– Слухай, навіщо тобі ця тітка? – зі щирим подивом спитав син. – Ну, знайшов би молоду, я зрозумів би. А ця? Стара якась! Мабуть, пенсія маленька, ось вона на твою і зазіхнула?

Ольга Іванівна прожила у шлюбі тридцять два роки. Останні двадцять були роками докорів, холодних вечер, та поглядів у стіну, щоб не зустрітися очима.

Трималася заради дітей. Коли молодша дочка нарешті одружилася, подала на розлучення – тихо, без скандалів.

Він не здивувався. Не сказав жодного слова. Мабуть, чекав…

Свобода виявилася гіркою. Порожня квартира, незнайома самотність.

Діти розлучення не схвалили. Не зрозуміли, та засудили. Тож спілкуватися не поспішали. Більше жаліли батька.

Ну правильно. Вона ж ніколи не скаржилася, у свої особисті стосунки із чоловіком дітей не посвячувала. Вчила їх любити та поважати тата.

Навчила…

Ніколи не думала, що сумуватиме за роботою. Але розуміла: кому вона потрібна у свої шістдесят? Нікому. Тому вчилася жити наново.

Прислухалася до себе. Чого хочу? А що мені насправді подобається? Мені, а не комусь іншому…

Освоїла інтернет – стало веселіше. Візуально подорожувала світом, дивилася улюблені фільми, знайшла книги, які мріяла прочитати.

Тепер їх можна було навіть послухати. Особливо подобалося слухати книги під час прогулянок, які зробила регулярними. Наперед розробляла маршрут…

Того дня вирішила піти в парк, щоб погодувати качок. Там вони й познайомились.

Ольга кидала птахам хліб, а він – високий, статний, сивий, проходячи повз, несподівано сказав:

– Ви їх балуєте. Для них хліб, як для нас фастфуд. Просто, але дуже шкідливо.

– А що ж тоді їм давати? – Здивувалася вона.

– Вівсянку. Я завжди ношу із собою. – Чоловік витяг з кишені мішечок із крупою.

– Віктор Сергійович, представився він.

Так усе й почалося.

Він залицявся, як юнак: приносив книги, які вона випадково згадала у розмові, катав на човні в парку, шепотів на вухо вірші власного написання.

Якось зізнався, що любить…

– У нашому віці це смішно, – зарум’янилася Ольга.

– У нашому віці – це необхідно, – проникливо дивлячись їй у вічі, сказав він.

Роман тривав майже рік. Ольга ожила, погарнішала: у її житті з’явився новий сенс, тим більше, що діти не давали про себе знати, а вона не нав’язувалася.

Однак, коли Віктор запропонував їй жити разом, зніяковіла, як дівчисько.

– Не уявляю, як це, – тихо сказала вона, – на сьомому десятку…

– Так само, як на третьому, чи четвертому, – посміхнувся Віктор, – коханню всі віки підкоряються. Пам’ятаєш?

– Звісно! – Знітилася Ольга.

– Але юним, незайманим серцям його пориви цілющі! Бачиш? Юним!

Віктор не розгубився:

– Розумієш? Пристрасть у юному віці – це не кохання! Як на мене – це різні речі.

Словом, Віктор переконав Ольгу, що зійтися у їхньому віці – цілком нормально.

Справді, хто може заборонити їм бути щасливими?

Та й часу попереду не так багато… І вони зійшлися. Ольга перебралася до Віктора.

Діти Ольги приїхали без попередження. Вирішили, що мама охолола, що шкодує про розлучення і, що у них є шанс примирити її з батьком.

Він, до речі, дуже страждав. Став заглядати в пляшку. Говорив, що життя втратило сенс.

Не знайшовши матір вдома, діти злякалися, почали обдзвонювати родичів.

І, звісно, ​​довідалися, що їхня мама, видно, на старості років рушила розумом і вийшла заміж. Хтось підказав, де вона живе.

Брат із сестрою приїхали за вказаною адресою і застали матір одну.

– Ти з глузду з’їхала?! – Кричала дочка, – він же старий!

– Так і я не дуже молода, – посміхнулася Ольга, – ти б, дочко, краще розповіла, як живеш, як у тебе справи. За півтора року жодного дзвінка…

– А ти не заслужила, щоб я тобі дзвонила! – Огризнулася дочка, – а тепер я зовсім тебе не хочу бачити! Ходімо звідси! – кинула вона братові.

– Стривай, – озвався той, – мамо, ти хоч розумієш, що з тебе всі сміються?

– Сміються – не плачуть, – спокійно відповіла Ольга, – до того моменту, коли їм доведеться плакати, не так багато залишилося.

– Мамо, ну до чого тут це? – зніяковів син, – живи сто років! Просто…

– Просто я хочу бути щасливою, – луною продовжила його фразу Ольга, – хоч би зараз. Я чекала на це все життя.

– Виходить, що ти з татом не була щасливою? – син із подивом дивився на матір.

– Давай не будемо про це, синку, – Ольга підійшла до сина, обійняла його, – ти пробач мені за моє щастя…

– Досить! – пролунав зневажливий голос дочки, – чого ти її слухаєш? Вона тобі локшину на вуха вішає, а ти віриш! Там батько страждає, а ти..! Пішли звідси!

– Вибач, мамо, – син пішов за сестрою, – я повернуся. Ми ще поговоримо… Можна?

– Звичайно, синку! Приїжджай, коли захочеш, – посміхнулася Ольга.

Син Віктора теж був шокований вчинком батька.

– Слухай, навіщо тобі ця тітка? – зі щирим подивом спитав він, – ну, знайшов би молоду, я зрозумів би. А ця? Стара якась. Мабуть, пенсія маленька, ось вона на твою і зазіхнула.

– Синку, – зітхнув Віктор після слів сина, – моя пенсія не така вже й велика. Жаль, що ти все переводиш на гроші.

– Ну, це нормально, тату. Чим ще все оцінювати?

– А як же кохання? Відданість? Турбота?

– Якою валютою за все це можна сплатити?

– О, та ти романтик, тату! – засміявся син, – я і не знав. Ти завжди був такий твердий, конкретний. Жодних емоцій. Що сталося? Невже й справді закохався?

– Не закохався, сину, – твердо промовив Віктор, – кохаю…

– Ну, тоді вибач, тату. Видно, справа серйозна. Що ж, будь щасливим. Я, мабуть, навіть радий за тебе.

– Дякую, сину, – усміхнувся Віктор, я знав, що ти зрозумієш. І полюбиш Ольгу, як тільки познайомишся ближче. Обов’язково…

Коли пристрасті вщухли, Віктор і Ольга вирішили сховатися від настирливих і заздрісних очей. Винайняли маленький будиночок біля лісу.

Син Віктора часто їх відвідував. Великий любитель віршів, він знайшов у Ользі Іванівні прекрасну співрозмовницю.

А ще йому дуже полюбилися її пиріжки – майже такі самі пекла мама, коли він був маленьким.

Діти Ольги дзвонили рідко.

– Нічого, – говорила Ольга, заварюючи чай, – мине час, вони звикнуть. Ми ж, зрештою, не для них кохаємо.

Віктор мовчки брав її руку, прикладав до губів.

За два роки дочка Ольги привезла онука знайомити з “дідом”.

Хлопчик одразу прийняв Віктора за свого. Ходив з дідом у ліс, на рибалку, із захопленням слухав історії, які той йому розповідав.

А коли побачив, як Віктор робить шпаківню, помчав до бабусі з питанням, яке мучило його останні кілька днів:

– Бабусю, чому ти раніше мені такого дідуся не знайшла?

Ольга посміхнулася:

– Тому що справжні чоловіки знаходяться самі, і все довкола роблять справжнім…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости, та вподобайки!💖