– Щооо? Ти поселив матір у розвалюсі? Я тебе просив, доглядай матір, дбай, я ж тобі гроші надсилав! А ти мені брехав…

У старому будинку Клавдія сиділа біля вікна, дивлячись на дорогу і щось думаючи. Не здоровилося їй, надто часто вона засинала одягненою, боячись що вранці не прокинеться.

Хоч і не стара, але хвороба нікого не питає. Здоров’я її підірвалось, коли вона поховала чоловіка і залишилася з двома синами. Тоді ще начебто прийшла до тями, працювала, але з віком почувала себе все гірше.

Два брати – старший Захар та молодший Тимофій, були різними за характером. Захар завжди відрізнявся серйозністю, стриманістю та добротою душевною.

Чим старший ставав, тим більше любив читати книги, навчався в школі добре, матері намагався допомагати.

Тимофій, всі його називали Тимком, був з дитинства непосидючий, спритний. Його завжди тягло на пустощі, де б у селі що не відбувалося, там обов’язково був Тимко, залазив у чужий сад, відв’язував у когось козу, топтали з хлопцями квіти в клумбі.

Клавдія любила однаково своїх хлопчиків, розуміючи, що вони різні. Тимка часто лаяла:

– Подивися на свого старшого брата, у школі вчителі тільки добре про нього говорять. А за тебе червонію, хочеться провалитися крізь землю, жодного разу ще не похвалили тебе.

Тимко тільки махав рукою і тікав із хати. Після закінчення школи Захар вступив в інститут, та поїхав із села. Вивчився та отримав диплом інженера. Приїжджав додому, щоб показати матері диплом, а та раділа.

– Мамо, я збираюся одружитися, є в мене кохана Дашка, вже й заяву подали, вона не змогла зі мною приїхати.

– Батько тяжко хворіє, лежить у лікарні, вони з матір’ю по черзі там з ним, – казав Захар, розколюючи на подвір’ї дрова, а мати намагалася тягати їх у дровник, але син не дозволив.

– Мамо, я здоровий молодий мужик, а ти дрова тягатимеш. Так не піде, відпочивай, сам все зроблю.

– Гаразд, синку, гаразд… А я дуже рада, що ти одружитися зібрався, молодець, дуже хочеться мені твою наречену побачити.

– На весілля приїдеш, от і побачиш, весілля за місяць.

Тимофій прийшов додому з роботи й здивувався.

– Ну ти здоровий, братику, всю купу дров розколов і прибрав під дах. Вони давно лежать, руки не доходять. Тимко до ладу не закінчив школу, махнув на навчання рукою, залишився в селі, працював трактористом.

Яким був з дитинства, таким і залишився, безладним, безвільним, безтурботним, Клавдія його змушувала ремонтувати будинок, паркан, сам ніколи не почне. Серйозних думок у нього ніколи не виникало.

Батько залишив по собі два будинки. Один стояв осторонь, старий, зі скрипучим ґанком, невеликий, двері покосилися, всередині темно.

Давно там ніхто не жив, кішки тільки й ходили туди. Поруч стояв добротний будинок, де вони й мешкали всі. А зараз лише Клавдія з Тимофієм.

Клавдія з Тимофієм їздили в обласне місто на весілля до Захара. Дуже сподобалася їй Даша, добра та привітна дівчина, усміхнена. Задоволена Клавдія повернулася додому, односельці розпитували про наречену.

– Дуже сподобалася мені Даша, пощастило моєму Захарові, щасливий буде з нею. Красива та ніжна, а найголовніше – добра та дбайлива. Обіцялися у відпустку, – ділилася Клавдія радістю.

Одного разу Тимко прийшов із роботи й видав:

– Коротше, мати, я теж одружуся.

Клавдія спочатку і не повірила йому, син безшабашний, вів розгульне життя, вона боялася, що він і не одружиться.

– Ну і Слава Богу, синку, одружуйся, я рада, хоч помічниця в хаті буде. Адже бачиш я зовсім погано почуваюся, от і не працюю, на інва лідності. – А з ким одружишся, з наших, місцева? Начебто я й не бачила, що ти зустрічаєшся…

– Ні, із сусіднього села – Лариска. Правда жвава та галаслива, але мені така й потрібна, – посміхався Тимофій.

Всі в селі дивувалися, як їй вдалося захомутати Тимку, та він і сам не зрозумів.

Зібрали весілля, Захар на урочистість не зміг приїхати, Даша ось-ось має термін, та ще й двійня, побоявся виїхати.

– Тимко, вітаю тебе, будь щасливий, дзвонив старший брат, – не ображайся, гроші відправив, а сам приїду пізніше. Привіт мамі передай і всім від мене.

Після весілля Лариса одразу відчула себе повноправною господаркою в будинку. Свекруха хворіє, чоловік безвільний, що вона скаже, те й зробить.

Вона взагалі-то була не з тих, хто соромиться, в її селі з нею ніхто не хотів одружуватися, занадто спритна і нахабна. Зі свекрухою стосунки відразу ж не склалися.

Спочатку начебто все нормально починалося. З ранку вставали рано, корову доїли, худобу годували, воду носив Тимко.

Лариса крутилася по господарству, нічого не скажеш, спритна була. Але чим довше жили вони під одним дахом із Клавдією, тим частіше хмурилася невістка.

– Тім, подивися на свою матір, неакуратна вона, знову молоко розлила на підлогу, а мені доводиться підтирати, а я не прибиральниця за нею.

– А їсть як? Крихти на підлогу летять, заварку розлила на столі, цукор розсипає по столу своїми руками, що тремтять. А тут каструлю із супом не закрила, мухи можуть налетіти. Ну, неможливо так жити. Її й на кухню не треба пускати.

Тимофій розумів, що мати хвора, і руки тремтять, і забуває, пам’ять слабшає.

– Ларисо, ну вона ж не чужа, мати моя, – заперечував він слабко. – Що робити…не виганяти ж із дому.

– А що робити, – з натиском говорила дружина, – я ж не говорю вигнати на вулицю. Просто… ну там у вас другий будинок стоїть, хай там і живе. Хата хоч і стара, але дах є. А ми будемо їй носити поїсти, допомагати, грубку підладиш.

Тимофій зітхав. Той будинок старий, дошки на підлозі скриплять і прогнили.

– Взимку там холодно, – намагався заперечити чоловік.

– А ти грубку підмажеш, трубу прочистиш, ремонт невеличкий зробиш. Не зовсім же розвалюха, – наполягала дружина, вона була переконлива.

Клавдія чула, що невістка щось надумала, але зрозуміти не могла. Бачила у вікно, як Тимофій узяв сокиру та інструменти та пішов у стару хату. За два тижні все було готове, будинок можна назвати житловим. Правда в ньому було похмуро та сиро.

– Мамо, треба поговорити, – сказав Тимофій, – давай збирай свої пожитки та переходь у той будинок. Ремонт там зробив, допоможу тобі все перетягнути.

– Піч я там підлатав, тепло, дах не тече. В одному будинку важко двом господиням ужитися, а я до тебе приходитиму, поїсти приноситиму. Ну все для твоєї ж зручності.

Клавдія нічого не сказала, мовчки збирала свої речі. Тимофій усе перетягнув, і промовив:

– Ну, живи, завтра прийду. Ми ж поряд, в одному дворі.

Тимофій приходив рідко. Клавдія топила грубку, готувала собі сама, щоправда, він приносив картоплю, молоко, хліб, цукор та інше.

Клавдія по селу не ходила, не зручно їй було від односельців, почнуть розпитувати. Краще вже вдома, ніхто не чіпляється з розпитуваннями.

Вона сиділа постійно біля вікна, іноді виходила на подвір’я, вечорами в сутінках прислухалася до кожного шереху, а раптом син іде. Настала глибока осінь.

Здоров’я Клавдії погіршало, серце пустувало, руки тремтіли. Пам’ять підводила все частіше: забувала двері зачинити на ніч, дров підкинути в грубку, іноді намагалася згадати, навіщо вийшла надвір.

– Як же так, – думала вона все частіше. – Син рідний виставив із теплого будинку, може я зробила щось не так, начебто і з Ларисою ніколи не лаялася.

Найчастіше згадувала про Захара. Напевно Даша вже народ ила онуків. Чому він не дзвонить. Раніше телефонував Тимофію, і вона розмовляла з ним.

А Захар тим часом із дружиною займалися двійнятами, часу не було, обидва втомлювалися, але час знаходив, щоб подзвонити молодшому братові.

– Тимко, як там мама, – питав Захар.

– Та все нормально, брате, на вулицю виходить, гуляє.

– А дай їй телефон, я їй про онуків розповім.

– Немає її зараз, вийшла кудись, – брехав Тимко.

– З мамою точно все гаразд? Купи їй телефон простий кнопковий, я тобі грошей надішлю.

– Навіщо він їй, Захаре, у мене ж є телефон. Не треба, вона й так задоволена. Все добре.

Тимофій брехав буденно, безсоромно. Брехав братові, як колись брехав матері, коли збігав з уроків, або щось наробить. Йому навіть не було соромно, що так поводився з рідною матір’ю.

А Захар турбувався, бо брат так і не давав поговорити з нею, то вона спить, то вийшла, то ще щось. Натомість Лариска завжди підтримувала.

– Молодець, все правильно зробив, – а Тимко поступово сам у це вірив.

Клавдія сиділа біля вікна і чогось чекала. Син рідко заходив, та й то на хвилину. А Захар у місті все більше турбувався за матір. Щось почав підозрювати, тривога закрадалась у серці.

– Захаре, не мучся, їдь до матері, все і побачиш на власні очі. За нас з хлопчиками не хвилюйся, їм уже по три місяці, впораюся, та й мама допоможе. Ти ж ненадовго.

– Так, щось мене турбує, за цей час мати жодного разу зі мною не поговорила. Тимофій щоразу відмахується, то спить вона, то зв’язок поганий.

Тимофій не чекав на брата. Коли біля двору пригальмувала машина і з неї вийшов Захар, той вилетів на ґанок блідий.

– Привіт де мама? – Брат зам’явся, губи здригнулися.

– Там… вона в тій хаті, – тихо промовив.

– Щооо? Ти поселив матір у розвалюсі? Я тебе просив, доглядай матір, дбай, я ж тобі гроші надсилав! А ти мені брехав…

З хати вискочила зла Лариса, з розпатланим волоссям:

– А що ти хотів, вона заважає нам жити, ця ненормальна бабця. Все кидає, руки тремтять, ось нехай і сидить у своїй халупі. Усім від цього лише краще. Ми ж не надвір її вигнали.

– Ану замовкни! – Різко обірвав її Захар, його голос не віщував нічого доброго.

Підступив до брата, заніс руку, але той відступив і сховався за дружину.

– Ти мені не брат, ти – зрадник, у тебе немає серця!

Тимофій стояв, опустивши очі. Захар повільно увійшов в будинок до матері. Клавдія у вікно побачила Захара, злякалася, що може ударити молодшого брата. Але все обійшлося і вона зустрічала сина.

– Захарко, ти як тут? У тебе вдома, напевно, справ багато, діти малі, а ти тут … – в будинку пахло вогкістю, мати стояла, накривши плечі теплою хусткою.

Захар обійняв матір.

– Вибач мені, мамо. Вибач, що не додивився. Адже вірив я Тимофію, він казав, все добре. Вибач, мамо!

– Даша як там, онуки мої як? Підростають?

– Так, мамо, все добре, тепер у тебе два онуки Мишко та Антошка. Скоро сама їх побачиш.

За годину Захар зібрав матір і віз її в місто. З молодшим сином Клавдія не попрощалася, вони з дружиною навіть не вийшли з дому.

Клавдія доглядає своїх онуків, їй поставили ліжко в їхній кімнаті. Хлопчики дуже нагадували їй Захара у дитинстві.

Все гаразд. Клавдія живе в любові та ласці, але душа трохи не на місці, все сподівається, що молодший син приїде та вибачиться.

Але даремно вона так думає. Не приїде він, бо там шия дуже міцна, не туди голову повертає. Прикро, що своїх мізків не має…

Дякую за прочитання, підписку та вподобайки! Успіхів Вам у житті!