“Швидше! Тут якомусь діду погано!”, – Я просто підбігла і дістала шприц з інсуліном, а історія закічилася весіллям!

Іду недавно з магазину, дивлюся, на зупинці дідусь лежить, а навколо нього люди стовпилися. “Що трапилося?” – питаю. Один чоловік повертається до мене, відповідає за всіх: «Так, дідусеві тут погано ось впав, підняли, на лавочку посадили».

«Швидку викликали?».
«Набираємо, не виходить», – відповідає чоловік.

Дістаю свій мобільник, швидко набираю екстрену службу «112», відразу відповідає дівчина, представляється, запитує, що у мене сталося.

«Здрастуйте, вибачте, що неспокій, але у нас тут дідусеві погано стало, а Швидку викликати не виходить!». Дівчина швиденько уточнює місто, адресу, з’єднує з диспетчером  «Швидкої допомоги».

«Здрастуйте, – починаю пояснювати диспетчеру, – у нас тут дідусеві погано, не знаємо, що робити, приїжджайте скоріше!».

Диспетчер уточнює адресу, каже, що зараз бригада на виїзді, але, як тільки звільниться, відразу приїде, і додає, що, по можливості, краще мені дочекатися їх приїзду і від’єднується.

Я підходжу до дідусеві, йому, правда, погано, ледве говорить.

“Чим допомогти? – питаю, – Не хвилюйтеся. Швидку допомогу ми вже викликали, зараз приїде, потерпіть трохи». А дід щось сказати мені намагається, нахилилася до нього ближче, він в саме вухо шепоче: «Цукор, цукор … в кишені шприц … укол … зробіть … цукор».

Зрозуміло, наш дідусь – діабетик на інсуліні, у мене бабуся такою недугою страждала, вже знаю, що треба робити. Полізла в кишеню до дідуся, а там лежить спеціальний шприц, вже заповнений ліками. Роблю укол дідові укол в руку, дід починає оживати потроху, а тут і Швидка під’їжджає.

Завантажують «нашого» дідуся, запитують: «Хто з ним поїде? У кого час є?» Викликає мене з тим чоловіком, який до Швидкої додзвонитися не міг. Відвезли діда в лікарню, подзвонили його родичам, син відразу примчав, так що нам довго не довелося в лікарні сидіти, у нас запитали контактні дані, подякували і відпустили.

Син дідуся виявився власником кафе, і через якийсь час влаштував нам за рахунок свого закладу в знак подяки за порятунок батька шикарну вечерю на двох з тим чоловіком, з яким ми привезли його батька в лікарню.

Так ми з тим чоловіком познайомилися ще ближче. Виявилося, що він самотній так само, як і я. Вирішили зустрічатися. Завдяки своїй чуйності і небайдужості ми знайшли власне щастя. Зовсім скоро ми почали планувати весілля!