А ти збирайся.

Син допоміг матері пальто надягти. Іти треба повільно, бо слизько. До магазину дісталися.

Спочатку разом обирали, але притомилася мама. Посадив син її, а сам ящики різні приносив. Йому дівчина-продавець допомагала.

А у мами маленькі ніжки напоготові. Принесуть, приміряє і скаже, що тут тисне, і тут тісно.

Нарешті ще пара. Легка, як пушинка, та ногам приємно. Підошва чудова. Дуже сподобалися дуже.

Тут же одягла, зняти син не дозволив. Старе взуття в коробку поклали, щоб на смітник відправити. А в магазин та в люди – у нових чобітках мама піде.

Знову повільно. Мати йшла, на всі боки не дивилася, все взуттям милувалася. Багато років нічого собі не купувала – все старе, яке носити та носити.

Син ще й завтра прийшов, полагодити дещо потрібно. Підходить до будинку і бачить: мама на ґанку стоїть у нових чобітках. Підніме одну ніжку, чи добре виглядають? Потім і другу підніме – милується та тешеться.

Сусідка йшла, мама і їй нові чобітки показала, зупинилися та обговорили.

Син із боку спостерігає, тиха в нього усмішка:

“Матуся моя, як дитина, радіє. Завжди у всьому собі відмовляла”.

Підійшов і сказав:

– Мамо вони тобі так пасують, ти навіть помолодшала й усмішка така на обличчі радісна. Тобі б ще нове пальто купити. Я допоможу тобі, у мене є гроші.

Злякалася мама:

– Що ти синку? Люди засміють, скажуть, що збожеволіла – стара, з розуму вижила, вбиратися у нове стала.

Син усміхнувся у відповідь, але вже наступних вихідних пішли вони купувати пальто.

Мами наші старенькі! Завжди на людей озиралися. Скромні наші, кохані.