– Сказали ж сидіти в кімнаті, куди вилізла?! – прошипіла мама Антона. – Та я це… – бабуся позадкувала назад у комору і зачинила двері

– Сказали ж сидіти в кімнаті, куди вилізла?! – прошипіла мама Антона.

– Та я це… – бабуся позадкувала назад у комору і зачинила двері.

Віка здогадалася, що то була її кімната. Їй раптом стало дуже шкода незнайому бабусю, яка живе в тому місці, де люди зазвичай зберігають запаси та різні не дуже потрібні речі, а простіше кажучи, – мотлох.

Виходить, ця нещасна бабуся й жила там, немов непотрібний мотлох. Чому батьки Антона не покликали її до столу? І, зрештою, чому вони її ховають у коморі?

… – Та нормально їй там жити, що ти докопалася? – Антон почав дратуватись.

Вони йшли з Вікою від його батьків. І вперше за весь час, як знайомі, були на порозі сварки.

Сьогодні Віка познайомилася з батьками Антона, побувавши в них у гостях, бо якийсь час тому Антон запропонував вийти за нього заміж.

Молоді люди зустрічалися рівно рік. Відносини розвивалися плавно, повільно. Віка – дівчина серйозна, з доброї родини. Вона лише нещодавно закінчила інститут і влаштувалася на роботу. Жила з батьками та бабусею.

Антон теж нещодавно закінчив університет та влаштувався на роботу, але жив окремо від батьків, в однокімнатній квартирі.

– Це квартира бабусі, – сказав Антон, коли вони з Вікою одного разу прийшли до нього в гості. – Звичайно ж, після неї тут було зроблено ґрунтовний ремонт, інакше тут жити було б неможливо.

– Все було старе, цвіль навколо, іржа. Труби текли, підлога розвалювалася і рипіла, стіни в тріщинах, з вікон вітер свище, – ну жах загалом.

Нині житлова площа виглядала, немов великоднє яєчко та Віка, слухаючи Антона, насилу уявляла цю милу затишну квартиру в такому жахливому стані.

– А як же тут бабуся жила? – Жахнулася вона, розмішуючи в симпатичній чашці цукор. Антон пригостив її чаєм.

– Не знаю, – безтурботно знизав плечима Антон і, наливши собі чай, сів поряд за стіл. – Тістечка будеш?

Віка тоді вирішила, що бабусі Антона, мабуть, не стало, тому він сюди й переїхав, щоб жити окремо від батьків… А інакше, куди тоді зникла ця бабуся?

– Хлопчик непоганий… – промовила Ірина Павлівна, бабуся Вікторії. – Тільки в мене якесь дивне відчуття.

– Яке, бабусю? – Запитала Віка. Вона завжди довіряла бабусиному чуттю. І якщо вона, побачивши Антона і поспілкувавшись з ним, коли він приїхав у гості, каже такі речі, то як мінімум варто прислухатися.

– Ну, не знаю… Неоднозначно все, – загадково промовила Ірина Павлівна. – Антон ввічливий, тямущий, серйозний. Але складається враження, що він тримається в жорстких рамках. Що він не такий, яким хоче здаватися.

– Не лякай Віку, мамо! – посміхнулася мама Вікторії, Софія. – Нормальний хлопець. Просто збентежився трохи. Адже ти йому справжній допит влаштувала.

– Насправді, я теж ніяк не можу вирішити, – задумливо промовила Віка. – От наче люблю його. І навіть заміж погодилася вийти. Але щось мене бентежить. А що, не зрозумію.

– Дівки каються, а заміж збираються, – тихенько промовила бабуся, хитаючи головою.

– Зараз уже не ті часи, щоб каятися, – махнула рукою Софія, з докором дивлячись на свою матір. – Розлучаться, якщо що. Але треба подумати, це так. Заміжжя – крок серйозний.

Через два місяці Віка була запрошена в гості до батьків Антона. Чомусь цей момент знайомства вони все відкладали, постійно щось заважало й ось, нарешті, зустріч відбулася.

Віка батькам Антона сподобалася надзвичайно.

– Саме таку невістку я собі й уявляла, – прошепотіла задоволена мама Антона, Ганна Михайлівна чоловікові, коли Віка пішла у ванну мити руки після того, як вони з Антоном увійшли до передпокою.

Стіл був накритий у просторій кухні. Сама квартира була невелика, двокімнатна. Але з комірчиною.

Частування на столі були вищими за всілякі похвали. Віка наїлася так, що в неї злипалися очі і її почало хилити в сон.

Молодший брат Антона, п’ятнадцятирічний Андрій за столом не сидів. Він поклав собі на тарілку кілька видів салатів і пішов грати на комп’ютері, зачинившись у кімнаті.

– Не цікаво підліткам із нами, – посміхнувшись і сумно зітхнувши, констатувала мама Антона, ніби вибачаючись за незручну ситуацію.

Віка спіймала себе на думці, що в принципі, Андрію можна було зробити над собою зусилля і все ж таки посидіти хоч трохи за столом, заради пристойності. У них у сім’ї було б саме так.

І швидше за все, батьки б посварили її за такий «фортель», як висловлювався її тато. А тут… Тут чомусь не посварили та прийняли, як належне. Хоча, може, і ні. Адже не просто так мама Антона спробувала загладити незручність?

Коли Віка й Антон вже збиралися йти та одягалися в коридорі, то туди раптово увійшла літня жінка, яка невідомо звідки взялася, на вигляд приблизно років вісімдесяти.

Всі ніби застигли, і в тиші здивована Віка почула, як мама Антона невдоволено прошипіла бабусі:

– Іди, бабко, навіщо вилізла!

Бабуля винувато посміхнулася, мовчки повернулась і зникла в коморі, щільно зачинивши за собою двері. На запитання Вікторії Антон безтурботно відповів:

– Це бабуся. Ходімо.

Він узяв Віку під руку, і вони, попрощавшись із батьками, вийшли з помешкання.

Усю дорогу молодики лаялися. Віка була здивована тим, що бабуся виявляється жива здорова, але чому вона сидить у коморі?

І чому її не покликали за стіл і так грубо з нею поводилися? Це ж… Це ж… Віка була така обурена і здивована, що не знаходила слів.

– Вона стара, де ще їй сидіти?! Значить, так треба! Не втручайся не у свою справу, – грубо заявив Антон.

У Вікторії все це у голові не вкладалося. Вони посварилися.

– Уявляєте, Антон сказав, що бабуся звільнила йому помешкання, і це дуже добре! – розповідала Віка своїм батькам та бабусі.

– Сказав, що батьки забрали її під нагляд, бо вона чудити почала. Поставила електричний чайник на плиту і мало не влаштувала пожежі.

– Ну… Таке буває, – сказав тато.

– Так вони замкнули її в коморі! Наказали сидіти там і не виходити. Купили біотуалет, поставили його там, і поставили чайник.

– Годують двічі на день, як у тюрмі якійсь! Там навіть вікон нема! – обурювалася Віка. Вона ніяк не могла заспокоїтись, ситуація з бабусею Антона глибоко вразила її.

– Дивні люди… – сказала мама. – Якщо бабуся хвора, вона потребує допомоги та догляду, а не сидіння під замком.

– Вони бояться, що вона щось наробить, – зітхнула Віка. – Хоча, як сказав Антон, крім того чайника, жодних інших епізодів не було. І мені вона здалася цілком невинною, навіть милою. Як так можна, га?

Антон не дзвонив Вікторії. І вона сама теж не дзвонила. Дівчина вирішила почекати з весіллям. Після того, що вона дізналася, їй досі було ніяково.

… – Ми приймаємо заяви тільки від родичів, – сказали Вікторії в поліції, куди вона таки наважилася піти після довгих роздумів.

– Я хочу, щоб ви перевірили законність утримання бабусі! – Заперечила дівчина. – Хоч вона й не моя, але… Я впевнена, що є загроза її життю та здоров’ю. Психічному здоров’ю вже точно!

– Добре, – глибоко зітхнувши, промовив поліціянт і простягнув їй бланк заяви:

– Пишіть все, що вам відомо. Перевіримо.

– Гадино! Ти позбавила мене квартири! Ти використовувала особисту інформацію з корисливою метою! – кричав Антон телефоном. Минув місяць після того, як дівчина звернулася до поліції.

Коли до будинку батьків Антона з’явилися представники влади, крім нещасної бабусі, вдома був молодший брат Антона, Андрій. Він і відчинив поліції двері.

Бабуся Світлана почувши, що у квартирі поліція, стала нещадно стукати у двері своєї комори. Тут все й відкрилося.

Жодних порушень психіки у бабусі не було. Мало того! Бабуся виявилася милосердною, і відмовилася писати заяву на дочку та її чоловіка. Ті, в обмін на це, слізно обіцяли “більше так не робити”, а також обіцяли відвезти її назад у квартиру, де тепер жив Антон.

– Сімейні розбірки, — сказав поліціянт Вікторії. – Ми не можемо нічого вдіяти. Бабуся стверджує, що сама випадково замкнулася в коморі, де й сиділа кілька днів. Справа закрита через відсутність складу злочину. Все.

– Мої батьки так злякалися поліції, що відвезли бабу назад у її квартиру! І тепер я мушу за нею доглядати. А все через тебе! – голосно волав Антон у телефон. – Я розповів тобі наші сімейні справи, довірився, а ти…

– Який же ти бридкий! – промовила Віка. Їй було гидко спілкуватися з тим, кого ще зовсім недавно вона вважала своїм нареченим. – Ви всі бридкі! Жахливі люди! Невже ви цього не розумієте?

…Антон не захотів жити з бабусею, з’їхав. Винайняв квартиру і живе там, проклинаючи Віку, на чому світ стоїть.

А Віка заблокувала в телефоні номер Антона і досі зі здриганням згадує все це.

– Ну, його! Знайду іншого, нормального, – повторює вона своїй бабусі Ірині Павлівні. – Оце й справді, каятимешся із таким, якщо заміж вийдеш!

– Не сподобається йому щось і зачинить мене в коморі, щоб не висовувалася. Це для нього нормальні речі. Брр…

А бабуся Світлана повеселішала і живе собі чудово у своїй квартирі. Відремонтованій для Антона. Для неї діти не збиралися нічого робити, вважали, що їй не треба.

Тільки її пенсію майже всю забирали. Хорошу пенсію, їм вона потрібніша, адже вони ще не старі, то одне треба, то інше.

Незадовго до її вимушеного переїзду в комору, бабуся Світлана зовсім перестала спати, мучилася безсонням.

Тож лікар виписав їй деякі ліки, від яких вона стала засипати на ходу і майже нічого не розуміла, тому бабуся й помилилася з чайником і ледь не влаштувала пожежу, про яку так необачно розповіла.

Дочка під цим приводом її негайно з квартири відвезла, адже Антон подорослішав і йому час було жити окремо.

Доглядати бабусю Світлану ніхто не збирався, всім було ніколи й не було бажання. Знайома матері Антона віддала їй цілий мішок ліків, що залишилися від її літньої матері, якої не стало.

Серед них було багато різних снодійних та інших сильнодійних речей. Ось ними й пригощали бабусю, щоб вона спала у своїй коморі та не висовувалася, нікому не заважала.

А вона завадила. Як на гріх, того дня її забули замкнути, і бабуся вийшла. І потрапила на очі цій цікавій Вікторії, яка влізла не у свою справу і все зіпсувала.

Так сказав матері Антона. Вони вже збирали папери, щоб відправити бабусю Світлану в будинок для людей похилого віку.

– Тобі добре, – сказав молодший брат Андрій Антону. – Бабки не стане, таки та квартира тобі дістанеться. А що мені? Скільки чекати на окрему квартиру? Батько з матір’ю ще сто років проживе.

– Ну, про сто років це ти загнув, – гидко посміхнувся Антон. – І мені теж не так файно, як ти гадаєш. Бабця жива здорова, на той світ не збирається.

– Я живу в орендованій квартирі, плачу пристойні бабки, а все через цю недолугу Віку, будь вона неладна! А квартира…

– Ну, можна наші частки з тобою продати. Нехай батьки переїжджають в однокімнатну, або студію, яка їм різниця, де доживати своє століття. А нам взяти іпотеку. Хоча, влазити в це ярмо не хочеться, краще вже чекатиму бабку.

Андрій дивився на старшого брата і думав. Варіант із продажем частки у батьківській квартирі йому здався цікавим.

– І як вони не розуміють, бабусю, – казала Віка своїй бабусі. – Все на цьому світі їм повернеться! Запустив ланцюгову реакцію і, рано чи пізно, по тобі самому лясне. І дуже боляче! Я думаю, молодший брат Антона ще підкладе своїм батькам жирну свинку.

Вона анітрохи не шкодувала, що пішла тоді в поліцію і врятувала жінку похилого віку. Дивлячись на свою бабусю Іру, вона не розуміла, як можна було так нелюдяно чинити?

А бабуся Світлана щодня молилася і бажала здоров’я тій «кирпатій дівчинці», яка її врятувала з ув’язнення.

Навчена гірким досвідом, у квартиру вона більше нікого не пускала і з дочкою та онуками не спілкувалася.

До неї приходили соціальні працівники, а також, якщо треба було, допомагали сусіди, – тож уваги їй було достатньо.

Чужі виявилися людянішими за своїх. На жаль, дуже часто таке буває, ніхто не думає про душу! А шляхи ж Господні не звідані…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!