– Що ж нам тепер робити, Сергію?! Як жити? — схлипувала Марія Володимирівна, сумно дивлячись на зятя

– Що ж нам тепер робити, Сергію?! Як жити? — схлипувала Марія Володимирівна, сумно дивлячись на зятя.

Той переминався з ноги на ногу, не знаючи, що сказати – жіночі сльози він погано виносив.

– Нічого, якось усе налагодиться, — нарешті глухим голосом промовив чоловік.

Сергійко його завжди називала бабуся Ганна Василівна, яка виховувала онука з 10 років, коли його батьки загинули в аварії.

Жінка все життя працювала кухарем у заводській їдальні, великих грошей не заробляла, але кохання та турботу від неї Сергій отримував сповна. Її не стало, коли онукові виповнилося 25 років.

На той час він, за прикладом бабусі, вивчився на кухаря і працював у тій же їдальні.

Симпатичний, добродушний, але повненький і мовчазний хлопець не мав успіху у дівчат, тому він дуже здивувався, коли до нього підійшла нова вчителька.

– Привіт! Я Тамара, — звернулася до нього дівчина. — Слухай, може, сходимо у кіно? Там прем’єра якась…

– Я не знаю…, – запинаючись, відповів Сергій.

– Ну загалом, домовилися, – Тома не стала слухати жалюгідний лепет хлопця. – Чекаю на тебе біля кінотеатру о восьмій.

Вона посміхнулася і пішла до подружок, які чекали її на виході з території заводу. А Сергій залишився стояти стовпом, намагаючись зрозуміти, що зараз сталося.

До самого вечора він ніяк не міг вирішити йти йому на це несподіване побачення чи це все чийсь злий жарт?

І все ж таки пішов.

– Ти б хоч квіточку якусь купив, – з усмішкою підколола його Тамара.

– Та я…

– Гаразд, ходімо. Будеш винен, – дівчина по-господарськи взяла хлопця під руку і потягла до входу у кінотеатр.

Після цього походу в кіно Тома ще кілька разів запрошувала Сергія то у кафе, то на прогулянку до парку, то на концерт. А через місяць дівчина вже господарювала в його невеликій двокімнатній квартирі.

Сергій був не проти. Тома йому подобалася — тільки розмовляла багато, але це був єдиний її недолік, з яким хлопець, який раптово закохався, готовий був змиритися.

А ще за місяць Тамара оголосила коханому, що чекає дитину.

– Ну, що? Кинеш мене чи одружишся? – примружилася Тома.

– Чому кину? Навіщо? — Сергій, як завжди, швидко не зміг відреагувати на новину.

– Ну, зазвичай так буває… Гаразд. Тоді йдемо знайомитися з моєю мамою, – заявила наречена. – Та не бійся ти! Вона в мене нормальна, — помітивши, що обличчя нареченого змінилося, додала Тома.

Мама Тамари – 60-річна Марія Володимирівна – виявилася дуже милою жінкою, дуже схожою на бабусю Сергія.

Вона ніколи не була заміжня і дочка в неї з’явилася у 37 років “для себе”. Все життя вона працювала медсестрою у місцевій лікарні та на заслуженому відпочинку продовжувала підробляти у приватній клініці.

Марія Володимирівна одразу почала називати зятя Сергійком та синочком, а він її, через місяць після знайомства, — мамою. Дивлячись на них, Тома тільки розпливалась в усмішці.

Після весілля молодята оселилися у тещі, а квартиру Сергія почали здавати. У встановлений термін Тамара народила сина, якого назвали Тимофієм. Він ріс спокійною усміхненою дитиною, практично не хворів і ночами спав міцно.

Тамара змогла повернутися на роботу за рік після його появи. Все було добре, якби дружина не стала пиляти чоловіка.

– Сергію, ну що таке? Усі кажуть, що ти чудовий кухар. Чого ти зачепився за цю заводську їдальню? Влаштуйся в якесь кафе, — чіплялася до чоловіка Тома.

– Я там звик, мені зручно. І графік нормальний – можу з Тимофієм більше часу проводити, – упирався Сергій.

– Так, може, тобі й зручно! Тільки платять там копійки! Сина ще годувати треба.

– Тома, не вигадуй! Ніхто в сім’ї не голодує.

– Так, звичайно! Тільки хотілося б ще й на море з’їздити та машину купити!

Сергій хмурився і замовкав, а дружина йшла з дому, грюкаючи дверима.
Де вона пропадала, ніхто не знав. Поверталася задоволена та на якийсь час припиняла вимагати від чоловіка змінити роботу.

Мабуть, тільки Марія Володимирівна розуміла, що відбувається, але мовчала. Зять їй дуже подобався, і вона не хотіла, щоб подружжя розлучилося.

Але через три роки це таки сталося.

– Я від тебе йду, – заявила Тамара чоловіку. – Знайшовся чоловік, який забезпечить нам із Тимофієм благополучне життя.
– Тома, що ти кажеш? Як це? — здивувався Сергій.

– А що ти на мене очі витріщаєш? Я просила тебе знайти нормальну роботу? Просила! Ти мені що сказав? Ось тепер живи один, якщо не можеш сім’ю забезпечити!

– Але Тимофій…?

– Що, Тимофій? – Знизала плечима дружина. – Звісно, ​​він залишиться зі мною. І, до речі, ми з ним та моїм майбутнім чоловіком Вадимом переїжджаємо до іншого міста. Тож будь ласкавий — не перешкоджай розлученню.

Того ж дня Тома повідомила про цю новину і матері. Та намагалася вмовити доньку схаменутися і не руйнувати сім’ю, але Тамара була налаштована рішуче.

Після цієї розмови Марії Володимирівні довелося викликати швидку, а коли вона за кілька днів повернулася додому, доньки та онука там вже не було.

Ось тоді теща й почала плакати і голосити, як же їм із Сергієм бути, а той заспокоював її, як міг.

Через місяць відбулося розлучення, і Тамара із сином та Вадимом, який, як виявилося, був у цьому місті у відрядженні, поїхали вони на його батьківщину за п’ятсот кілометрів.

Сергій найбільше переживав через розлучення із сином, але тримався, бо йому доводилося ще підтримувати тещу.

Чоловік переїхав назад у свою квартиру, щонайменше раз на день дзвонив Марії Володимирівні та регулярно заїжджав до неї допомогти або просто поговорити.

– Сергію, як же моєї доньці з тобою пощастило, а вона своє щастя своїми руками занапастила, – журилася жінка. – Ти такий добрий. Не знаю, як би я без тебе впоралася.

– Ну, що ви, мамо! Я теж вас люблю, і мені неважко допомагати, – соромився Сергій.

– Якщо я тобі можу чимось допомогти, ти тільки скажи, – наполягала теща. – Все для тебе зроблю.

Сергій від допомоги завжди відмовлявся, але через рік після розлучення між ними відбулася розмова.

– Синку, щось ти якийсь стурбований, сумний. Щось сталося? – Марія Володимирівна занепокоєно подивилася на зятя, котрий вкотре приїхав щось полагодити.

– Та ні… Просто думаю, – зніяковів Сергій.

– Про що? Поділися. Може, я чимось поможу?

– Та тут мені не допоможете…

– Говори.

– Однокласник колишній з’явився. Юрка. Ми з ним у школі не те щоб товаришували, але дружили. Так от він у нашому місті ресторан відкриває. Зве мене шеф-кухарем.

– То це ж чудово!

– Так, тільки нюанс. Я можу стати й співвласником закладу, якщо вкладуся у його відкриття. Так було б надійніше – ніхто мене просто так звільнити не зможе. Тільки звідки в мене гроші?

– І багато треба?

– Тисяч триста хоча б… Сто в мене є, а більше взяти нема де — кредит брати не хочеться.

– Що ти! – замахала руками теща. – Навіть не думай брати ніякий кредит! Я дам тобі гроші. Віддаси, як зможеш.

Я тут трохи накопичила, хотіла Томі відправити, але якщо така справа…

– Що ви, мамо, не візьму! Тим більше, що гроші для мого сина призначалися.

– Нічого. Ти ж скоро станеш добре заробляти – сам зможеш Тимофію все оплачувати, – твердо закінчила розмову Марія Володимирівна.

Так і вчинили. Сергію з Юрою довелося непросто, але ресторан вони відкрили. Мало того, він швидко став одним із найпопулярніших у місті.

Не останню роль зіграла тут і кухарська майстерність Сергія. Багато хто приходив до закладу лише для того, щоб скуштувати приготовані ним особисто страви.

Чоловік віддав борг тещі, а потім вмовив колишню дружину відпустити з ним на море Тимофія.

Звісно ж, поїхала і Марія Володимирівна. Вони втрьох чудово провели час.

– Не хочу повертатися додому, – сумно сказав семирічний Тимофій. – Можна я в тебе залишусь, тату? Чи в тебе, бабусю?

– Тімоша, – стурбувалася бабуся. – Тебе там кривдять? Ти кажи, онуче, не бійся!

– Та ні, – зніяковіла дитина. – На мене там просто не звертають уваги.
У дядька Вадима якісь проблеми на роботі, і вони з мамою постійно лаються, а мені велять тихо сидіти в кімнаті.

– Ну, дорослі люди мають проблеми, – м’яко сказав Сергій. – Але мама хоче, щоб ти жив із нею, так для тебе буде краще. Виростеш – сам вирішиш, де жити. Але якщо там тебе ображатимуть, то ти скажи, не бійся.

– Гаразд, – опустив голову Тимофій.

А за пів року після цього відпочинку Тамара разом із сином раптом приїхала до міста. Сергій із Марією Володимирівною зустріли їх разом.

– От і добре, що ви обидва тут, – заявила Тома, відправивши Тимофія у двір погуляти. – Ти, Сергію, кажуть, тепер добре заробляєш?

Тімоша досі розповідає, як ти на відпочинку купував йому все, що він захотів.

– Можливо, – невпевнено відповів чоловік, переглянувшись із тещею. – Ти це для чого питаєш?

– До того, що мій чоловік зараз має проблеми з бізнесом і невеликі фінансові труднощі.

– Хіба я плачу маленькі аліменти? Хіба не надсилаю тобі гроші на інші покупки на першу вимогу?

– Та надсилаєш! Але все одно. Тимофію потрібне чоловіче виховання, а Вадиму зараз не до цього. Загалом, я хочу, щоби син пожив у тебе. Йому до першого класу йти — особлива увага потрібна.

Сергій із Марією Володимирівною не могли повірити своїм вухам. Про це вони навіть не мріяли.

В унісон запевнили Тамару, що з радістю готові виховувати Тимофія.

– Ти не хвилюйся, мама скоро повернеться, – говорив Сергій сину після від’їзду Томи.

– Не повернеться, – серйозно сказав Тимофій. – Я чув, як дядько Вадим казав мамі, що йому набридло мене годувати та терпіти чужу дитину у своїй хаті.

Мама вирішила, що без мене їм буде краще.

– Ти, мабуть, щось неправильно зрозумів, синку. Все буде гаразд.

Сергій із Марією Володимирівною вирішили, що зручніше буде, якщо вони житимуть всі разом.

Їм довелося докласти чимало зусиль, але внаслідок продажу двох квартир та використання накопичень їм вдалося придбати просторе житло неподалік школи, куди пішов Тимофій.

Цілий рік усі троє були щасливі. Тимофій, навіть якщо й сумував по матері, виду не подавав. А тут і вона знову з’явилася на порозі.

– Непогано ви влаштувалися, – оцінювально озирнулася вона в квартирі. – А моя частка, де?

– Яка частка? — здивувалася мати. — Ти до наших із Сергієм колишніх квартир ніякого відношення не маєш. Ти навіть прописана у свого нового чоловіка, на якого, нагадаю, ти проміняла сина та прекрасного першого чоловіка.

– Гаразд, із цим ми ще розберемося. Але як мати я маю право проживати разом із сином у цій квартирі, – заявила Тамара. – Де його кімната?

Зять із тещею настільки здивувалися від цієї заяви, що одразу не знайшли, що заперечити.

– А чому ти не зі своїм чоловіком? – нарешті запитала мати.

– Ми розлучилися, – відмахнулась Тома. – Бізнес він втратив. Навіщо мені жебрак?

Тамара оселилась у них. Шукати роботу вона навіть не намагалася, вдавала, що займається сином, але Тимофій не надто охоче з нею спілкувався.

А через пів року жінка раптом стала дуже нервовою та одного разу підняла руку на сина, який, на її думку, не надто успішно справлявся із домашнім завданням.

– Ти з глузду з’їхала?! – накинувся із криком на дружину завжди спокійний Сергій. – Ти що витворяєш?

– Не лізь! Мій син – як хочу, так і виховую! – огризнулася Тома.

– І мій теж! І не смій підіймати на Тимофія руку і командувати у моїй хаті!

– Та пішли ви всі! Набридли! Всі такі правильні, сю-сю-мусю татко, бабусю, Тимофійко! Гидко дивитися!

– Так не дивись, – у дверях кімнати з’явилася бабуся. – Ось поріг.

– Та із задоволенням, – Тамара кинулася збирати свої речі під мовчання дорослих та схлипування сина. – Мене Вадим покликав назад, у нього справи налагоджуються. Отже, милуйтеся тут далі без мене.

Після цього Тамара перестала з’являтися у квартирі колишнього чоловіка та матері. Раз на пів року вона приїжджає до сина, і проводить із ним кілька днів, проживаючи при цьому у готелі.

Мова про те, щоб забрати його до себе назовсім, навіть не заводиться. Мабуть, коханий Вадим все також проти чужої дитини.

Ставте вподобайку та залишайте коментарі, що думаєте з цього приводу?