«Сірко» – зворушлива розповідь про відданого друга

– Паш, чуєш, чи ні, Паш? Начебто ходить хто під вікнами є, а?
– Та спи, ти. Потрібна ти кому – ходити у тебе під вікнами ….
– Потрібна – не потрібна, а начебто є там хтось. Виглянув би – мало що там може бути.
– Відстанеш ти чи ні ?! Був би хто – Сірко давно б загавкав. Все тобі чьорт знає що здається. Спи, давай.
– Не кричи. Сергійка розбудишь. А Сірко твій – пень глухий. Міцніше тебе ночами спить. Сторож називається.

Якби пес, на прізвисько Сірко, міг посміхатися – посміхнувся б. Але посміхатися пес не вмів. Він просто зітхнув. Адже ось безглузда баба: пень глухий. І нічого він не глухий. Навіть навпаки – тільки слух у нього і залишився гострим. Зір підводити став, та й сила колишня кудись втекла. Все більше лежати хочеться і не ворушитися. Чого б це?

А під вікнами немає нікого. Так, краплі з даху, після вечірнього дощу, по землі та листі постукують. Ну, не обгавкувати ж їх?

Пес знову зітхнув. Згорнувшись калачиком в тісній будці, поклавши голову на обріз входу в неї, він дрімотно оглядав нічне небо. Скільки років зими змінюються веснами, весни – днями літніми задушливими, потім осінь приходить – все змінюється, тільки нічне небо над головою залишається незмінним. Днями-то Сірку немає коли в небо витріщатися – турбот по двору вистачає, а от вночі … Вночі можна і підняти погляд від землі.

Цікаво все ж, господар якось сказав, що і на небі собаки є. Далеко, правда, дуже – в сузір’ї Гончих Псів. Сказав та й забув. А Сірку запам’яталося. Ось і дивиться він ночами в небо, намагаючись тих псів вгледіти. Так видно й справді вони далеко – скільки років Сірко дивиться в зоряне небо, а так жодного пса і не побачив. А як би цікаво було б зустрітися! На цей випадок у Сірка і цукрова кісточка в кутку будки прикопана. Для гостей.

Несподівано для себе, він підняв голову до неба і пару раз ображено гавкнув. Де ви, побратими небесні?

Жіночий голос:
– Паш, Паша! Та прокинься ж ти! Сірко гавкає. Кажу ж тобі, хтось бродить біля будинку. Вийди, Поглянь.

Чоловічий голос:
– Господи, що ж тобі, дурній старій, не спиться ?!

Заскрипіли мостини, на веранді спалахнуло світло. Над високим критим ганком відчинилися вхідні двері. В отворі з’явилося важке тіло господаря.

Позіхаючи і чухаючи крізь синю простору майку свій великий живіт, відшукав поглядом пса.

– Ну, чого ти, Сірко, шуму навів?

Пес виліз з будки. Винно виляючи опущеним хвостом, тягнучи за собою іржавий ланцюг, підійшов до ганку.

– Не спиться? Ось і моя стара теж. Все їй бозна що здається. Ех-хе-хе.

Покректуючи господар присів на верхню, що не залиту вечірнім дощем, сходинку ганку.

– Ну, що, псина, покуримо? Так удвох на місяць і повоємо. Он його як багато-то. На півнеба вивісили.

Пес приліг біля ніг господаря. Той поплескав його за вухами і розкурив сигарету. По свіжому прозорому після дощу повітрю потягнуло димом.

Сірко відвернув голову в бік від господаря. Що за дурна звичка у людей дим ковтати та собою його потім випускати? Гидота ж.

Небо великими жовтувато-білими зірками низько висіло над селом. Далеко, за станцією, в розривах лісопосадки миготіли вогні поїзда. У нічній тиші добре чутні було перестук колісних пар об стики рейок.

Минулого вечора дощ збив денну липку духоту, і так-то зараз свіжо і вільно дихалося.

– Добре-то як, а, Сірко? Навіть додому заходити не хочеться. Так би і сидів до ранку. Співрозмовника ось тільки немає. Ти, псина, покивав би мені, чи що, у відповідь.

Сірко підняв голову і уважно подивився господареві в очі. Дивні все ж створення – люди, все їм словами потрібно пояснювати, головою кивати. Про що говорити-то? І так ясно – хороша ніч, тиха. Здається, мріється добре. Не кваплячись.

Пес, дзвякнувши ланцюгом, знову ліг біля ніг господаря.

– Та-а-ак, Сірко, поговорили, називається. Але ж чую я – розумієш ти мене. Точно, розумієш. Ну, може, не дослівно, але суть схоплюється. Я ж тебе, пику хитру, давно розкусив. Бач, який ти зі мною ввічливий, а ось бабку мою – не любиш. Терпиш – так, але не любиш. А все це вона тебе годує і поїть. А ти її не любиш.

Ну, не люблю і що тепер? Гірше я від цього став? Службу погано несу? Ех, господар …

Це вона на вигляд ласкава та ввічлива, на очах. Знав би ти, яка вона злюща за спиною твоєї. Думаєш, чому у мене лапи задні погано рухаються? Її турботами. Так держаком від лопати недавно відходила – два дні пластом лежав. А тобі сказала – отруївся я, коли чужі недоїдки з’їв. Та й чужі недоїдки я не від великої радості їв – вона ж до цього два дні мене голодом на ланцюгу тримала. Так примовляла: «Щоб ти здох швидше, псина стара». А ти: любиш – не любиш. З чого б мені її любити-то ?!

Ти-то, господар, хороший. Добрий. Ось і думаєш, що всі кругом добрими повинні бути. А так не буває. Хоча це ти і сам, мабуть, знаєш, так сказати не хочеш. Напевно, тобі так простіше. Тільки таке добро і на зло буває. Коли злу відповіді немає, воно і творить діла свої чорні. Та що вже тепер, життя пройшло, які вже тут рахунки …

– А, пам’ятаєш, Сірко, як ти на полюванні мене від кабана-сікача врятував? Тобі дістався його удар іклами. До сих пір дивуюся, як ти вижив тоді – адже я твої кишки по всьому лісі збирав … Да-а-а. Чи не ти б – мене б тоді і відспівали.

Пам’ятаю. Як не пам’ятати. Я ж теж думав – хана мені. Не отямився б – не встигни ти мене до ветеринара привезти.

Та багато чого було, хіба все згадаєш. Ти ж теж мене не кинув, коли я на початку осені під лід провалився. Слабкий я тоді був, молодий. Ще не знав тоді, що вода може бути скляною. Ось і дізнався. До сих пір бачу, як ти, немов великий криголам своїм тілом лід зламував, до мене пробивався. Я-то нічого, швидко відлежався, а тебе ж ледве відкачали. Я, господар, все пам’ятаю. Тому і добре мені з тобою. А ось в твоїх, господар, сімейних справах – я не суддя. Добре тобі з твоєю старою, значить все правильно. І життю тебе вчити – не моє собаче діло.

– Чуєш, Сірко, життя-то наше з тобою під ухил котиться. А, здається, що й не жили ще. Як думаєш, довго ми ще красу цю невимовну бачити будемо?

Не знаю. Ти, господар, може, і поживеш ще, а мої дні-то вже закінчуються …

Якийсь легкий ледве відчутний шелест змусив пса підняти голову. По небу, в сторону землі, вздовж Чумацького шляху, бігли три великих собаки. Дрібними переливчастими зірочками іскрилася їх шерсть, очі горіли жовтим вогнем.

Ось, значить, ви які, собаки із сузір’я Гончих псів. В гості б зайшли, чи що …

Собаки немов почули його думки. Через мить вони вскочили на подвір’я і зупинилися поруч з лежачим Сірком.

– Здрастуйте, брати небесні. Я так довго вас чекав.
– Здрастуй, брат. Ми завжди це знали. Ми за тобою. Прийшов твій час йти.
– Куди?
– Туди, куди йдуть всі собаки, завершивши свій земний шлях – в сузір’я Гончих псів.
– У мене ще є трохи часу?
– Ні. Ти тут, на землі, все вже завершив. Ти гідно пройшов земне чистилище. Ти пізнав все: і любов і ненависть, дружбу і злобу чужу, тепло і холод, біль і радість. У тебе були і друзі і вороги. Про що ще може бажати живе?
– Я хочу попрощатися з господарем.
– Він не зрозуміє.
– Зрозуміє.
– У тебе є одна мить.

Сірко підняв очі на сидячого на ганку господаря. Той, притулившись головою до балясини ганку, дивився в небо. Відчувши погляд пса, обернувся до нього.

– Що, Сірко, поганенько? Дивний ти якийсь сьогодні.

Пес пчихнув, немов поперхнувся, горлом і видавив із себе: «Га-а-в …», потім відкинув голову на землю і витягнувшись усім тілом, затих …

– Сірко? Ти що, Сірко ?! Ти чого це задумав, Сірко ?!

Сірко йшов із зірковими псами в небо. Біг його був легкий і пружний. Йому було спокійно і світло. Він повертався в свою зграю. Попереду його, показуючи дорогу, бігли хорти.

Сірко озирнувся. Посеред знайомого двору, перед тілом собаки, на колінах стояв господар і смикав його, намагаючись повернути до життя.

Нічого, господар – не переживай. Мені було добре з тобою. Якщо захочеш згадати мене, подивись в зоряне небо, знайди сузір’я Гончих псів, і я відповім тобі.

© Андрій Растворцев