– Шуро! Шурка! Стій! Не ходіть додому! – гукнула сусідка молоду жінку біля під’їзду. – Що трапилося, бабо Валю? – поцікавилася Олександра і міцніше стиснула ручку трирічного синочка. Її серце тьохнуло в грудях, передчуваючи недобре. – Там у вашій квартирі двоє…

– Шуро! Шурка! Стій! Не ходіть додому! – гукнула сусідка молоду жінку біля під’їзду.

– Що трапилося, бабо Валю? – поцікавилася Олександра і міцніше стиснула ручку трирічного синочка. Її серце тьохнуло в грудях, передчуваючи недобре.

– Там у вашій квартирі двоє… – зашепотіла Валентина Іванівна. – Давай убік відійдемо. Я коли шум почула на майданчику, подивилася в вічко, а там ці в замку колупаються. Як пити дати, бандюки.

Саша зітхнула. Вона здогадалася, що за люди зараз орудують у їхній квартирі – дружки чоловіка. Напевно, він не дотримав свого слова зав’язати з азартними іграми і знову програв.

Платити за боргами чоловіка їй уже раз доводилося. Тоді вона продала дачу, що дісталася їй у спадок від батьків.

Микола на колінах просив дружину врятувати його і божився, що ніколи більше не візьме в руки карти. Шура пробачила та повірила. І ось кредитори знову нагрянули.

Тепер у голові Олександри наче пазл склався – зрозуміла, чому чоловік напередодні поїхав у непередбачене відрядження, збирався поспіхом і до ладу не пояснив куди і навіщо він їде.

– Не треба поліцію, бабо Валю! Ви придивитеся за Антошкою, а я сама розберуся. На дитячий майданчик відведіть його. Я швидко.

– Шура, та ти що?

– Потім, бабо Валю! Прошу зробіть, як я попросила. Я все поясню потім.

…У напівтемряві під стукіт коліс Олександра приходила до тями, розуміючи, що обійшлася малими втратами. Адже вони могли із сином постраждати. І навіть втратити життя.

Квартиру довелося віддати за борги благовірного, який так і не спромігся зателефонувати чи з’явитися за минулий тиждень.

Їм довелося зі своїм скромним скарбом перебратися до сусідки, щоб вирішити, як, а головне, де тепер жити.

У місті Саша побоялася лишатися. Після викрутасів Миколи – однозначно розлучення. Адже наступного разу на кону можуть опинитися їх із сином життя. Та й відкуплятися вже нема чим. Все, що було – відібрали.

По допомогу Олександра хотіла звернутися до єдиної рідної людини, що залишилася на цьому світі – двоюрідної тітоньки, яка проживає в далекому селі. З Таїсією Павлівною вони років п’ятнадцять не бачилися і не спілкувалися.

Перша та остання зустріч їх була на похороні її батьків. Тоді й відбулося їхнє знайомство. Так Саша знала Таїсію лише заочно. Знала, що вона була у добрих стосунках із мамою, і вони часто зідзвонювалися.

Родичка за поминальним столом пропонувала свою допомогу. Дала свою адресу та номер телефону на будь-який випадок. Схоже, час настав.

Попри те, що телефон Таїсії Павлівни не відповідав, Шура ризикнула поїхати до неї без попередження – все ж таки рідня – не вижене.

Практично за останні гроші вона купила квитки. Квитки в один кінець. Дякуючи бабі Валі, яка завбачливо зібрала їм харчі у дорогу і, проводжаючи на  вокзал, наполегливо сунула в кишеню її сукні кілька купюр, мовляв, бери – не відмовляйся, як розбагатієш – віддаси.

Рано-вранці Олександра зійшла з сином з потягу, але не побачила перона, та й вокзалу не було. Серце знову стислося від невідомості. Добре, що вони були не єдиними, хто покинув потяг, було в кого розпитати дорогу до села.

Хвилин за сорок, Саша стояла біля воріт будинку Таїсії Павлівни. А ще за п’ять – дізналася, що тепер житло належить іншій людині.

На її жаль, тітонька давно продала будинок і поїхала до дітей. А новим господарем виявився чоловік років сімдесяти.

Олександра, міцно притискаючи до себе синочка, розридалася в голос – надія на притулок і порятунок впали раптово.

– Дівчинко, ти чого? – спантеличився Гнат Васильович, і відчинив хвіртку, яку вже майже зачинив.

Шура не одразу заспокоїлася, щоб розповісти своє горе.

– Ну годі тобі… Я ж не ірод, і за своє життя багато чого побачив. Правильно, що із міста поїхала. Якщо така справа, можеш пожити в мене.

Я все одно у таких хоромах один. Та й мені буде веселіше. Помічники по господарству мені не завадили б.

Родичів у мене не залишилося, майже нікого… – сказав Гнат Васильович і замовк, задумавшись про своє.

Це потім Саша від місцевих дізналася, що син Гната Васильовича був за ґратами, та там і з життя пішов, а його дружина не змогла пережити цієї ганьби, й поїхала в невідомому напрямку. І років тридцять, як чоловік один.

Говорили, що десь у нього онука в місті, але щойно сина посадили, невістка обірвала всі контакти, то Васильович, можна сказати, не збрехав, коли сказав, що немає в нього нікого.

На роботу Шурочка влаштувалася в дитячий садок. Не любила вона про себе розповідати. Все одно ж правда чужими домислами обросте, і чим більше скажеш, тим більше вигадують і прикрасять, навкруги все вивернуть.

Грошей зайвих не було, але ніколи вони з Антошкою не голодували. Та й Гнат Васильович намагався хлопчика балувати, онуком звав, а він його – дідусем.

Гостинців із пенсії купував, на зимові чоботи та куртку грошей додав, бачив, що Шурі одній не під силу.

І ось, здавалося, влаштувалося в Олександри все на краще. На весну і літо плани з Васильовичем будували – город розширити, курочок завести, але мабуть не доля.

Пішов дідусь Гнат уві сні, тихо й легко. Може й передчував старий свій кінець, бо після похорону Шура знайшла в комоді заповіт. Дім їй дістався.

Руки у Сашка опускалися. Заради сина трималася. Як могла сама по господарству справлялася, кожну копійчину рахувала.

Без чоловічої руки нелегко у селі жити. Звернулася вона якось до місцевого гультяя по допомогу, бо більше ні до кого. Не кожна свого чоловіка до самотньої жінки на допомогу відпустить. А Шурку Бог зовнішністю не скривдив.

– А чого б не допомогти? Я вільний. Ось завтра й прийду, чекай.

Хоч і був Василь під мухою, але обіцянку дотримав. І наступного дня копирсався у дворі у жінки.

– Шуро, дай на чвертку за роботу. Сама бачиш, дуже старався. А завтра дороблю.

– Знаєш що, Васю, гірку не вживаю, жодного разу в житті не куштувала і тобі не раджу. І розплачуватись пляшками не збираюся.

– Грошей дам, як всю роботу зробиш. Золоті руки в тебе, а погана голова спокою не дає. Не соромно тобі хлистати, Василю?

– Все при тобі: здоровий, повноцінний, а життя своє за вітром пустив. Совість зовсім у біленькій втопив, подивися, як недієздатні у візках за життя чіпляються, стараються, а ти Василю… Тьху!

– А знаєш, зараз я з тобою розрахуюсь і не приходь більше! Ну тебе з твоєю допомогою, – психанула господиня і в хату по гроші пішла.

Василь засмутився. Як хлопчиська його відчитала, та так соромно йому стало, адже він завжди був рукастий, і чого він узявся за пляшку? Нінка, його колишня, завжди пиляла, а потім само собою вийшло.

– Ось, – простягла вона купюру помічничку. Більше не приходь, бо ще з тобою пліток не оберешся. Скажуть, що я тебе споюю.

Знітився Василь і додому побрів. А наступного дня, як скельце, до Саші заявився. Вона у вікно визирнула, а він у дворі клопоче.

З того часу Василь став частим гостем у Шури. Йому сподобалася жінка, і щоразу знаходив причину заглянути: то кран замінити, то сапку наточити, то Антона на рибалку з собою взяти…

Прикипів усією душею Василь до них. Життя без них свого не уявляв більше. Та й Олександра поступово розтанула. Заяву до ЗАЦСу вони подали. Хай їм щастить!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.