– Що, Васю, зі своєю колодою в оці життя прожив, поки чужа смітинка оскомину не набила? А потім і своя колода впоперек встала!

– Людко, де мій паспорт? – Прокричав Вася на всю квартиру. – Коротше, знайди мій паспорт, бери свій і пішли до РАЦСу!

– Василю! – Люда зазирнула до нього в кімнату. – З чого це раптом?

– Заяву подавати ходімо, – буркнув він, засуваючи ящик комода.

– Василю, така несподівана пропозиція, – у голосі звучала іронія, – мені треба подумати!

– Людко, не тріпай мені залишки нервів! Двадцять п’ять років прожили! Ти ще сумніваєшся?

– Ох, Василю! – грайливо промовила Люда. – Двадцять п’ять років минуло! Я вже й чекати перестала, а тут така пропозиція! Як же його не обміркувати?

– Поки паспорт шукаєш, можеш думати! – прикрикнув Вася.

– Де паспорти лежать, я й так знаю, – посміхнулася Люда, – а ось твоя поведінка викликає підозри!

– Людко, годі мені тут викаблучуватись! Сказав, пішли в РАЦС, значить, зібрала документи та потопали!

– А якщо я не погоджусь? Може, мені воля миліша?

– Людо, твою ж …! – Вася почав заїкатися. – Мало ти мені кро ві випила, тобі ще треба накапати?

– Подивіться на нього! – посміхнулася Люда. – Завівся! Ти значущості події не усвідомлюєш! Пропозиція де? Каблучка де? Присяга у вічній любові та вірності де?

Вася скреготнув зубами. Потім, хруснувши суглобами, став на одне коліно й урочистим голосом промовив:

– Людмило, виходь за мене заміж! – А потім звичайним голосом з нотками нетерпіння додав: – І в темпі, скоро РАЦС зачиниться!

– А присяга? – скоса зиркнула Люда на Васю.

– Присягаюся, якщо ми сьогодні запізнимося, я тебе приб’ю!

– Сумнівно, але гаразд, – Люда засміялася. – Обручка!

– Ах, туди ж твою..! – Вася дістав із задньої кишені джинсів бордову коробочку.

– Василю, ви сьогодні сповнені сюрпризів! – Вигукнула Люда. – Так і підмив погодитися!

– Ну? – вимогливо запитав Вася.

– Срібло? – Вирішила уточнити Люда.

– Людо, ти при своєму розумі? – Вася постукав коробочкою собі по голові. – Золото! Он навіть бирка з пробою, блін, забув здерти!

– Васю, ти що, насправді зібрався взяти мене за дружину? – здивувалася Люда.

До цього моменту вона вважала це жартом. Так, двадцять п’ять років прожили без розпису. Доньку виростили, друга сьомий клас штурмує.

Дачу купили, машини для кожного. Живуть у її двокімнатній, а однокімнатну, що у Васі була до початку співмешкання, вони здають.

І бюджет спільний, і спільні інтереси. А те, що без свідоцтва про шлюб, то це не показник щасливої ​​родини. І тому дивно, з чого раптом у РАЦС!

– Людо, чи то ти раніше спритніше розуміла, чи Меркурій у ретрограді! Я ж тобі биту годину тверджу, пішли!

– Оформимо, нарешті, наш чудовий союз! Поставимо державу до відома, що ми з тобою осередок суспільства!

– Васю, я зрозуміла! – крізь сміх сказала Люда. – Це ти через Олеську так? Ну? Зізнавайся!

– А чого вони? – Ображено запитав Вася. – Мені ж навіть слова не сказати!

…Не думав Вася, не гадав, що за життя йому доведеться двічі переглядати пріоритети. Практично в нуль руйнувати соціальні настанови та зводити їх заново.

Юний Вася вірив у все добре, чекав на прекрасне, але не забував про жорстокість реального світу.
Однак він хотів сім’ю, дітей, квартиру, дачу, машину і щоб пив ний живіт і лисина якомога довше в його житті не з’являлися.

Зустрів він гарну дівчину, закохався, одружився. Все почало складатися, як по писаному. Батьки Васі подарували йому із молодою дружиною квартиру. Жити б і жити, але…

– Помутніння на мене найшло, коли я за тебе виходила заміж! – кричала Настя. – Не хочу я з тобою жити! Мені такий чоловік не потрібний!

– Прекрасно, ну і провалюй! – Відповів Вася, доведений істериками дружини до кипіння.

– Ага, розбіглася! – Вигукнула Настя. – Майно давай ділити!

– Яке майно? – прокричав Вася. – Що ми нажили? Кавоварку, телевізор, фен та ноутбук?

– Собі лиши! – пирхнула Настя. – Особливо фен! А ділити ми будемо квартиру!

– Ти охрініла? Її мої батьки купили!

– А яка різниця, хто її купив? – засміялася Настя. – Подарували її нам, як молодій сім’ї! Отже, це спільно нажите!

– А якщо разом, то моя половина! І «дякую» ще скажи, що я не при надії! А то, пішов би ти з голою… совістю на всі чотири боки!

– Ти права не маєш! – крикнув Вася.

– А ось і подивимось!

Суд поділив квартиру. Вася отримав свідоцтво про розірвання шлюбу, половину вартості квартири та сумніви в душі.

– А чи любила вона мене? – питав він у друга. – Батьки мої ще до весілля казали, що квартиру нам подарують. Може, вона за мене заміж пішла, аби пів квартири віджати?

– І такий варіант виключати не можна, – знизав плечима Андрій. – Зараз у них, – мав він на увазі молодих дівчат, – модно вискакувати заміж, щоб потім ділити майно.

– Але Настя не була схожа на таку! – хитав головою Вася.

– Та всі вони не схожі ні на кого, а потім, як повернеться до тебе своїм звірячим вищиром, так і не знаєш, одразу в неї це було, чи потім звідкись узялося.

– Ну як так жити? – питав Вася. – Як тепер жінкам вірити? Зараз же в кожній шукатимеш жадібність і користь!

– А знаєш, що ще гірше? – посміхаючись, спитав Андрій.

– Ну?

– Ти знаходитимеш це, навіть якщо цього немає! – Андрій похитав головою. – Ти у пастці, й тобі з неї не вирватись. Ти обпікся. Але, коли все заживе, рубець тобі все життя нагадуватиме, що довіряти нікому не можна!

– Андрюха, ось ти мені тут слів наговорив, а мені всього двадцять п’ять. Я відмовляюся жити наодинці все життя! Ти мені скажи, як зробити так, щоб такого більше не було!

– О, любий мій друже! Одруження погано позначилося на твоїх розумових здібностях! – засміявся Андрій. – Колись це називалося цивільним шлюбом, а тепер співмешкання. Ось твій варіант!

– А-а, м-м…

– Якщо у вас немає офіційної родини, то у вас немає спільного майна!

Зрозуміло, що на підставі спільного господарства можна в суді якимось чином щось відцюкати, але це спершу довести треба! – сказав Андрій.

– А згідно із законом, ти залишаєшся вільною людиною. Ледве що не так, розбіглися і ніхто нікому нічого не винен!

Півтора року Васі довелося прожити в гордій самоті. Відносини виникали, але він чесно попереджав:

– Весілля не буде!

– А діти?

– Дітей я на себе запишу, тут усе чесно, – пояснював він. – Житимемо, як чоловік і дружина. Але жодних свідоцтв, походів до РАЦСу і всього з цим пов’язаного!

Пару побачень, й Вася отримував відставку. А потім він зустрів Люду.

– Ну і мать його так! – Усміхнувшись, сказала вона. – Головне, щоб вільних стосунків не було! А офіційний ти мені чоловік, чи не офіційний, за прогулянку ліворуч я тебе не просто вижену, а розтовчу, як Бог черепаху!

– Я, начебто, і не збирався, – зніяковів Вася.

– «Як би» прибери, і тоді взагалі все буде чудово!

– І свою однокімнатну квартиру я не продаватиму, – попередив Вася.

– Так житимемо в мене, я дітей хочу!

– І я хочу, – усміхнувся Вася.

– Ось! Хай буде квартира. Можна її здавати, а потім дітям лишити!

– Дітям? – Вирішив уточнити Вася.

– Я тобі рідною мовою сказала, що у мене своя двокімнатна! На який мені здалася твоя однушка? Василю, не вигадуйте проблем, де їх немає!

– Був момент в історії, – натякнув Вася на свій перший шлюб.

– Слухай, можеш на мене ображатись, але тій дівчині потрібна була квартира! А мені потрібний нормальний мужик! Ти ж нормальний?

Маніпуляція, хоч і така груба, потрапила в ціль. За двадцять п’ять років вони придбали дві машини, дачу, та накопичили деякі заощадження. Двох дочок народ или. Сім’я, як сім’я, хоч і без свідоцтва.

Та тільки у старшої доньки хлопець з’явився. І стосунки у них міцнішали, доки Олеся не переїхала до нього жити.

Вася дивився на це, і з кожним днем ​​йому ставало все менш затишно. Відверто – кішки на душі шкрябали.

Не до дружини він пішов зі своїми муками, а до старого друга Андрія.

– Ні, ти розумієш, живуть вони разом, а він, як я зрозумів, одружуватися не збирається!

– А в чому річ? – Запитав Андрій, ще не вдавшись в суть претензії.

– Та, дідько їх знає, – почухав Вася лисину. – Кажуть, що зараз так модно! Ну коли нікого ні з ким нічого не пов’язує!

– Чи бачите, зараз у всіх внутрішній світ утворився, який дуже ніжний і його не можна травмувати!
А якщо так вийде, щоб розбігтися і більше не зустрічатися!

– Пояснення, звичайно, не дуже, – посміхнувся Андрій, – але, чи не твій це погляд на інститут сім’ї та шлюбу? Те саме співмешкання, тільки в профіль!

– Андрюхо, ось ти наче й друг, а мені зараз прикро!

– Так, правду ніхто не любить! – Андрій поплескав Васю по плечу. – Що, з іншого боку, тобі ця картинка не подобається? А як батькові твоєї співмешканки?

– Блін, слово якесь гидке! – скривився Вася.

– Так-так, поняттям «цивільний шлюб» тепер не відмажешся! Роз’яснення законодавства вже всі зрозуміли! І це називається співмешкання!

– Ну, от і як Людиному батькові? Думаєш, він хотів, щоб його дочка була співмешканкою?

– Але ж він навіть жодним словом, – сказав Вася. – Ми з ним нормально спілкуємось!

– Ось на що пішла людина заради щастя доньки!

– Так Вадик доньки, це ж зовсім не я! Я ж людина серйозна, а там, у полі вітер! Там хоч якісь гарантії! Хоч щось певне!

– Васю, ти в такій же певності двадцять п’ять років прожив! От і вони будуть жити! – посміювався Андрій.

– Не можу я! – прогарчав Вася.

– Ех, Васю! Радий би претензію пред’явити, а сам такий самий! І чому ти навчиш, якщо сам не вчений?

Вдруге довелося всесвіт перевертати.

– Людко, не можу я так! – чесно зізнався Вася. – Вони там просто так! А ти знаєш, мене всередині, прямо, навиворіт! Я б його приструнив, я йому сказав би! А він пошле мене, бо я сам такий!

– Саме так, – ти сам такий! – відповіла Люда.

– Але зараз я розумію, що це якось не дуже! Тож пішли, блін, у РАЦС! А потім я до них поїду і буду Вадика на праведний шлях наставляти!

Хоч реєстрації були й у різні дні, а ось два весілля зіграли в один день. А після свята Люда сказала чоловікові:

– Що, Васю, зі своєю колодою в оці життя прожив, поки чужа смітинка оскомину не набила? А потім і своя колода впоперек встала!

– Досить мені на лисину капати, – пробурчав Вася. – Тільки дружиною стала й одразу мозок виносити почала!

– А це обов’язковий додаток, щоб тобі життя медом не здавалося! – засміялася Люда.

Ось така життєва історія для Вас, шановні читачі! Якщо сподобалася, ставте вподобайки та залишайте коментарі!