-Що ти в душі в’єшся, наче змія отруйна! Мало лиха мені принесла? Хочеш додати? Давай, чого вже … – Зривалася я на крик. -Пробач, Анюто. Так сталося. Я, без злого наміру. Допоможи востаннє. Більше я до тебе ні ногою, повір, – благала Олена

-Що ти в душі в’єшся, наче змія отруйна! Мало лиха мені принесла? Хочеш додати? Давай, чого вже … – Зривалася я на крик.
-Пробач, Анюто. Так сталося. Я, без злого наміру. Допоможи востаннє. Більше я до тебе ні ногою, повір, – благала Олена.

Ех, подружко! Моя, до болю, подружко! Ти в мене забрала чоловіка, ні, просто вигризла його з сім’ї, народила йому двох дітлахів, і тепер просиш забрати його назад? Наче я віддавала чоловіка тобі в оренду.

Непокірна Олена була моєю найкращою подругою зі шкільних років. Красива до непристойності, жіночна без меж. Я – повна протилежність Олені. Напевно, тому ми й товаришували, доповнювали одна одну. Після закінчення школи наші шляхи-доріжки розбіглися. Олена незабаром вийшла заміж за сина директора універмагу. Запросила мене на весілля.

Олена сяяла від щастя, що привалило. Шикарна вінчальна сукня, туфлі на високих підборах, довга ажурна фата, на руках білі рукавички. А про нареченого й казати нема чого – літав без крил. Здавалося, це найважливіший день у його житті.

На нареченому був строгий костюм сірого кольору, начищені до блиску туфлі, на правій руці обручка, яку він усім показував. Було помітно, що наречений на короткому повідку.
-Павло, помовч. Паша, не лізь, куди тебе не просять. Паша, закрий рота, – тільки й чулося від Олени.

Павло закохано посміхався до своєї чарівної нареченої та покірно замовкав.
-Олено, ти хоч кохаєш свого Павла? – бачачи очевидну перевагу Олени перед нареченим, питала я.
-Ой, Аня! У мене свекор – директор універмагу! Уявляєш, які двері та перспективи відчиняються переді мною! Та я тільки бровою поведу – гроші, курорти, прикраси… Навіщо мені це кохання? Страждання, ридання, соплі – звільніть від цього! Не для мене. Захочу, всі мужики біля моїх ніг будуть! – казала радісна Олена.

-Ти, прямо, артистка, подруго! Вступай у театральний інститут. Будеш блищати, – говорю їй з сарказмом. Мені вже стало шкода Павла. Що на нього чекає при такій хватці?
-Там і навчаюсь. Свекор поклопотав. У мене у друзях майбутні артисти. Кар’єру побудую дивовижну, – продовжує мене дивувати Олена.

З весілля я пішла з неприємним і гнітючим почуттям. Хотілося шепнути на вушко нареченому:
-Біжи, Павло, доки не пізно! Інакше твоє життя піде коту під хвіст. І не помітиш.

…Років п’ять ми з Оленою не бачилися. За цей час я встигла завести сім’ю. Коханий чоловік і два сини були сенсом мого життя, яке спокійно текло рікою, не натикаючись на мілини. Якби не Олена…

Якось на ринку купую фрукти. Чую знайомий упевнений голос. Піднімаю очі на продавчиню. Невже, Олена? Господи, пошарпана долею, жінка.
-Олено? Чи ти? Чому тут? – здивовано питаю.
-Так, це я, – анітрохи не соромлячись свого вигляду, вимовляє Олена. Спритність, мабуть, пішла, а гонор залишився.
-Давай зустрінемося, поговоримо. Приходь до мене у гості. Я недалеко живу, – навіщось я запросила Олену, дала записку з адресою в її брудну долоню.

Якби я тоді знала, чим це все закінчиться для мене!
Настав вечір. Я накрила стіл. Все ж таки подруга прийде! Стільки років не бачились!
Дітлахи копошилися у себе в кімнаті; чоловік, чекаючи незнайомих гостей, підсів ближче до пляшки.

Дзвінок у двері. Відкриваю, стоїть переді мною Олена у всій красі. Ну, думаю, потріпало тебе життя, не позаздриш. Пересушене, перепалене хімією волосся помаранчевого кольору; морквяна помада; отруйно-червоний лак на обгризених нігтях. Одним словом, продавець із ринку у найгіршому варіанті.
-Проходь на кухню, Олено. Знайомся, мій чоловік Вітя, – гидуючи доторкнутися, саджу гостю за стіл.

Вітя скривився в бік Олени, проте сказав:
-Дуже приємно познайомитися. Почнемо, дівчата?

Вітя солодко потер долонями, швидко відкоркував пляшку, розлив по чарках. Чокнулися.
-Розповідай, подруго, як живеш? Сім’я, діти? – поцікавилася я в Олени.
-Так постривай, Аня, ще вип’ємо. Наговоримося ще, – перебиває мене чоловік.

Вітя в розмові про погоду, про природу випив три чарки й з полегшенням зітхнувши, пішов до телевізора. Йому категорично не сподобалася моя подруга. Я це помітила.

-Добре ти влаштувалася, Аня. Чоловік, діти, квартира… – почала розмову Олена. Вона підпалила дешеву цигарку, глибоко затягнулася, озирнулася довкола:
-Палити в тебе можна, Аня? Чи не зіпсую твій антураж?
-Можна, подруго, – швидко підставляю попільничку, побачивши як Олена струшує попіл у свою тарілку, наповнену їжею.

-Мужик у тебе спокійний. Виховала чи такий і був? – поцікавилася Олена.
-Не знаю. Не замислювалася. Живемо і живемо, – знизала я плечима. – А ти? Як Павло? Всемогутній свекор? – Закидаю питаннями подругу.
-Свекра не стало через два місяці після нашого весілля. Там у нього щось із судинами. Я пішла з третього курсу театрального училища. Не потягнула. Павло – мій тюхтій, живе зі своєю мамою. Дітей не нажили. Ми з чоловіком розлучилися. Самотня я. Багато хто раніше сватався, та всі несерйозно, – спокійно і байдуже промовила захмеліла Олена.

-Може, повернешся до Павла? Він начебто непоганий. Де ти такого слухняного чоловіка знайдеш? Роки йдуть. Краса в’яне, облітає, як листя по осені, – вмовляла я Олену.
-Не сміши, подруго! Повернутись до раба? Ні, ніколи! Я і дитину від чоловіка не хотіла. Який приклад він подасть? Як нюні нескінченно розпускати, та мамі скаржитися? Не про такого мужика я мріяла, – відверто сказала Олена.

-На мою думку, ти сама його таким тюхтієм зробила.
-Ні, Павло й спочатку таким був безхребетним. Мамин синок. Я робила ставку на батька, на його зв’язки. Думала, розправлю крила, кар’єру актриси зроблю. А він зненацька пішов з життя. І все пішло коту під хвіст. Я зненавиділа Павла, його мати жалісливу. Через п’ять років пішла від них. І не шкодую. Були залицяльники у мене, тільки заміж не звали. І стала краса – мій козир, потроху тьмяніти, – пустила самотню сльозу Олена.

-Не хвилюйся, подруго. Все налагодиться у тебе, ось побачиш. Ти тільки до ладу себе приведи. Підкресли вигідні сторони. Зачіску зміни, колір волосся, манікюр онови. Подивишся, блиск в очах з’явиться. А зараз там смуток плескається, – намагалася підбадьорити я подружку.

-Дякую за частування. Я піду. Чи можна я ще прийду якось? Добре у тебе, Аня, виходить втішати. Прям, на душі посвітлішало, – зазбиралася Олена до виходу.
-Звичайно, приходь! Побалакаємо.
Олена стала приходити щотижня. За втіхою … З кожним разом подруга ставала приємнішою, охайнішою, красивішою.

Вітя спочатку на дух не переносив Олену. Тяжко зітхав, чекаючи неминучого приходу моєї подруги. Закривався в кімнаті та не виходив навіть привітатись з нею. А я все намагалася подружити Вітю та Олену. Лаяла чоловіка за черствість душі, за неуважність до Олени. Жаліла подругу, підтримувала словами та фінансово.

Через деякий час Вітя та Олена впритул подружилися без мене. Перед Новим роком ми з чоловіком посварилися. Я хотіла запросити Олену зустріти Новий рік, Вітя навідріз відмовлявся бачити її в нашому домі.
-Новий рік – сімейне свято! До чого тут твоя самотня Олена? – запекло чинив опір чоловік.

Я в новорічну ніч пішла до Олени. Мені стало сильно її шкода. Питиме ігристе зі своїми непроданими або зниженими в ціні фруктами, а потім – плакати в подушку. Олена здивувалася і зраділа моєму несподіваному приходу. Цієї зимової ночі нам з подругою було тепло і безтурботно. Нам було що згадати, про що посміятися, засмутитися. Вранці я пішла додому, передчуваючи грандіозний скандал. Чоловік мовчав. Сини були у бабусі.

-Ну, пробач мені, Вітю, – підлизуюсь до розлюченого чоловіка.
-Здалася тобі ця Олена! Не розумію. Вона вже з ногами влізла до нашої родини, — казав розлючений Вітя.
-Вона самотня жінка. Пожаліла її, тільки й усього, Новий рік, Вітя! Не гнівайся. З новим щастям тебе!

Нове щастя називалося Оленою. Виявляється, Вітя та Олена вже пів року як коханці.
А я, наївна, намагалася їх зблизити. Хм, вийшло! Вітя пішов до Олени. Тепер самотньою стала я. Втішати мене не було кому. Подумалося, застала мене зима в літній сукні… Гірку чашу зради випила насухо.

Олена, не довго думаючи, спланувала дітей, в них з’явилися дівчатка близнючки.
…Минуло три роки.

Прийшла до мене колишня подруга Олена. Вона скаржилася на мого колишнього чоловіка.
-Аня, чому ти мені ніколи не казала, що Вітя серйозно хворий? – по діловому, бровою не повівши, запитала Олена.

Я здивувалася від такої зухвалості та безглуздості ситуації. Спершу відчула себе винною.
-Але я ж не знала, що він тобі знадобиться та що ти маєш на Вітю наміри … – жартую я.
-Коротше, я не знаю як його лікувати. Там якась складна схема. У Віті зараз загострення. Він сказав, щоб я до тебе звернулася за допомогою, – не слухаючи моїх доводів, пре, як танк, Олена.

Я, передбачаючи, що для Віті все це може плачевно закінчиться, диктую Олені рецепт одужання.
-Ні, Аня, нехай Вітя поки у тебе поживе. Мені з близнюками клопоту вистачає, – нахабно заявляє розлучниця.

Ось тоді я і висловилася. І про змію отруйну, що в’ється в душу, згадала…
Не змогла я залишити хвору людину (плюс батька моїх дітей) напризволяще. Допомогла, підлікувала Вітю. Уколи, крапельниці, пігулки… Криза незабаром минула. Вітя пожвавішав, підбадьорився, повеселішав. Став дарувати мені квіти, подарунки, допомагати по господарству.

-Чи не час тобі додому? Дружина, мабуть, скучила, – уїдливо питаю в колишнього чоловіком.

Вітя не захотів повертатися до загарбниці Олени. Та й мені він виявився не потрібним. Тюхтій. Не здогадувалася, що мій колишній чоловік – перелітний соловейко: то на сосну, то на ялинку.