Слова: “Це в мої плани не входить” – Людка чула від своєї матері, чи не щодня. Вона вже давно зрозуміла, що своєю появою на світ зіпсувала тій все життя, і якщо пропаде, мати анітрохи не засмутиться і плакати вже точно не стане

Людка з’явилася в цьому світі випадково. Ніхто не планував цієї події, ніхто на неї не чекав, нікому вона була не потрібна.

Шістнадцятирічна Поліна пропустила всі можливі терміни й зрозуміла, що при надії, коли на її фігуру, що вже пристойно округлилася, звернула увагу мати, майбутня бабуся Людмили.

Наталя Леонідівна одна виховувала доньку, рано залишившись вдовою, тому намагалася якнайбільше працювати, щоб її Поліна ні в чому не знала нестачі.

Донька мала, звичайно, не все, що вона хотіла, але багато. Та уваги матері їй дуже не вистачило. У підлітковому віці дівчинка стала зухвалою, вимогливою, практично припинила вчитися.

Наталя намагалася і по-доброму розмовляти з дочкою, і карати її, і навіть замикати вдома, щоб убезпечити від не дуже хорошої компанії, з якою зв’язалася дочка, – все було марно.

І ось ще один сюрприз.

– Ти розумієш, що наробила? Що ти можеш дати цій дитині, якщо навіть не знаєш, хто її батько? – Запитала Наталя у дочки. – Як ти будеш сама ростити дитину?

– Не буду я її ростити. У мене й у планах цього не було. Приведу в цей світ і залишу, нехай держава про неї дбає.

– В дитячий будинок хочеш здати? А ти знаєш, як там дітям живеться?

– Інші ж живуть, і моя виживе, – відповіла Поліна. – Хай дякую скаже, що на світ з’явилася, могло б і по-іншому бути.

Наталя поки не стала заперечувати доньці, але в той момент, коли Поліну забирала швидка, щоб відвезти в лікарню, вона попередила її:

– Якщо посмієш відмовитися від дитини, я від тебе відмовлюся, тож ти сама опинишся в дитбудинку – спробуєш, як там живеться.

Таким чином, Людка, як Поліна назвала доньку, опинилася вдома. Ні про яке подальше навчання не могло бути й мови, добре ще, що Поліна з горем навпіл змогла скласти іспити та отримати атестат за дев’ятий клас.

Тепер вона сиділа вдома із маленькою донькою. Сиділа вимушено. Вона давно б втекла, але мати, по-перше, повністю позбавила її грошей і, по-друге, забрала з дому весь одяг дочки, залишивши тільки спідню білизну і два старі халати.

Джинси та светр видавалися Поліні лише в суботу і то за умови, що протягом тижня до неї не було зауважень. Тут Поліна, звісно, ​​відривалася, іноді зникаючи одразу на два дні.

А одного разу зникла на тиждень – Наталя навіть в поліцію зверталася. Знайшли Поліну в якомусь кублі, причому дехто з її приятелів у цей день був заарештований і потім отримав термін. Після цього Поліна трохи затихла.

Коли маленькій Людці виповнилося три роки, Наталя оформила дівчинку в дитячий садок, а Поліну влаштувала різноробом на продуктовий склад. Але та не протрималася там навіть місяця – просто не стала виходити на роботу і її звільнили за прогули.

Тут трапилося ще одне лихо: мати Наталії, яка жила у приватному будинку на іншому кінці міста, лягла. У неї до цього були проблеми зі здоров’ям, а тепер стало зовсім погано.

Перевезти її в їхню однокімнатну квартиру було неможливо – просто не було місця, тож Наталя переїхала до будинку матері, залишивши Поліну та онуку самих.

Тепер Люді стало жити зовсім погано. Те, що мати забирала її з садка останньою, дівчинку не засмучувало, але Поліна кілька разів взагалі забула забрати доньку.

Одного разу вихователька не змогла додзвонитися до матері, і їй довелося вести дівчинку до себе додому. Після цього Поліні пригрозили опікою, але це не справило на жінку жодного враження:

– Та хоч зараз хай забирають, – відповіла вона завідувачці.

Дізнавшись про це, Наталя про всяк випадок залишила вихователям свій номер телефону.

Крім того, Поліна практично не купувала додому продукти та зовсім не готувала. Що і де вона їла сама, невідомо. А щодо дочки говорила так:

– Її в саду чотири рази годують, я за це плачу. Ще й удома готувати?

Щоправда, вона забувала сказати, що за дитячий садок платить не вона, а її мати – Наталя.

Вона ж приїжджала у вихідні, щоб приготувати щось для онуки. Люда, розуміючи, що на матір надії немає, намагалася навчитися у бабусі варити кашу та макарони. На той час, як дівчинка пішла до школи, вона вже багато могла робити сама. Багато, але не все.

Якось, коли Людмила навчалася у другому класі, Поліна прийшла додому із двома великими пакетами. В них лежали упаковки локшини швидкого приготування.

– Людко! Я на кілька тижнів поїду. Ось тобі їжа. Грошей не дам – у самої немає.

Наступного дня вона поїхала – куди, з ким, коли повернеться – нічого цього вона не сказала доньці. Як, зрештою, і матері.

А у Наталії в ці дні й своїх клопотів було повно. Пішла із життя її мати – прабабуся Людмили – і у Наталії не було часу відвідати внучку. Вона з’явилася у квартирі доньки лише в неділю та дізналася, що дівчинка вже тиждень живе одна.

Наталя зібрала речі внучки, забрала її з собою і попросила сусідку подзвонити їй, коли повернеться Поліна.

– Ти зовсім з глузду з’їхала? Дівчину одну кинула! Люди, коли у відпустку їдуть, котів прилаштовують, а ти дитину напризволяще залишила! – лаяла Наталя дочку, коли та нарешті з’явилася.

– Треба було ще в лікарні від неї відмовитися, не висіла б вона в мене зараз, як гиря на шиї. Це ти все – твоя дитина, твоя дитина. А в мої плани не входило її утримувати та виховувати!

Слова: “Це в мої плани не входить” – Людка чула від своєї матері, чи не щодня. Вона вже давно зрозуміла, що своєю появою на світ зіпсувала тій все життя, і якщо пропаде, мати анітрохи не засмутиться і плакати вже точно не стане.

Після цього дівчинка почала жити у бабусі. Та знову влаштувалася на роботу, звідки звільнилася, коли треба було доглядати матір.

Крім того, вони мали ще одне джерело доходу: будинок знаходився недалеко від швейної фабрики, і Наталя здавала дві з трьох кімнат молодим жінкам, які не хотіли жити у фабричному гуртожитку. Вона почала робити це ще в той час, коли була жива мати.

Люда вчилася не дуже добре, тому вони з бабусею вирішили, що після дев’ятого класу дівчинка піде навчатися в коледж і отримає професію швачки. І фабрика була поряд з будинком, тож із роботою потім проблем не буде.

Але що дивно: коли Людмила почала вчитися у промислово-економічному коледжі, виявилося, що вона має здібності та смак. Вона навчилася малювати ескізи, конструювати моделі, поєднувати тканини різного кольору та фактури.

Закінчивши коледж, Людмила почала працювати на фабриці й, за порадою викладачів, вирішила заочно здобути вищу освіту та стати модельєром.

Минуло десять років. Біля торгівельного центру зупинилася машина. З неї вийшли чоловік та жінка. На руках чоловіка сидів дворічний хлопчик.

– Людо, давай тільки не зависатимемо біля кожної полиці, гаразд? Швиденько за списком пробіжимося й додому. Я хочу встигнути до початку футбольного матчу, – сказав чоловік.

– Можна подумати, що я колись зависала! – глузливо мовила молода жінка. – Це ти завжди по пів години вибираєш свої улюблені цукерки.

– У нас на роботі жінки скаржаться, що чоловіки у вихідні пінним захоплюються, а коли я розповідаю, що мені від тебе цукерки ховати доводиться, не вірять.

– Гаразд! Сьогодні лише два види по двісті грамів! – відповів чоловік.

Заповнивши кошик, вони розрахувалися на касі та повернулися до машини.

Недалеко від неї стояла жінка невизначеного віку та дуже неохайного вигляду. Поки чоловік укладав у багажник продукти, вона підійшла до Людмили:

– Що, доню, не хочеш поцікавитись, як мати живе? Може, мені допомога якась потрібна? – сказала Поліна – це була вона.

– Це в мої плани не входить, – відповіла Людмила і сіла в машину.

– Ну що, давай заїдемо до бабусі, віддамо їй продукти, і ти цілком встигнеш на свій футбол, – сказала вона чоловікові.

Машина рушила, а розгублена жінка так і залишилася самотньо стояти на стоянці. Як постелилася, недолуга…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки.