Скарбничка добра…

Вона прокинулася, розплющивши очі, побачила над собою білу стелю палати. У коридорі було чути кроки лікарів та медсестер. Відчувався запах ліків та бузку.

На тумбочці стояла ваза з її улюбленими квітами. Піднявшись, вона завмерла: поряд з гарною вазою стояла якась скринька.

Минуло більш як тридцять років, але цю скарбничку вона не забувала на жодну мить. Відчинилися двері. У палату увійшов чоловік у білому халаті.

Вона глянула на нього, і по щоках сивої жінки покотилися сльози. Чоловік підійшов і обійняв її за худенькі плечі. Ніна Іванівна не припиняла плакати, як маленька дівчинка. Чоловік у білому халаті гладив її по сивій голові.

– Накопичуй добро, і воно повернеться, – сказав він.

В палату зайшла медсестра. Її здивуванню не було меж. За роки роботи з Дмитром Володимировичем вона ніколи не бачила його у такому стані.

Попри весь свій професіоналізм, Дмитро Володимирович характеризувався, як суворий, часом навіть твердий лікар.

Не дивно, що весь персонал був вражений побаченою сценою: їхній головний лікар плаче, обійнявши пацієнтку.

…Ніна Іванівна не завжди була сивочолою, тендітною, зі зморшками навколо блакитних очей. Їй було двадцять років, коли вона вперше переступила поріг дитячого будинку.

Багато хто засуджував, що Ніна, бувши молодою, обрала таке місце роботи. Її однокурсниці влаштувалися на роботу у звичайні школи, а вона обрала саме такий заклад – але вибір було зроблено. Тоді юна дівчина ще не розуміла, що це змінить її життя.

Перший рік роботи дався тяжко, діти були складні, із непростою долею. Вона до кожної дитини намагалася знайти свій підхід, щоб стати ближчою.

Ніна майже пів року просила у керівництва виділити їй невелике приміщення, щоб вона змогла зробити з нього свого роду куточок доброти. Сюди кожен міг би приходити, щоб розповісти те, що його мучить, або просто поговорити про життя.

Нарешті Ніні виділили невелику підсобку. Приміщення розташовувалося на першому поверсі, наприкінці коридору.

До ремонту тут зберігалися різні речі для прибирання будівлі. Кімната була холодна і темна, але Ніна, завдяки своєму доброму серцю і чистій душі, разом з небайдужими учнями, перетворила її.

Робітник дитбудинку, дядько Микола, провів електрику, а хлопці самостійно виготовили полички. Дівчата з Ніною змайстрували різні прикраси для створення затишку.

Буквально одразу ця кімната стала відтулиною для хлопців. Ніна проводила тут увесь свій вільний час.

Ще до кінця не встиг розтанути сніг, як до дитячого будинку привезли нового хлопчика. Його звали Дмитро, на вигляд йому було не більше чотирьох, хоча за документами він мав ходити в перший клас. Хлопчик був переляканий, дикий, нелюдимий.

Кожна дитина по-своєму сприймає дитячий будинок: хтось іде в себе, хтось починає закочувати істерики, але з Дімою все було інакше.

Він міг годинами сидіти в кутку з відчуженим поглядом. Здавалося, що це маленький бовван, а не жива людина.

Навчальне відрядження Ніни затяглося на кілька тижнів. Нарешті вона у рідному місті! Попри кілька вільних днів, що залишилися, ноги, ніби за якимось дивом несли її в рідні стіни улюбленого дитячого будинку. Біля воріт Ніну зустріли діти. Вони теж скучили за нею.

Обнявшись з усіма, Ніна хотіла вже йти до себе в кабінет, але раптом побачила маленького хлопчика, що самотньо сидів у куточку на лавці. Вона підійшла до нього, і серце завмерло – щось рідне Ніна відчула у цих сумних очах.

Хлопчик дивився на неї, не відводячи очей, а потім сталося те, чого ніхто не чекав. Діма раптом усміхнувся, і, зіскочивши з лави, міцно обійняв Ніну.

Усі, хто був свідком цієї сцени, здивувалися. Дмитро до цього дня просто нікого не підпускав до себе, не кажучи вже про обійми.

– Візьміть, будь ласка, – ледве чутно промовив малюк, простягаючи цукерку.

Ніна посміхнулася і ще раз міцно обійняла його.

– Дякую.

– А ви моя мама? – несміливо запитав він.

Ніна завжди боялася, що хтось одного разу поставить їй таке запитання, і відповіла:

– Я буду твоїм захисником, який тебе оберігатиме. Хіба ти не хочеш мати свого особистого захисника?

– Хочу! – майже крикнув хлопчик, і ще міцніше обійняв Ніну за шию.

Весь день вони провели разом. Дмитрик, як називав його весь персонал, вперше за весь час перебування поїв, як слід, і навіть попросив добавки. Перед сном Ніна розповіла йому казку, і малюк нарешті міцно заснув.

З цим хлопчиком було все інакше, що Ніну дуже бентежило. Ніні хотілося забрати його до себе, щоб не розлучатися ніколи. З такими думками дівчина йшла по нічному коридору.

Назустріч їй вийшла Зінаїда Петрівна, або просто Зіна, незмінна нянька дитячого будинку. Про таку жінку кажуть: «з багатим багажем досвіду». Зіна все й про всіх знала.

– Ти сьогодні хоч їла щось? – грізно подивившись, спитала вона Ніну.

– Ой, день був такий, десь перекусила, десь попила, от і все – усміхаючись, відповіла дівчина.

– У мене залишилися булочки, і знайдеться тобі смачний чай.

Баба Зіна розповіла історію Дмитрика.

Мамі Дмитрика було лише п’ятнадцять років, коли вона його народ ила. Проґавила дочку мама. Просто останній рік багато лежала в лікарні – ось і результат.

Оформили опікунство на старшу сестру. Начебто все складалося добре: дитина росла здоровенькою.

Виховували його бабуся та молода тітка. Але здоров’я бабусі було остаточно підірвано – її незабаром не стало.

Юній мамі не до Дмитра – навчання, романи, свобода. А тітка вийшла заміж, і чоловікові чужа дитина була зовсім не потрібна.

Так і потрапив Діма в дитячий будинок.

Минуло чотири роки. Наближався Новий рік. Рано-вранці Ніна поїхала за подарунками для дітей. Щоб нікого не скривдити, вирішили купити для всіх однакові набори.

Вона вже поверталася назад, як раптом побачила на вітрині незвичайну на вигляд скриньку. На вигляд, – звичайна скринька.

Продавчиня пояснила, що це не просто скринька, а скарбничка добра. У Ніни саме залишилася необхідна сума грошей, і вона без роздумів придбала її.

Свято вдалося на славу! Задоволені діти не відразу лягли спати, гомоніли в кімнатах до третьої години ранку.

Наступного ранку Ніна разом із Дмитриком вирушила в Добру кімнату, і там вона вручила йому особливий подарунок – ту саму скарбничку добра. Ніна пояснила хлопцеві її значення. Діма був тямущим не по роках, і все зрозумів.

– Дивись, як треба: робиш добру справу і пишеш на листочку – яка. Нагодував кішку, допоміг молодшим зав’язати шнурки, слухався вихователів – це твої добрі справи.

– Коли вона заповниться – подаруй її найкращому другові. Повір – така скринька принесе йому щастя!

Дмитрик цілий рік намагався, щоб його скарбничка наповнювалась. Дійшло до того, що й інші діти зажадали подарувати їм такі самі скриньки. Ну, горе – не біда.

Майстер Коля навчив хлопчиків цій нехитрій справі, а дівчата потім розфарбовували готові скриньки так, як душа забажає.

А за рік Діму всиновили. Директор запевняла Ніну, що сім’я, яка забрала хлопчика, щаслива, що вона подбає про нього краще, ніж це зробила б Ніна.

Дівчина присіла на ліжко хлопчика. Воно було заправлено, залишилися всі його іграшки, крім однієї. Не було тієї самої скриньки, яку вона подарувала йому на Новий рік.

Усе життя потім Ніна шукала хлопчика. Вона хотіла хоч на мить подивитися на нього, як він виріс, яким став. Особисте життя Ніни не склалося, дітей не було.

Вона змінила роботу, переїхала в інше місто, але ніколи не забувала про хлопчика, який став їй рідним. А вона навіть не встигла попрощатися з ним.

Хвороба підступила несподівано. Після обстеження з’ясувалося, що потрібна складна та дорога опер ація. Ніна не мала таких грошей. Тільки й залишалося, що радіти кожному прожитому дню, скільки їх відведено.

Але одного разу…

Якось надійшов лист! У ньому говорилося, що Ніна потрапила в спеціальну програму – їй зроблять втручання безплатно…

…Вони довго розмовляли, згадуючи минуле, сміялися і плакали, наче час зупинився для них.

– Дмитре Володимировичу, вам треба збиратися на конференцію, – ледь чутно промовила медсестра.

Дмитро кинув у бік медсестри сердитий погляд.

– Попри те, що ти вищий за мене і здоровіший за мене майже вдвічі, і в тебе вже немає ластовиння, та й щоки зменшилися, ти все одно будеш для мене Дмитриком, – посміхаючись, промовила Ніна.

Організм після проведеного втручання швидко відновлювався, і вже за тиждень було призначено виписку.

Медсестра допомогла зібрати речі, Ніна хотіла попрощатися та подякувати за все Дмитрику, але він кудись зник. Навіть виписку їй дав інший лікар.

Ніна вже викликала таксі, як раптом під’їхала гарна машина. З автомобіля вийшла жінка з дитиною та… Дмитрик. У руках – букет бузку… її улюблених квітів.

… – Ну, де ж вони, Ніно, Ніно, – у кімнату забігла дівчинка років десяти.

– Твій тато сказав, що вони вже під’їжджають, ми вже накриватимемо стіл – усміхаючись, відповіла Ніна.

Вона стояла біля вікна. Два роки минуло, як вони переїхали сюди. Ніна, нарешті, знайшла сім’ю. Жінка вдихнула чисте повітря. Пахло бузком. Вона чула шум машини, що під’їжджала.

– Мої приїхали, – промайнула думка в голові Ніни.

Колись давно, вона дала слово маленькому, переляканому хлопчику, що буде його ангелом, а виявилося, що це він її ангел…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!