– Слухай, – сказав тесть. – Вона не працює. Це її вибір? Ні! Це тому, що троє дітей! Значить, гроші – це твоя відповідальність! Не ласка! Відповідальність!

Світлана знала, що батьки приїдуть у суботу. Знала ще три тижні тому – мама зателефонувала заздалегідь, як завжди, щоб «не впасти, як сніг на голову».

Вони жили у Дніпрі. Приїжджали в гості раз на рік, іноді рідше. Щоразу Світлана готувалася, прибиралася, думала, що приготувати.

Це було важливо – не тому, що треба було пустити пилюку в очі, а просто тому, що сім’я приїжджала рідко, і хотілося, щоб їм було добре.

Своїх грошей вона не мала. Троє дітей – Даша п’яти років, Кирило – трьох, та Соня восьми місяців – не залишали місця ні для роботи, ні для особистого бюджету. Все йшло через Олега. Продукти, одяг, будь-яка дрібниця – треба було просити.

Вона не любила просити. Але подітися було нікуди. За тиждень вона сказала Олегові:

– Потрібні гроші на продукти. Батьки приїжджають, хочу нормально їх зустріти.

– Скільки? – спитав він, не відриваючись від телевізора.

– Ну, тисячі три хоча б. М’ясо, закуски, торт.

– Гаразд. Дам.

За три дні вона нагадала знову.

– Та пам’ятаю, не хвилюйся, – відмахнувся він.

У п’ятницю ввечері грошей не було.

– Олеже, завтра батьки приїжджають. Потрібні гроші сьогодні, щоб з’їздити скупитись.

– Завтра дам.

– Я не зможу завтра. Соня не дасть, у неї зуби ріжуться.

– Ну, замов доставку.

– На що?

Він скривився:

– Гаразд, я сам з’їжджу вранці.

Вона вирішила повірити. Хоча десь усередині вже все зрозуміла. У суботу вранці Олег лежав на дивані.

– Ти в магазин коли підеш? – спитала вона.

– Зараз.

Соня закричала в ліжечку. Світлана пішла до неї. Даша прийшла на кухню:

– Мамо, я хочу їсти.

– Зараз зроблю.

Кирило теж з’явився, сонний, у піжамі:

– Мамо, а бабуся сьогодні приїде?

– Приїде.

– Вона привезе цукерки?

— Мабуть.

– А в нас буде торт?

– Буде.

Слово вирвалося саме. Вона навіть не встигла подумати. До опівдня Олег нікуди не поїхав. Соня нарешті заснула. Даша дивилася мультики. Кирило порпався з машинками.

Світлана зайшла до кімнати:

– Олег. Вони приїдуть за дві години.

– Ну, з’їзди.

– На що? У мене немає грошей!

– Ну ось, – він узяв телефон, переказав щось. – Тримай.

Вона подивилась на суму.

– Тут тисяча.

– Ну, щось візьмеш.

– На тисячу? На шестеро людей?

– Ну, не об’їдатися ж вони сюди їдуть!

– Олеже, ти розумієш, що це мої батьки? Що я не бачила їх пів року? – Вона стояла і дивилася на нього.

– Ну, ось і побачиш.

Щось у ній стиснулося. Не від агресії – від утоми. Вона взяла гроші. Взяла Дашу з собою – із двома маленькими було не вийти.

У магазині вона ходила між полицями та рахувала. Хліб, сир, ковбаса, печиво до чаю. Все. Даша йшла поряд, трималася за руку.

– Мамо, а торт?

– Не сьогодні.

– Але ж ти сказала…

– Я помилилася.

Даша помовчала, потім тихо сказала:

– Нічого. Бабуся пиріг привезе. Вона завжди його привозить.

Світлана подивилася на дочку. П’ятирічна дитина втішала її.

О другій годині приїхали всі відразу – батьки та сестра Наташа з чоловіком Дімою на одній машині.

Мама, Валентина Іванівна, увійшла першою, обійняла онуків. Кирило повис на ній. Даша потягла за руку.

– Бабусю, а ти привезла пиріг?

– Привезла, привезла, – сміялася та.

Батько, Віктор Степанович, увійшов слідом. Потис руку Олегові, подивився на Соню на руках у Свєти.

– Ого. Виросла.

– Ага, – усміхнулася Світлана.

– Дай потримаю.

Він узяв онуку акуратно, по-діловому. Соня дивилася на незнайоме обличчя і не заплакала – тільки засопіла серйозно.

Наталя обійняла сестру:

– Ти як?

– Нормально.

Наталка подивилася на неї трохи довше, ніж треба, але промовчала. Діма привітався, поставив сумку.

– Ми привезли тут, – сказала мама. – Варення, огірки зі свого городу, пиріг із капустою.

Стіл був накритий. Хліб, сир, ковбаса, мамин пиріг в центрі. Олег сидів на своєму місці.

– Ну ось, нормальний стіл, – сказав він. – Просто без церемоній.

Віктор Степанович глянув на стіл, потім на зятя, але нічого не сказав. Діма теж мовчав, але переглянувся із дружиною.

Валентина Іванівна одразу перемикнула увагу на дітей:

– Кириле, а ну покажи, як ти виріс.

– Ось стільки, — Кирило розвів руки якомога ширше.

– Ого, богатир!

Соня у діда на руках почала пхикати.

– Давай мені, – сказала Світлана.

– Сиди, я впораюся, – відповів батько. – Ми з нею розберемося. Так, Соню?

Соня глянула на нього і замовкла. Начебто вирішила дати шанс. За чаєм говорили про дорогу, про Дніпро, про сусідів. Мама питала про дітей.

Олег відповідав однозначно і знову брав телефон. Наталя це помітила. Діма також. Потім діти потягли діда та бабусю до кімнати – показувати іграшки. Наташа з Дімою пішли слідом.

На кухні залишилися Світлана та Олег.

– Нормально посиділи, – сказав він.

Вона дивилася на порожні кухлі.

– Мені соромно, – тихо сказала вона.

– Чому? Все ж гаразд.

– Хліб та сир – це не нормально!

– Ну, вони ж не за їжею приїхали?

– Олеже, я ж тебе просила. Кілька разів за тиждень.

– Ну, я зайнятий був.

– Чим?

Він не відповів. З кімнати долинув сміх Кирила. За кілька хвилин Віктор Степанович вийшов до передпокою. Взяв неквапливо куртку.

– Олеже, поїхали.

– Куди?

– В магазин. Треба дещо взяти.

Пауза.

– Та не треба, – сказав Олег.

– Треба.

Це прозвучало так, що не можна було заперечити. Діма вийшов слідом:

– Я з вами.

Утрьох поїхали. Наталя одразу прийшла на кухню, зачинила двері.

– Розповідай.

– Нічого розповідати, – відповіла Світлана.

– Світлано!

– Ну що Світлано. Він не дав грошей нормально. Я просила тиждень. У результаті дав тисячу на все.

Наталя помовчала.

– Він завжди так?

– По-різному. Але останнім часом найчастіше.

– Ти можеш попросити у мами.

– Ні.

– Чому?

– Тому що це принизливо.

– Ми ж сім’я.

– Наташо, я не проситиму грошей у мами!

Сестра кивнула головою, й не стала тиснути.

– Ти не думаєш працювати?

– Соні лише вісім місяців.

Мама зайшла на кухню із Софією на руках.

– Дайте мені щось робити. Мити, різати що завгодно.

– Мамо, не треба.

– Треба. Інакше збожеволію від неробства.

Вона поклала Соню в шезлонг, взяла губку і почала прибирати зі столу. І тихо, не дивлячись на Світлану, сказала:

– Батько розбереться, – сказала вона нарешті.

– Мамо, не треба.

– Він уже поїхав.
***
В машині Віктор Степанович їхав мовчки. Діма дивився у вікно, – не ліз. Потім тесть сказав:

– Ти мою доньку фінансами не ображаєш?

Олег помовчав.

– Ні, звичайно, лише сьогодні вранці їй переказав.

Віктор Степанович нічого не сказав. Просто їхав.

– Вона тиждень просила, – додав він за хвилину.

– Звідки ви знаєте?

– Знаю.

Олег дивився на дорогу.

– Слухай, – сказав тесть. – Вона не працює. Це її вибір? Ні! Це тому, що троє дітей! Значить, гроші – це твоя відповідальність! Не ласка! Відповідальність!

– Я утримую сім’ю.

– А здається, принижуєш.

– Я не принижую!

– Скільки ти переказав їй сьогодні вранці, як ти кажеш?

– Одну тисячу.

– Одну тисячу на зустріч сім’ї – це приниження! Навіть, якщо ти так не думав.

Олег мовчав.

– Вона не скаже тобі цього, – вів далі тесть. – Не тому, що все добре. А тому, що звикла. Це поганий знак!

Припаркувалися біля крамниці. У магазині Віктор Степанович ішов упевнено. Брав м’ясо, зелень, сметану, торт.

Діма біля полиці із соками сказав Олегу тихо:

– Слухай, я не лізу. Але я Наталці гроші не рахую. Просто, щоб ти знав.

– У вас немає дітей.

– Поки що. Але якби були – тим більше не рахував би.

На касі Олег заплатив першим. Віктор Степанович кивнув головою. Прийняв мовчки з суворим обличчям.

Повернулися за годину. Олег заніс пакунки на кухню. Світлана подивилася – без радості, без докору.

– Допомогти? – спитав він.

– Давай.

Вони розкладали продукти разом. Ніяково, не звично. Він питав, куди що. Вона відповіла.

Даша вийшла з кімнати, побачила батька на кухні та стала у дверях.

– Тату, ти готуватимеш?

– Допомагатиму.

– Можна я також?

– Давай.

Кирило теж з’явився негайно:

– І я.

– Ти вмієш?

– Я вмію розкладати ложки. Я вже сьогодні розкладав.

– Фахівець, – серйозно сказав Олег.

Кирило зашарівся. Надвечір стіл був іншим. М’ясо, салат, нарізка, торт. Діти сиділи поряд із дідом. Соня спала в ліжечку. Кирило розповідав дідові щось важливе про свої машинки. Дід слухав серйозно.

Діма розповідав щось смішне про дорогу. Наталя сміялася.

Олег сидів та слухав, – говорив мало. Одного разу сам підлив чай ​​тещі. Та трохи здивувалася, але нічого не сказала.

Віктор Степанович упіймав погляд зятя і коротко кивнув.

Пізно ввечері, коли діти заснули, а всі перейшли у вітальню, Світлана мила посуд. Олег підійшов, та взяв рушник.

– Я витру.

Вона посунулася. Мили мовчки.

– Вибач, – сказав він.

– За що саме?

– За тисячу.

– І за тиждень нагадувань?

– І за це.

Вона глянула на нього.

– Олеже, я не прошу багато. Я прошу, щоб тобі було не байдуже. Вони раз на рік приїжджають. Мама раз на рік бачить онуків. Це важливо. Для мене важливо.

– Я зрозумів.

– Ти щоразу кажеш, що зрозумів.

– Сьогодні твій батько пояснив інакше.

Світлана нічого не відповіла. За стіною сміялася Наталя. Чувся голос батька – низький, спокійний. Мама щось говорила Кирилові, котрий ніяк не хотів засинати.

Світлана слухала все це і думала про те, що батько за одну розмову в машині зробив те, чого вона не могла зробити за вісім років.

Чому так, вона не знала.

Завтра всі поїдуть. Але сьогодні на столі було м’ясо, торт, діти сміялися, – і цього, поки що, вистачало. А далі буде видно…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!