– Що за неповага – у сина ювілей, а невістка покупну їжу на стіл поставила!

Зінаїда їхала чотири години потягом з важкою сумкою.

У сумці було все, що було потрібне: домашнє сало, мариновані огірки власного соління, три види домашнього печива та продукти на торт – бісквітний, з вишневим варенням, такий, який Віталік просив кожного дня народження з семи років.

Їхала і думала:

– Приїду, допоможу Каті з приготуванням, разом накриємо стіл. Тридцять п’ять років синові – ювілей. Має бути по-людськи.

Борис, її чоловік та вітчим Віталіка, їхав поруч, дрімав біля вікна. Зінаїда дивилася на поля за склом та планувала меню.
***
Приїхали у п’ятницю ввечері.

Катя відчинила двері – акуратна, привітна, але Зінаїда за три роки навчилася читати невістку, – очі втомлені, рухи швидкі, думками десь далеко. Робочий тиждень, зрозуміло.

Зінаїда поставила сумку, обійнялася з Віталіком – він вийшов із кімнати, широко посміхнувся, поцілував матір у щоку.

– Мамо, добре, що ви приїхали.

– Ще б не приїхати, – сказала Зінаїда. – Тридцять п’ять років – не щороку буває.

Пройшли на кухню, поставили чайник. Зінаїда почала діставати все із сумки:

– Катюша, я продукти привезла – на торт і дещо до столу. Завтра вранці займемося, ти мені тільки скажи, що ще треба купити.

Катя дивилася на продукти, які виставляла Зінаїда на стіл. Потім сказала спокійно, без поганого наміру:

– Зінаїдо Павлівно, не треба турбуватися. Я вже все замовила.

– Що замовила?

– Доставку. З ресторану. У суботу о третій годині привезуть салати, гаряче, нарізки. Все готове.

Зінаїда збентежено дивилася на невістку.

– Тобто ти не готуєш?

– Ні. Навіщо витрачати час, якщо можна замовити? Зручно, смачно і ніхто не втомлюється.

– Катюша, – сказала Зінаїда обережно, – у Віталіка все-таки ювілей. Тридцять п’ять років. Я хоч би торт спечу? Він з дитинства любить мій бісквітний, з вишневим…

– Не треба, – сказала Катя. – Я й торт замовила. З кондитерської, з доставкою. Гарний, двоярусний.

Зінаїда замовкла. Борис, який слухав мовчки, взяв кухоль із чаєм і обережно вийшов із кухні.
***
Вночі Зінаїда не спала. Поруч рівно дихав Борис. За стіною чулося, як Катя ще працює – стукає клавіатура, іноді з кимось зідзвонювалася, об одинадцятій вечора в п’ятницю.

Зінаїда думала:

– Гаразд, доставка так доставка. Але ж торт. Торт вона могла спекти. Віталік їв її торт щороку на день народження, та казав: «Мамо, це найкраще, що я їв у житті». Тепер буде двоярусний із кондитерської з доставкою.

Думала, що може вона старомодна. Може, зараз так заведено. Але все одно щось стискалося всередині – образливе, гірке, схоже на те, що вона тут не потрібна. Привезла продукти, хотіла допомогти, та виявилося, що допомагати не треба, все вже вирішено без неї.

Вранці підвелася рано. Вийшла на кухню, поставила кашу для себе та Бориса.

Катя вийшла на початку дев’ятої – побачила свекруху, привіталася, налила собі кави. Зінаїда спитала, намагаючись говорити мирно:

– Катюша, може, я хоч салат зроблю? Один, будь-який. Просто, щоб щось своє на столі було.

Катя поставила кухоль, та подивилася на свекруху.

– Зінаїдо Павлівно, навіщо? Привезуть готові салати – смачні, свіжі. Не треба вам возитися.

– Мені не важко. Я хочу.

– Я розумію. Але стіл уже сплановано. Якщо додати ще один салат – буде мішанина.

– Мішанина? – перепитала Зінаїда.

– Ну, зайве, – Катя сказала це без злості – просто, як факт. – Відпочивайте, Зінаїдо Павлівно. Ви з дороги. Навіщо стояти біля плити? – І вийшла.

О третій годині приїхала доставка.

Двоє молодиків занесли контейнери – акуратні, підписані, запечатані. Катя приймала, розставляла, розкладала по тарілках швидко та спритно. Віталік допомагав, вони розмовляли напівголосно, сміялися над чимось своїм.

Зінаїда сиділа у кімнаті з Борисом.

– Зіно, – сказав він тихо, – не роби таке обличчя.

– Яке обличчя?

– Ось таке, як зараз.

Вона не відповіла.

Гості прийшли о п’ятій. Їх було близько десяти – друзі Віталіка, двоє з дружинами, одна з подругою. Молоді, галасливі, веселі.

Розсілися, хильнули за іменинника – Віталік сміявся, був задоволений, обіймався із друзями. А Зінаїда дивилася на стіл.

Їжа мала пристойний вигляд – вона чесно визнавала це. Красиві салати в скляних мисках, м’ясна нарізка, гаряча курка в соусі. А ще був торт із кондитерської, з трояндами з крему, з написом «35» золотими літерами.

Але це був не її торт.

Одна з гостей – молода жінка, дружина друга Віталіка – скуштувала салат, сказала:

– Катю, як смачно! Сама робила?

– Ні, – спокійно сказала Катя. – Замовляла. З ресторану на Садовій.

– О, зручно! Я також так роблю на свята.

– Так, час не треба витрачати.

Зінаїда в цей момент дивилася у свою тарілку. Борис поруч тихо торкнув її за руку.

Катя задувала свічки разом із Віталіком – він обійняв дружину, поцілував. Усі зааплодували. Торт різали, розкладали. Зінаїда взяла шматок.

Він був смачним – бісквіт хороший, ніжний крем. Професійна кондитерська, що тут казати. Але Віталік завжди просив її торт!

***
Гості пішли біля одинадцятої. Віталік із другом вийшли на балкон. Борис допомагав прибирати посуд. Зінаїда залишилась на кухні – Катя складала контейнери, викидала упаковку.

Зінаїда мовчала хвилину. Потім не витримала.

– Катюша, можна я скажу?

– Кажіть.

– Я не розумію. У Віталіка ювілей, тридцять п’ять років. Я спеціально приїхала, харчі везла. Хотіла торт спекти – він з дитинства мій торт любить. Ти не дозволила. Хотіла салат зробити – теж не потрібно. Навіщо я тут?

Катя поставила контейнер. Обернулася – повільно, спокійно.

– Зінаїдо Павлівно, ви тут, бо Віталік хотів, щоб ви приїхали. Тому що ви його мати. Хіба цього мало?

– Мало – сидіти та дивитися, як синові на ювілей ставлять коробки з ресторану!

– А що не так? Це нормальна їжа!

– Катю, – Зінаїда підвищила голос – уперше за два дні, сама не чекала. – На ювілеї має бути домашнє. Це повага до людини, до свята. Це праця, розумієш? Коли ти готуєш сама – вкладаєш щось. А коробки з ресторану…

– Це мої гроші та мій час, – сказала Катя. – Зінаїдо Павлівно, я працюю п’ятдесят годин на тиждень. Я в п’ятницю закінчила о пів на дванадцяту ночі.

– Я заробляю достатньо, щоб замовити гарні страви та не стояти біля плити у вихідний. Віталік знав, я спитала його – йому все одно, який буде стіл, головне, що зберуться люди. Ми так вирішили вдвох!

– Але ж ти не вмієш готувати, – сказала Зінаїда. – Віталік сам мені сказав.

Щось в обличчі Каті змінилося – ледь помітно, але Зінаїда побачила.

– Так, не вмію, – сказала Катя. – І не хочу вчитися. Це не моє.

– Як це не твоє? Ти ж дружина.

– Дружина – але не кухар.

– Катю, це ж базові речі…

– Зінаїдо Павлівно, – Катя говорила тихо, але дуже виразно. – Я живу, як ми з Віталіком вирішили. Якщо вам не подобається – це ваше право. Але це наш дім! І наше свято! І ми зробили його так, як хотіли.

Увійшов Віталік. Він зупинився на порозі, та побачив скривджені обличчя.

– Що трапилося?

– Нічого, – сказала Катя. Взяла останній контейнер та вийшла.

Зінаїда стояла біля столу. Руки тримала складеними – інакше вони б тремтіли.

– Мамо, – обережно сказав Віталік.

– Синку, вона сказала мені, що дружина – не кухар!

– Це правда, мамо.

– Віталю! – Зінаїда дивилася на сина. – Ти живеш без нормальної домашньої їжі! Ти сам собі готуєш яєчню.

– Так, іноді готую. Мені не важко.

– Я везла продукти. Я хотіла спекти тобі торт – твій, який ти любиш. З вишневим варенням, бісквітний. Вона не дозволила.

Віталік помовчав. Потім підійшов, обійняв матір – ніяково, як дорослі сини обіймають матерів, коли не знають, що сказати.

– Мамо, ну, торт же був смачний. Правда?

– Але ж це не мій торт!

– Мамо…
***
Вранці у неділю поїхали рано.

Катя вийшла попрощатися — спокійна, ввічлива, як завжди. Простягла руку:

– До побачення, Зінаїдо Павлівно.

— До побачення, Катю.

Обійнялися – формально, без тепла. Так обіймаються люди, між якими стоїть щось не висловлене та не розв’язне.

Віталік спустився до машини таксі. Обійняв матір міцно:

– Мамо, дякую, що приїхали.

– Ти як? Задоволений святом?

– Задоволений, справді. Гарний вечір вийшов.

Вона дивилася на нього – дорослого чоловіка, тридцяти п’яти років, щасливого на вигляд. Може, й справді задоволений. Може, йому правда все одно – свій торт, чи кондитерський.

– Гаразд, – сказала вона. – Іди, бо холодно.

У машині Борис спершу мовчав, а потім сказав:

– Ну що, Зіно?

– Що?

– Як?

– Нормально, – сказала вона.

– Так?

– Ні, – сказала вона чесно. – Не нормально.

Борис кивнув головою. Не став говорити “ти не маєш рації” або “ти маєш рацію”. Просто кивнув і мовчав. За це вона його й любила.

Зателефонувала сестрі Люсі вже ввечері, вдома.

– Люсю, не питай, як з’їздила.

– Погано?

– Я везла продукти на торт. Спеціально. Віталік із дитинства тільки мій торт просить. А вона замовила із кондитерської!

Люся помовчала. Потім обережно:

– Зіно, а Віталік… він задоволений?

– Каже, задоволений. Сміявся весь вечір.

– Ну ось!

– Люсю, це ж не про те. Я розумію, що він задоволений. Я про інше, – Зінаїда помовчала, підбираючи слова.

– Я тридцять п’ять років пекла йому цей торт. А вона це прибрала. Не спеціально – вона навіть не думала про це. Просто замовила із кондитерської – і все.

– Зін, можливо, вона не знала.

– У тому й річ, що не знала. І не хоче знати.

Люся не відповіла.

– Зіно, – сказала вона нарешті, – це ж їхнє життя. Інше життя, не твоє.

– Я знаю.

– Важко прийняти?

– Важко, – зізналася Зінаїда. – Дуже важко.

Вони помовчали разом. Потім Зінаїда підвелася, пройшла на кухню, та дістала борошно, яйця, вершки, – все, що потрібно для торта. Увімкнула духовку.

Борис визирнув із кімнати:

– Зін, ти чого?

– Тісто ставлю.

– Навіщо?

– Торт спечу.

– Нам двом?

– Нам двом, – сказала Зінаїда. – Віталіку фотографію надішлю.

Борис дивився на неї мить. Потім сказав:

– З вершками зроби. Я люблю із вершками.

– Знаю, – сказала вона.

Духовка нагрілася. Зінаїда взяла миску, розбила яйця. Руки робили звичне – самі без зусилля. Це вона вміла. Це було її, – хоч би що там замовляли з кондитерських…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про впертість матері? Як ставитеся до доставки з ресторану на свята? Підтримайте автора вподобайками!