Сльози сирітські й справді відлилися, хто заслужив на це…

Інна стояла в магазині й розгублено дивилася на прилавок, вона знала, що всі ці жінки, що зібралися тут, всі вони обговорюють та засуджують її.

Її це звичайно ображало і дівчині хотілося піти, втекти, сховатися від всюдисущих очей і довгих язиків, але… Вона не могла, тому що до божевілля хотіла томатного соку.

– Сік томатний? – перепитала продавчиня, гладка, з об’ємною хімією, з яскраво підведеними очима та синіми тінями на віках, – немає томатного, є яблучний, морквяний, березовий, а томатного немає.

Жінки, що стояли купкою, замовкли та осудливо хитали головами, було помітно, як їм хочеться попліткувати, обговорити, розчавити своїм гнівом безсовісну Інну, але ці доброчесні жінки терпіли, вони чекали поки піде ця безсоромна, щоб повною мірою насолодитися своїм гнівом.

Треба ж, от мерзота яка, ходить і нікого не соромиться, тьху, тричі тьху на неї.

Інна розчаровано зітхнула і розвернулася від прилавка.

– Що дуже хочеться? – Співчутливо запитала продавчиня Катря.

– Так, – відповіла тихо, ледве стримуючи сльози.

– Слухай, я коли другою дівкою ходила, теж хотіла соку томатного, жах як, дивись, пасту береш, розводиш з водою, трохи солі, ось тобі й томатний сік.

Інна сумнівалася.

– Стривай, – Катя швидко збігала в підсобку, винесла склянку з чимось червоним, – на, пий, пий не бійся …

Дівчина взяла обома руками склянку, зробила ковток, потім почала пити, випила весь, щасливо зітхнула, прошепотіла подяку.

– Ну ось те ж саме, он у маленьких банках паста, бери…

Дівчина купила баночку томатної пасти, притиснула до себе і, не помічаючи нікого, щаслива, пішла додому.

– Ти тільки поглянь, – ледве встигли за Інною зачинитися двері, промовила нетерпляче одна з жінок, – безсоромна, як тільки ноги носять, тьху …

– Зовсім знахабніли, – підхопила інша, – от дівки пішли, нагуляла пузо і ходить ніс задерши, тьху, сором. Сіла б і ніс не казала, раз таке утнула, а вона, ти подивися, га… Сік їй подавай, о нахабна!

– Та й не кажіть, я б на місці Людмили, всі очі їй подряпала…

– Ну зашипіли змії, ти б тітка Клава рота закрила, та повзунків краще купила з пелюшками, – обірвала їхню розмову Катя, – шипиш стоїш, а дівка, між іншим, онука твого чи онучку носить.

– Я? Та на чорта мені той онук здався… Та щоб я, та як ти таке можеш говорити, Катько… Ця шльо ндра до хлопця вперлася в ліжко, а я повинна щось купувати? Та дулю з маслом, та я й близько не підійду…

– Та годі тобі, розійшлася … Близько вона не підійде, чи підпустять? Віділлються вам сирітські сльози й тобі тітка Клавдія і хлопцеві твоєму, псу безхвостому.

– Як капостити, так він перший, а як смаженим запахло, так у кущі, тьху, мужик називається! Підтиснув хвіст і під спідницю до дружини та мамки.

– Та що ти Катю, чи хочеш Генку мого у всьому звинуватити?

– Хочу, тітка Клавдія, ой як хочу! Чула я, як він цій маленькій дурепі зуби заговорював, плів, що з Людкою розлучається, не любить її й ніколи не любив … Шоколадки бігав купував, щасливий, та окрилений, а як напакостив, – так у кущі!

– Заступитись за дівку нема кому, були б брати чи батько, так швидко б хвіст притиснули псу шолудивому. А що там баба стара одна, що вона може?

– І ти, Ольго, Людку свою виховала тетерею, щойно що, до мамки біжить, збирає свої лахи у вузли та плететься, реве корівкою, ось Генка і шукає на боці щастя.

– Розпустили язики тут, йдіть, мені треба працювати!

– А що ти Катре зарозумілася, можна подумати, якби така хижачка до Мишка твого пристала, то ти змовчала б? Та перша б бігла морду чистити.

– Ага, Мишка … Знайшли хижачку, не соромно вам, баби?

– А що нам соромитися? Ми до чужих мужиків у ліжко не стрибаємо!

– Ой, Ольго, забула, як Нінка тебе дубасила, коли ти з її Семеном у лісосмузі ягоди рвала?
Що? Правда очі коле?

– А я ж про кожну можу сказати! Це про мене сказати нічого, бо я з Мишком своїм із самої школи, та й то…

– Якщо розібратися, теж можна дорікнути, як бігала до нього на далекий покіс, там Юльку й забабахали, – регоче Катя, – так що святі ви мої, за кожною грішок є, а дівку в образу не дам, якщо дізнаюсь хто ображає, дивіться у мене …

Вийшли жінки з магазину, йдуть, огризаються, наче пси побиті. Весь настрій Катерина зіпсувала, так хотіли позмагатися у злоязикості…

А Інна, принесла додому ту банку з томатною пастою і від нетерпіння пританцьовуючи, давай собі сік намішувати.

– Де була, дитинко.

– У магазин ходила, бабу.

– Ой, Інночко, не ходи зайвий раз, хороша моя, не приведи Господь щось трапиться, не пробачу себе, що не вберегла тебе…

– Та що ж зі мною станеться, бабусю?

– Не скажи дитинко, баби злі, вони не пошкодують, хоч ти й така, як вони, заклюють, можуть і відхльостати.

– Не хвилюйся, бабусю, я поганого нічого не зробила, чужого не взяла, за що мене карати?

– Е-е-е, мила моя, так гірше баби звіра немає, не розберуться, навіть, якщо чоловік силою взяв, все одно жінка винна.

– Така бабська доля, самі плачуть, а якщо якась оступиться, – заклюють! Мужикам то що, з них, як з гусака вода, а ось нам жінкам – завжди все погано.

– Бабусю, але ж зараз не старі часи!

– А все одно, люба моя, – що старі, що нові, – завжди жінка винна…

– Бабусю, але ж він не просто так, він домагався мене, залицявся, він мене з батьками познайомити хотів …

– Сказав, що з Людмилою все покінчено, навіть додому кликав, я не пішла … Сказала, що тільки господинею увійду, він погодився …

– Чому він так зі мною? За що, бабусю? Я ж не якась гуляща, ти ж знаєш, а вони … гидоти кажуть, дивляться глузливо ….

– А він … він же, як дізнався що дитя буде, радів, на руках носив, каблучку подарував … А потім …

– Людмила повернулася, веліла мені їхати, каже що не винесе, щоб це непорозуміння по землі ходило. Це вона про дитинку, бабусю. А яке це непорозуміння? В нього батьки є, хіба не так?

-Так дитинко, все так, о-хо-хо, люба моя, скільки ж тобі ще плакати, не переплакати …

У строк Інна народ ила хлопчика, гарненький такий, Андрійком назвала, Андрій Геннадійович, по батькові дала батька, а прізвище своє, гарне в Інни та Андрійка прізвище, – Стельмах вони.

– Ось виросте синочок і нікому образити мене не дасть, – шепоче Інна.

А ввечері прийшли дівчата сільські, як тільки Інну з Андрійком виписали та додому привезли, принесли різних дрібничок на малюка, веліли не переживати, підтримали сильно…

Через місяць не тверезий Гена заявився:

– Сина побачити хочу.

Інна спочатку впустити хотіла, та як почав Гена нісенітницю нести:

– Подивлюся і вирішу, а чи точно мій, – так вона його і виштовхала в шию.

– Забирайся і ніколи носа навіть не показуй, і навіть не смій думати про сина!

Ось така Інна, не дивися, що сирітка, заступитися нікому, це за себе вона не заступиться, а за сина – всіх переможе…

Поговорили, поговорили баби та й затихли. Почали мужики на Інну з цікавістю поглядати, а що? Живе жінка одна, молода, без мужика зовсім нудно і почали хороводи водити.

То питають чи дров не привезти, то паркан пропонують полагодити. Плату брати не хочуть, натякають, що не проти інакше розрахунок отримати.

Гонить їх Інна, а вони все одно лізуть, – наче медом намазано.

Прибігла так одна і давай Інні висловлювати:

– Та я тобі все волосся повисмикаю і вікна поб’ю!

Інна їй у відповідь:

– Поб’єш, твій же мужик за твій же рахунок і вставить, а ось за що бити зібралася, ось з цим розібратися треба…

Ніколи такого село не бачило, у житті не було такого дива, ні, звичайно, були товариські суди, але щоб такі…

Інна викликала мужиків на суд, честь по честі, заяву написала. Бігали баби до неї на уклін, просили не викликати чоловіків.

– Ну вже ні, як моє ім’я тріпати, так ви всі здатні, а як відповідати – так у кущі? Всі відповісте, кожен, хто плітки про мене пускав!

– Ось тобі й сирітка, – хитають головами сільські, ось тобі й нема кому заступитися.

Як пішла Інна чухрати всіх балакунів.

– А ну скажи, Петре, чим з тобою ми займалися, га?

Мовчить, червоніє, заїкається Петро, ​​плечима тисне:

– Нічим таким, я дрова рубав ти складала, потім грошей дала я і пішов.

– Як грошей дала, – кричить дружина його Наталя, що прибігала обличчя дряпати Інні, – а куди ж ти ірод їх подів?

І ось так кожного кривдника свого просмикнула, а якщо хтось не був, заочно висловила.

– Не соромно вам? Ще чоловіками зветесь, тьху на вас! Гірше за саму гидку бабу! Якщо нікому за мене заступитися, то в багнюці валяти можна? А вам баби ось показник, з ким живете.

– Ти, Уляно, знаєш, як стовпи вкопувати треба? Як краще піч перекласти, знаєш? Ні? А я знаю, бо з дитинства це сама роблю і якщо наймаю когось, то за гроші!

– Навіть самогонкою не розраховуюсь, через ту заразу батько з матір’ю пішли, сиротою мене залишили на стару бабусю.

– А ви раді старатися, топчете і топчете в багнюку, нехай вас той покарає, хто вищий за нас, мені вам сказати більше нічого!

– Так і знайте, віділлються вам сирітські сльози! – Сказала так Інна та й пішла.

Не сказати, щоб пліток у селі менше стало, ні, але дівчину перестали чіпати.

А одного разу хлопець до неї залицятися став, найвідомішої пліткарки на селі, син молодший, гарний такий хлопчина.

З армії прийшов і проходу Інні не дає. На два роки її молодший.

– Відчепись, Толік, ти не знаєш, яка я?

– Знаю, найкраща.

– У матері своєї спитай, – посміхається, – як я за язик її довгий до суду її викликала. Невже думаєш, що простить мені це? Чи дозволить нам з тобою одружитися?

– Мені начхати, все одно з тобою одружуся.

– Ні, не одружишся!

– Чому?
– Бо я не хочу. В пляшку почнеш заглядати, руки простягати, дорікати, що дитя нагуляла, говорити, що мама твоя мала рацію, коли не давала тобі одружитися зі мною. Іди, знайди собі іншу.

Повернулась і пішла, бо подобався їй хлопець, погляд чесний і відкритий, не хотіла життя йому псувати, тому й наговорила різних грубостей.

А за тиждень прийшов Анатолій, з матір’ю своєю і тіткою.

– Інно, пробач і зла не тримай. Любить тебе Толік, життя без тебе не уявляє. Хлопчика любитиму, за онука вважатиму, я на все заради сина піду…

Стримала слово свекруха, Андрійко – коханий онучок, жодного разу не образили його бабуся з дідусем, а вже про тата Толю і говорити нічого.

Ще трьох синів народ ила Толіку Інна, всі красені, як на підбір.

– Захист мій і опора, – говорила частенько жінка, – он які красені, якщо дізнаюся хтось жінку образив, сама покараю.

Чесних хлопців виховали Інна та Анатолій.

А Гена зі своєю Людмилою так і прожив все життя, бігав, як собака від неї, вона слідом на велосипеді їздила, чатувала.

Мати Геннадія, на старість років вирішила раптом гріхи замолювати, зустріла Андрія, намагалася йому сказати, що бабуся вона рідна, татова мама.

Андрій сказав, що бабуся з дідусем вдома і татова мама зовсім не так виглядає, він же розумний хлопчик, знає які у нього бабуся з дідусем.

Ніхто й ніколи більше не насмілився образити Інну, вона теж все життя намагалася всім допомагати.
Синів з Анатолієм одружили, онуків дочекалися, живуть у коханні та злагоді. Ну а кому треба, тому сльози сирітські й справді відлилися, – хто заслужив на це…

Ось така життєва історія трапилася, зі щасливим кінцем! Читайте із задоволенням! Якщо сподобалася, висловіть свої думки в коментарях та підтримайте автора вподобайками!