– Ти просто не хочеш! Тобі ліньки! А ось моя б мама приготувала! – Тоді збирай речі та їдь до своєї матусі в селище! Живи з нею! Нехай вона щодня готує тобі хоч павича під журавлинним соусом

Кирило і Василина так часто лаялися, що друзі та родичі давно перестали дивуватися їх нескінченним сваркам. Смішно, але вони навіть познайомилися через сварку.

П’ять років тому Василина стояла в черзі на касі з кошиком продуктів, а якийсь високий хлопець упевнено протиснувся просто перед нею.

– Юначе, ви нічого не переплутали? – обурилася дівчина.

– Ні, не переплутав. Я взагалі-то першим сюди підійшов, – кинув через плече чоловік.

– Ага, звичайно! Мабуть, через мою голову перелетіли!

За хвилину дівчина і хлопець так сильно кричали один на одного, що касири навіть перестали сканувати товари, а решта покупців розступилася, щоб було зручніше спостерігати за безплатною виставою.

У результаті Кирило все-таки поступився Василині місцем у черзі. Бурчачи щось собі під ніс, дівчина склала продукти в пакет і вийшла з магазину. Але зненацька хлопець наздогнав її.

– Дівчино! Зачекайте трохи!

– Що ще?! – Вибухнула Василина. Вона обернулася і побачила Кирила з персиками в руках.

– Ви забули, лишили на касі.

– А… добре, дякую… – сухо кинула Вася. Вона взяла фрукти і попрямувала до машини, але тут знову почула:

– Вибачте за ту сцену у черзі. Я вас не помітив. Давайте миритись? Може, я пригощу вас кавою?

– Думаєте, кава виправить ваше хамство? – пирхнула Вася.

– Тоді, може, вечерею? – широко посміхнувся чоловік.

Василина потім сама не розуміла, чому погодилася піти на побачення з людиною, з якою п’ять хвилин тому лаялася в магазині.

Як би там не було, за два роки після цієї зустрічі молоді люди одружилися. З того часу життя подружжя нагадувало справжні американські гірки.

Сьогодні Кирило і Вася могли сперечатися через те, якою стороною правильно ставити кухлі в сушарку, завтра разом сміятися над фільмом, а післязавтра з’ясовувати стосунки через розкидані шкарпетки чоловіка.

Так вони й жили: сварилися, мирились і знову сварились.

Родичі часто ставали свідками цього неподобства. Коли Василина та Кирило кричали один на одного на сімейних святах, рідні тільки хитали головами і перешіптувалися:

– Ну прямо гаряча італійська родина …

Дивно, але Василині це навіть подобалось. Після кожної сварки у них з Кирилом наступало таке жарке примирення, що, здавалося, без цього їм взагалі стане нудно у шлюбі.

Але одного разу подружжя дійсно опинилося за крок від розлучення. Все почалося з котлет. Точніше, з того, що Кирило раптово уявив себе ресторанним критиком.

– Кохана, ти тільки не ображайся, – обережно почав він за вечерею, – але мені здається, ти трохи зледащіла. Твоя їжа останнім часом стала такою одноманітною, що навіть їсти її не хочеться.

– Не зрозуміла? – витріщила очі Василина.

– Ну… ми щодня їмо одне й те саме: котлети, картоплю, макарони, гречку, локшину, борщ… – Та й салати всі, як під копірку: олів’є, «Мімоза» та оселедець під шубою. Начебто інших рецептів не існує.

Василина здивовано підійняла брови:

– А чого ти хочеш?

Кирило мрійливо закотив очі:

– Іноді хочеться чогось незвичайного. Ну, наприклад, качину грудку під апельсиновим соусом. Або різотто із білими грибами. Яловичина «Веллінгтон». Пасти з морепродуктами у вершково-трюфельному соусі. Або мусаки.

– Що? – невдоволено примруживши очі, перервала чоловіка Василина. – Що це за дивний набір слів? Де ти взагалі нахапався їх?

– На роботі. Колеги вранці кулінарне шоу дивляться. Я сиджу поруч, слухаю, і в мене, аж слинки течуть.

Василина іронічно посміхнулася, а потім кивнула на холодильник:

– А продукти для цих шедеврів, хто нам принесе? Санта Клаус, чи якийсь інший чарівник?

– Так можна їх купити в магазині, – ображено буркнув Кирило.

– Чудово! Тоді ти купи, а я подумаю, що з цього приготувати.

Кирило мовчки кивнув, але делікатеси у холодильнику так і не з’явилися. Зате за кілька днів, коли Василина знову подала до столу картопляне пюре з сосисками, він знову завів стару пісню:

– Знаєш, моя мама завжди щось цікаве готувала… Не те, що ти…

Цю фразу Василина чула вже не вперше, і щоразу вона діяла на неї як червона ганчірка на бика. На очі жінки одразу наверталися сльози. Їй було дуже прикро.

Невже Кирило не розуміє, як це не просто – шукати нові рецепти, бігати після роботи по магазинах, шукаючи якихось заморських продуктів, а потім готувати з них ресторанні страви?

Адже вона теж працює нарівні з ним і надвечір ледве тримається на ногах від втоми. Але Кирило наче не помічав цього.

Якось Вася все ж таки вирішила піти чоловікові назустріч. У святковий день вона підійшла до нього і запитала:

– Давай сьогодні на вечерю приготуємо щось незвичайне? Що б ти хотів?

Кирило абияк відірвався від гри на комп’ютері і недбало кинув:

– Та не знаю… Придумай сама щось.

Ця фраза розлютила Василину.

– Тобто. розмаїття хочеш ти, а вигадувати маю я? Якщо не скажеш, що готувати, я взагалі на кухню не зайду! – випалила жінка і, повернувшись, вийшла з кімнати.

Кирило ще недовго посидів за комп’ютером, а потім прислав  дружині посилання на рецепт із підписом: «Можна зробити ось таку страву».

Перейшовши на сторінку кулінарного сайту, Василина пробігла очима по списку інгредієнтів: телячі щічки, трюфельна паста, пармезан двадцятичотиримісячної витримки, червоне з італійською назвою, розмарин, чебрець, соус деміглас…

Відчуття було таке, ніби слідом мали йти м’ясо єдинорога, серце Баби-яги, кіготь дракона та сльози фенікса.

– Це що взагалі таке? – голосно засміялася Василина.

– Оце приготуй! — крикнув із сусідньої кімнати Кирило.

– Ти знущаєшся?!

– Чому?

– Та тому, що трюфельну пасту я знайду хіба що в Італії! Відвезеш мене туди?

Кирило насупився і в серцях випалив:

– Ти просто не хочеш! Тобі ліньки! А ось моя мама приготувала б!

Тут терпець Василини урвався.

– Тоді збирай речі та їдь до своєї матусі в селище! Живи з нею! Нехай вона щодня готує тобі хоч павича під журавлинним соусом!

– Чого ти злишся? Це ж правда!

– Яка правда?! – верещала Вася. – Ти взагалі уявляєш, скільки твоя мати орала? – З роботи приходила, потім на городі працювала, господарство на собі тягла, а вночі ще й біля плити стояла. І це все заради твоїх примх!

– Але я не твоя мати! Я не зобов’язана після роботи ставати твоїм особистим шеф-кухарем! – Ми обидва дорослі й обоє працюємо. Чому тільки я маю думати, чим нас годувати?

Кирило більше не сказав жодного слова, а Василина вирішила, що з неї вистачить.

Наступного дня вона отримала зарплатню та замовила роли. Потім повечеряла в кафе після роботи, а потім брала їжу на виніс. Цілий тиждень вона не готувала.

Спочатку Кирило терпів. «Ну й гаразд, посиджу на дієті», – думав він. – “Навіть корисно буде”.

Але голод не тітка, і на другий день чоловік зробив собі бутерброди. Ще через добу він пішов вечеряти до найближчої їдальні, але їжа там виявилася настільки несмачною, що він так і залишився голодним.

За тиждень Кирило не витримав і вперше сам взявся за готування. В інтернеті він знайшов рецепт якихось фірмових відбивних. На фото вони виглядали чудово, а у житті вийшли схожими на підошву старих черевиків.

Потім чоловік зварив борщ, щоправда, без капусти. Про неї він забув. Ще через два дні Кирило приготував картопляне пюре, потім гречку, а потім макарони з котлетами.

У неділю він вирішив порадувати себе супом із фрикадельками.

Коли Василина повернулася додому після прогулянки з подругою і побачила чоловіка, що сьорбав напівпорожній бульйон, вона не витримала і розреготалася:

– А де ж твоя різноманітність?

Кирило підвів очі:

– Що?

– Кажу, де твоя качка з апельсинами? Де яловичина “Веллінгтон”? Де трюфельний соус? Де різотто? Замість цієї пишності ти зварив звичайний суп з фаршем?

Кирило винувато посміхнувся:

– Вибач…

– За що?

– За все. Тепер я зрозумів, що після роботи хочеться чогось швидкого. Щоб було смачно, ситно і недорого.

З цього дня їжа більше не стала приводом для сімейних сварок. Якщо Кирилові хотілося чогось незвичайного, він не кидав абстрактне «приготуй щось».

Він сам шукав рецепти, пропонував Василині варіанти та купував продукти. А іноді просто казав:

– Сьогодні я готую. Зроблю, скажімо, пасту карбонару.

Але найголовніше, фраза “А ось моя мама …” назавжди зникла з його лексикону. Більше він її ніколи не вимовляв.

При цьому сваритися подружжя так і не припинило. Вони сперечалися з різних причин. Просто інакше вони не вміли. Не дарма друзі та родичі, як і раніше, називали їх гарячою італійською родиною…

А у вашому оточенні є такі “гарячі родини”? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!