– Що за тон? – примружився чоловік. – Образилася, чи що? – На що мені ображатись? – Тамара дивилася йому просто у вічі. – На те, що ти півтора року зустрічаєшся з Ольгою із салону краси? Михайло зблід, потім почервонів. – Що за маячня? Яка Ольга? – Руда така, вогонь-баба, – сказала Тамара. – Якій ти купив сережки. З наших спільних грошей, між іншим

У вітальні зареготали. Михайло із Толіком щось бурхливо обговорювали, Тамара прислухалася.

– Сказав їй, що у відрядження їду! – реготав Михайло. – А сам до Ольги на вихідні! Краса!

– Спритний ти, Мишко! – Захоплювався Толік. – А Тамара не здогадується?

– Та куди їй! Вона у мене проста, без викрутасів. Робота-будинок, будинок-робота.

Тамара похолола. Ольга? Та саме, з листування? Серце закалатало так, що, здавалося, вискочить із грудей. Вона тихенько прочинила двері.

– Руда така, вогонь-баба! – продовжував Михайло. – У салоні краси працює. Півтора року вже зустрічаємося, прикинь! Сережки їй учора купив, золоті! Краса така!

Ось воно що. Ось куди гроші йдуть, ось для кого золоті сережки. Тамара притулилася до стіни. Ноги підкошувалися, як ватяні стали, нудота підступала до горла, у скронях застукало.

Півтора року він водить її за ніс, як останню ідіотку. А вона, недолуга, заощаджує на всьому, на їжі, на одязі, на собі. Для дочки збирає.

Щомісяця відкладає вже рік. Гарує, як навіжена. А він… Господи, як же боляче. Як принизливо. Як бридко!

Стукнули вхідні двері, Толік пішов. У передпокої почулися кроки. Потім звук ключів, хтось відчиняв двері зовні.

– Мамо, тату, я вдома! – у квартиру зайшла Ксенія з рюкзаком за плечима. – Приїхала залишити речі.

Тамара вискочила зі спальні, бліда, як крейда.

– Ксюша, доню…

– Мамо, ти чого така? Що сталося? На тобі немає обличчя!

– Все нормально, Ксюш. Втомилася просто. Ти повечеряла?

– Мамо, кинь! – Ксенія підійшла ближче, взяла матір за руки. – Я бачу, щось не так. Батько знову?

З вітальні долинув не тверезий регіт Михайла. Тамара здригнулася. Господи, як же гидко. Двадцять п’ять років прожили, а він… Втім, чого дивуватися? Сама винна. Терпіла, мовчала, вдавала, що все добре. А чоловік… зовсім розперезався.

– Ксюш, – Тамара подивилася дочці в очі. – Пам’ятаєш, я казала, що накопичую тобі на квартиру?

– Мамо, ну що ти заводиш знову? Я ж сказала, сама розберуся.

– Ні, послухай. У мене вже є небагато. Все, що спромоглася накопичити за рік. Я зараз переведу тобі на рахунок. Заплатиш за рік оренди хоча б.

Вона відкрила мобільний банк та перекинула дочці гроші, Ксенія ахнула.

– Мамо! Звідки? Як ти…

– Не має значення. Подарунок на день народження наперед, – Тамара криво посміхнулася.

– Мамо, ти мене лякаєш. Що відбувається?

У вітальні щось гримнуло. Судячи зі звуків, Михайло запнувся за диван і впав. Потім пролунав його голос.

– Тамаро! – заволав чоловік. – Де вечеря?

Тамара підвелася, розправила плечі. Досить. Скільки можна терпіти?

– У холодильнику, – відповіла вона, виходячи зі спальні.

Михайло стояв посеред вітальні, хитався, очі каламутні, сорочка розстебнута.

– Що за тон? – примружився він. – Образилася, чи що?

– На що мені ображатись? – Тамара дивилася йому просто у вічі. – На те, що ти півтора року зустрічаєшся з Ольгою із салону краси?

Михайло зблід, потім почервонів.

– Що за маячня? Яка Ольга?

– Руда така, вогонь-баба, – сказала Тамара. – Якій ти купив сережки. З наших спільних грошей, між іншим.

– Звідки ти… Ти що, стежила за мною? – заревів Михайло.

– Не треба мені стежити за тобою! Ти сам Толіку хвалився! Я випадково почула. Та й твої повідомлення бачила, ти телефон свій на тумбочці забув.

Ксенія вийшла зі спальні, стала поруч з матір’ю.

– То правда, тату? Ти зраджуєш маму?

Михайло переводив погляд із дружини на дочку та назад. Потім махнув рукою.

– Та що ви знаєте! – Михайло розмахував руками, як млин. – Чоловікові увага потрібна, ласка! Жіноче тепло, розумієте? А твоя мати…

Він тицьнув пальцем у Тамару.

– Байдужою стала, як риба! Тільки про гроші думає! Тиснеться за кожну копійку!

– Про які гроші? – Вибухнула Тамара, і в очах потемніло від сказу. – Про ті, що на їжу не вистачає? Що на твоє пінне йдуть? Чи про ті, що ти на бабу свою витрачаєш, доки я тут горбачусь?

– Не кричи на мене! – Михайло ступив до неї, але Ксенія загородила матір.

– Не смій! Пальцем торкнешся – міліцію викликаю!

– Поліцію, – машинально поправила Тамара і раптом засміялася нервово, істерично. – Тепер поліція, Ксюшо. Все змінюється. Усе, крім твого батька.

На шум зі своєї кімнати виповзла Зінаїда Іванівна.

– Що за крики? Мишко, синочку, що трапилося?

– Ваш Мишко, – Тамара повернулася до свекрухи, – півтора року коханку утримує. На наші з ним гроші. Поки я на двох роботах горбачусь. І взагалі світла білого не бачу.

– Наклепуєш! – скрикнула стара. – Кого обмовляєш, змія?! Мишко не такий! Мій синочок на таке не здатний!

– Здатний, здатний, – стомлено сказала Тамара. – Ще і як здатний. Я завтра подаю на розлучення.

Михайло протверезів миттєво.

– Що? Ти що? Двадцять п’ять років прожили!

– Саме так. Двадцять п’ять років я терпіла. Досить!

– Ну й котись, подивимося ще! – вигукнув він. – Все заберу! І накопичення твої заберу! Я знаю, що ти збираєш!

Тамара дістала телефон, показала йому екран із банківським додатком.

– Дивись. Нуль. Порожньо. Усі гроші я перевела дочці. Подарунок. Претензій не маєш.

Михайло кинувся до неї, але Ксенія знову встала між батьками.

– Іди, тату. Просто піди. Не ганьбись.

– Це мій дім! Моя квартира!

– Це спільна квартира, – поправила Тамара, і голос її тремтів від гніву, що ледве стримується. – І завтра я подаю заяву до суду. Продаватимемо і ділитимемо. Все порівну, як належить.

– А поки що збирай речі, свої та мамині. Іди до своєї Ольги, до рудої красуні. Де хочеш живи, тільки не тут. Бачити тебе не можу!

– Синку, та як же це?! – заголосила Зінаїда Іванівна. – Куди ми тепер? Але я тебе не кину! Не те, що ця невдячна!

Михайло дивився на дружину з ненавистю. Потім розвернувся і пішов до спальні. За десять хвилин вийшов із допотопною валізою та своїм старим портфелем.

– Пошкодуєш, – кинув він на порозі. – Ще приповзеш на колінах!

Двері грюкнули. Зінаїда Іванівна, бурмочучи прокляття, попленталася за сином. Тамара сіла на диван, знесилена. Ксенія обійняла її.

– Мамо, ти молодець. Давно час було. Скільки можна терпіти?

– Знаєш, що прикро? – Тамара витерла сльози долонею, розмазавши туш. – Я ж кохала його колись. По-справжньому любила, як у книжках пишуть. А він… Навіть не вибачився. Не спробував пояснити. Наче так і треба.

– А що тут пояснювати? Просто покидьок.

– Не говори так про батька.

– Мамо, вистачить його захищати! Він же тебе принижував роками!

Тамара кивнула головою. Так, принижував. Просто вона звикла. Терпіти, мовчати, вдавати, що все нормально.

Уранці вона пішла до юриста. Той вислухав, покивав.

– Розлучення займе три місяці. Квартира навпіл, тут нічого не вдієш. Але гроші, подаровані дочці, не зможе відсудити. Ви ж у повідомленні написали, що подарунок.

За тиждень прийшла повістка до суду. Михайло зажадав половину майна та утримання на його матусю. Нібито дружина їй аліменти винна. Тамара посміялася, справді наївний.

На суд Михайло прийшов з адвокатом. Дорогий адвокат, судячи з костюма. Цікаво, де гроші взяв? Чи Ольга спонсорує? Добре влаштувався.

– Ваша честь, – говорив адвокат, – мій підзахисний двадцять п’ять років утримував сім’ю, а тепер дружина виганяє його на вулицю!

Тамара встала.

– Дозвольте? Я працюю на двох роботах. Офіційна зарплата вища, ніж у Михайла. Хто кого утримував? І нікого надвір не виганяю.

– Навпаки, хочу чесного поділу майна навпіл із виділенням часток. Там, до речі, і частка дочки є. Чоловіку третину належить.

Суддя була жінкою років п’ятдесяти. Вона пильно подивилася на Тамару.

– Чи є докази зради?

Тамара дістала телефон.

– Скриншот листування чоловіка із коханкою. Я їх зберегла та завірила у нотаріуса. І свідок – наша донька, яка чула зізнання батька.

Ксенія кивнула:

– Підтверджую. Батько сам розповідав.

У результаті квартиру ухвалили продати та розділити. Аліменти Михайлу, зрозуміло, не присудили.

Квартира продалася швидко, хороший район, будинок нормальний. Михайло отримав свою частку й одразу зник. Ходили чутки, що переїхав до Ольги.

Тамара з Ксенією на свою частку купили квартиру на околиці Києва. Двокімнатну, щоб у кожній по кімнаті. Вистачило впритул, ремонт робили самотужки.

А потім зателефонувала Ольга. Сама зателефонувала, уявіть.

– Тамаро Петрівна? Це Ольга. Чи можна зустрітися?

Зустрілися у кафе. Ольга виявилася втомленою жінкою з фарбованим рудим волоссям та сумними очима.

– Я хочу вибачитися, – сказала вона одразу, смикаючи серветку. – Я не знала, що ви разом. Михайло казав, що розлучилися рік тому, роз’їхалися давно.

– Брехав, – коротко відповіла Тамара.

Що ще тут скажеш?

– Так, я зрозуміла. Коли він до мене переїхав… Загалом через місяць я його вигнала. Викинула, якщо чесно.

– Чому?

– Не просихав. Щодня, як гультяй останній. І грошей вимагав. А коли я відмовила, почав руки простягати. Добре, що сусіди поліцію викликали. Ледве втихомирили.

Тамара мовчала.

– Знаєте, – продовжила Ольга, – я ж одружена. Чоловік у мене є. Ми розійшлися два роки тому, а тут… Помирились. Михайло ваш виявився ошуканцем. Та і я не краща.

Але Тамарі вже було байдуже, як кажуть, пройшла любов, зав’яли помідори…

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.