– Що ж у вас дитина одна вдома, без нагляду? Раз батько непутящий, візьміть хлопчика до себе

Настя з Іваном були на сьомому небі від щастя, в них скоро буде малюк! І ось з’явився довгоочікуваний синочок Єгорка.

Бабуся, мати Івана, як побачила онука, то з того дня й не злюбила: на Івана він був зовсім не схожий: біленький, весь у Настю. Свекруха одразу винесла свій вердикт:

– Нагуляла! У нас таких зроду не бувало, всі смагляві, темноволосі, не наш він, нерідний! – Усі вуха синові продзижчала.

Той спочатку лаявся з матір’ю, а потім уже й сам увірував у це. Як свято всі діти у батьків збиралися. Всім онукам у бабусі гостинець припасений. Усім, крім Єгорки.

Не хотіла вона його визнавати й тут. А Настя, знаючи, що її синочку чекати нема чого, і щоб він не плакав, сама почала купувати йому щось.

Як прийдуть до батьків, вона непомітно дістане подаруночок зі своєї сумки, простягає Єгорці та каже:

– Ось, синочку, тобі від бабусі та діда, тобі першому.

А він радісний біжить їх обіймати, дякує. Ті й не подивляться на нього.

Згодом, так сталося, що захворіла Настя. Хвороба непроста, підступна, відчуває, що їй недовго залишилося. А хто потім за сином наглядить?

Не сприймають його, за чужого вважають. Стала вона його всьому навчати:

– Єгорушка – синку, ти як одяг забрудниш, так налий у тазик води та випери, подивися, як треба. А якщо ґудзик відпаде або порвеш щось, ось як треба пришити. Усьому його мати навчила.

Коли хлопчик пішов до п’ятого класу, Насті не стало. Батько шукав розваги на дні пляшки – загуляв, про сина забув зовсім. До бабці з дідом зі школи та органів опіки приходили:

– Що ж у вас дитина одна вдома, без нагляду? Раз батько непутящий, візьміть хлопчика до себе. Якщо нічого не зміниться, доведеться вирішувати питання позбавлення батька батьківських прав.

Подумали вони, та й вирішили взяти опіку над онуком, та й копійка не зайва. Окрім нього у старих ще два онуки, щодня в гості приходять.

Єгорка, як мати його вчила, все по дому допомагав, був слухняним, але чомусь завжди й в усьому був винний. Брати пустують, а дістається йому.

Бабуся з магазину, бувало, прийде, Єгорка до сумок:

– Що там смачненьке бабуся принесла? О, прянички!

Та тільки спробувати не встигне, бабуся боляче вдарить по руці.

Усі відпочивають, а його на город відправлять грядки копати. А йому й не важко, все зробить як треба. Прийде втомлений, голодний, переодягнеться, руки намиє, і на кухню.

Хотів суп у тарілку налити, як раптом бабуся слідом заскочила, лаяти почала:

– Не чіпай! У мене ще хлопці не нагодовані!

Так і жив Єгорка, без любові та ласки. Попри те, що й уроки він встигав робити, у будинку завжди якась робота знаходилася для нього, – вчився він добре, вчителі хвалили:

– Молодець, бабусю, добре онука виховуєте, і вчиться добре, ввічливий, і до школи завжди охайний ходить.

І невтямки нікому було, що Єгорка сам собі й прав, і прасував, і зашивав.
Але роки навчання позаду, треба далі кудись їхати вчитися. Але про це ніхто й не заводив розмов. Він просився у бабусі, та тільки відмахувалася:

– Та яке з тобі навчання? Вдома справ безліч. Навчання, бач, чого надумав! Сиди вже!

Зате про решту онуків бабуся дуже турбувалася, все комусь у міста родичам дзвонила, просила взяти до себе на час навчання.

Через деякий час приїхав дядько Андрій Валентинович, який був бабусиним двоюрідним братом. Дядько працював директором заводу у великому місті.

Він відгукнувся на прохання родички та вирішив взяти одного з онуків до себе пожити на час навчання. Свої діти у них із дружиною вже дорослі, чому не допомогти у добрій справі?

Пожив він тиждень, постежив за онуками, поговорив із ними, а потім і каже бабусі:

– Ну, Галю, збирай онука, настав час. Скоро вже вступні іспити в нього, ми поїдемо.

Зраділа вона:

– Толя, біжи додому валізи збирати. Дядько Андрій тебе візьме із собою.

– Толя? Ні, я Єгорку збираю. Від твого Толеньки толку не буде, а Єгор вже людина!

Не чекала такого бабуся, насупилась:

– Та хто ж тепер у нас все робитиме, по господарству допомагатиме?

– А як хто? Толенька з Васечка і будуть. Та можеш і не збирати нічого, – Андрій Валентинович бачив, що підліток давно вже зі штанів виріс, а на його єдиному светрі були латки на ліктях, – ми й там все йому купимо.

Так почалося інше життя у Єгорки, де він уперше відчув себе людиною. Життя його склалося вдало.

Він закінчив інститут, почав працювати на заводі, де директором був дядько Андрій. А коли з роками набрався досвіду і настав час Андрію Валентиновичу йти на пенсію, він передав кермо правління Єгору.

– Тепер я можу піти спокійно, завод у надійних руках.

Єгор одружився, вони з дружиною виростили та виховали свого сина та двох прийомних дітей. І жоден із них жодного разу не відчув, що хтось у сім’ї нерідній, усіх любили однаково…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?