– Ти скасувала мамину путівку? – заволав Женя, схоплюючись так стрімко, що перекинув табурет. – Ти у своєму розумі?! Їй їхати за три дні! У неї сумки зібрані! – почервонів чоловік. – От нехай і розпаковує, – Тетяна промокнула руки рушником та обернулася до чоловіка, – та їде на дачу. Там теж повітря свіже, – єхидно додала вона

Євген урочисто поставив на обідній стіл перед дружиною прозорий целофановий пакет. Усередині лежали білі махрові капці з логотипом дешевого готелю.

– Краса яка, – отруйно відповіла Тетяна, не торкаючись пакета. – Прямо з номера стягнув? – Додала вона, схрестивши пальці в замок.

– Навіщо стягнув? – обурився чоловік. – Вони у вартість проживання входили. Я сам одні зносив, а другі тобі приберіг. Дивись, які м’які! – задерикувато сказав Женя.

Маргарита Павлівна, що сиділа навпроти, поблажливо поправила шовкову хустку на шиї.

– Ну, а що ти хотіла, дівчинко моя? – хитро простягла свекруха.

Вона погладила оксамитову коробочку на столі.

– Женя у нас здобувач, все в хату тягне. Міг би викинути, а він про дружину подумав. Дбає! – щебетала Маргарита Павлівна.

Тетяна перевела погляд із капців на оксамитову коробочку. З неї звисав товстий, важкий золотий ланцюг.

Відрядження Євгена тривало майже місяць. Він їздив на захід, закривав складний об’єкт. Перед від’їздом вони з Тетяною домовились. Усі зароблені понаднормові підуть у їхню спільну скарбничку.

На спільний рахунок, який вони завели для накопичення на ремонт двушки. Шпалери в передпокої давно відійшли від стін, а кухонний гарнітур тримався на чесному слові.

А сьогодні вранці чоловік повернувся. Увечері на порозі намалювалася свекруха, – зустрічати крови ночку.

– Красивий ланцюг, – вимовила Тетяна, дивлячись чоловікові просто у вічі, –  дорогий, мабуть. Золото нині у ціні, – додала вона без виразу.

– Для коханої мамулі нічого не шкода! – галантно заявив Женя, підчеплюючи виделкою шматок курки. Він задоволено жував.

– Ювілей таки скоро. Шістдесят п’ять років – не жарт. Я, як у ювелірний зайшов, одразу зрозумів, – ось воно. Гідний моєї матері, – хвалився чоловік.

– Господи, гроші які, – голосила свекруха, задоволено погладжуючи золото.

Вона зиркнула на невістку.

– Я ж Євгену завжди казала. Сину, головне – це пам’ять. Дружина сьогодні є, завтра інша, – а мати в тебе одна. Ти вже вибач, Танюшо, за прямоту. Я жінка старого загартування, – карбувала Маргарита Павлівна.

Тетяна трохи стиснула щелепи.

– І з яких коштів такий шик? – сухо поцікавилася вона, відсунувши від себе тарілку. – З тих, що ми відкладали на нову сантехніку? – з натиском спитала Тетяна.

Женя невдоволено скривився і кинув виделку.

– Знову помчалося! – гаркнув чоловік, підібгавшись, та злісно дивлячись на дружину. – Тань, ну що ти починаєш? Сантехніка зачекає.

– Унітаз змиває, кран не тече – жити можна. А у мами свято! Я мужик, я маю право вирішувати, куди витрачати свої зароблені гроші, – відрізав він.

– Твої зароблені, – луною повторила Тетяна.

Вона згадала, як останні пів року тягла на собі всі побутові витрати. Оплачувала комуналку та продукти зі своєї зарплати. Щоб Женя міг спокійно відкладати у банку «на глобальне».

– Саме так! Я орю, як навіжений! – Вибухнув чоловік, притупнувши ногою під столом.

– Маю я право матері подарунок подарувати? Маю! А ти завжди незадоволена. Вічно тобі все не так. Он, капці привіз – хоч би дякую сказала! – обурювався Женя.

– Справді, – втрутилася Маргарита Павлівна, хитро примруживши очі й акуратно застебнувши коробочку.

– Губу розкотила! Золото, дитинко, воно не за твоїм статусом поки що. Його заслужити треба. Повагою до чоловіка, поступливістю. А ти пиляєш і пиляєш, – повчала свекруха.

Тетяна довго дивилася на цю ідилію. На задоволеного собою Женю. На Маргариту Павлівну, яка насолоджувалася перемогою.

Будь-яке свято мало крутитися навколо свекрухи. Будь-яка покупка в сім’ї сина розглядалася через призму «а що дістанеться мені».

Тетяна мовчки потяглася до свого телефону, що лежав на краю столу.

– Балуєш ти мене, синку, – продовжувала щебетати свекруха,  приклавши коробочку до грудей.

– Спочатку путівку дорогу в санаторій біля моря подарував, тепер ось золото. Подруги від заздрощів луснуть! Завтра ж Оксанці подзвоню, похвалюся, – раділа Маргарита Павлівна.

Тетяна розблокувала екран, та відчинила банківську програму.

Два місяці тому Маргарита Павлівна завела стару пісню про здоров’я, – суглоби ниють, тиск скаче. Женя тоді винно розвів руками.

Грошей у заначці ще не накопичилося. І Тетяна, втомившись від щоденного ниття, пожертвувала своєю річною премією. Тією самою, яку відкладала собі на стоматологію.

Вона сама знайшла добрий санаторій. Сама забронювала двотижневий відпочинок. Сама сплатила зі своєї картки.

Женя тоді сказав: “Дякую, Таню, мама оцінить”. Мати оцінила. Але не Таню.

– Путівка вже через три дні, – хитро поглядаючи на невістку, видала Маргарита Павлівна.

Вона поправила хустку.

– Валіза зібрана. Купальник новий купила. Женько, ти мене на вокзал відвезеш? – спитала свекруха.

– Ображаєш, мамуль! У кращому вигляді доставимо, – посміхнувся Женя.

Палець Тетяни завис над червоною кнопкою у додатку.

Умови скасування бронювання у санаторії були жорсткими. При скасуванні, менш як за тиждень, поверталося лише п’ятдесят відсотків суми. Але половина кругленької суми – це більше, ніж готельні капці.

Вона натиснула кнопку. Дисплей спалахнув, підтверджуючи операцію.

– Дуже добре, – вголос сказала Тетяна,  поклавши телефон назад на стіл.

– Що добре? – підозріло поцікавився Женя.

– Кажу, капці чудові. М’які, – миролюбно відповіла дружина, кивнувши на целофановий пакет. –  Якраз Маргаріті Павлівні в подорож пригодяться. У потягах дме, а тут комфорт, – додала Тетяна.

Свекруха глузливо пирхнула.

– Обійдусь без твоїх подачок. У мене в санаторії номер найвищого розряду. Там свої капці видають. Не пара цим, – видала Маргарита Павлівна.

На столі коротко завібрував телефон. Не Тетяни, а Євгена. Він завжди прив’язував мамин номер до свого облікового запису. Чоловік неохоче взяв апарат, та придивився до тексту. Обличчя його витяглося.

– Не зрозумів!

– Що там, Женю? – стривожено спитала свекруха.

– Повідомлення надійшло. Від санаторію, – плутано промовив чоловік.

Він підвів очі на дружину.

– Ваше бронювання анульоване. Повернення коштів здійснено на картку платника. Що таке? – пробурмотів він.

За стіною голосно бубонів сусідський телевізор. На кухні стало не затишно.

– Як анульовано? – витріщилася свекруха, вчепившись в край столу. – Яке скасування? Женько, ти за путівку не заплатив? – заголосила Маргарита Павлівна.

– Заплатив! Тобто… – Женя розгублено перевів погляд на Тетяну.

До нього почало доходити.

– Тань? Що це за фокуси? – з натиском спитав він.

Тетяна неквапливо підвелася зі стільця. Зібрала брудні тарілки та віднесла їх у раковину.

– Жодних фокусів, – відсторонено відповіла вона, пустивши воду та сполоснувши долоні. – Просто зміна планів, – пояснила дружина.

– Ти скасувала мамину путівку? – заволав Женя, схоплюючись так стрімко, що перекинув табурет. – Ти у своєму розумі?! Їй їхати за три дні! У неї сумки зібрані! – почервонів чоловік.

– От нехай і розпаковує, – Тетяна промокнула руки рушником та обернулася до чоловіка, – та їде на дачу. Там теж повітря свіже, – отруйно додала Тетяна.

Маргарита Павлівна шумно опустилася на стілець.

– Та як ти смієш! – заголосила вона й потрясла кулаком у повітрі. –  Це син подарував мені! Син! Яке ти право маєш чужі путівки скасовувати? – обурювалася Маргарита Павлівна.

– Значить так, Маргарито Павлівно, – карбуючи слова, промовила Тетяна, спершись попереком на кухонну тумбу, –  путівку вам подарувала я!

– Зі своєї особистої премії! Оплачувала зі своєї картки. І броню було оформлено на моє ім’я, – продовжила невістка.

Свекруха затнулася, та щільно закрила рота, витріщившись на сина.

– Женько? Це правда? Ти ж казав… – пролепетала вона.

– Мамо, ну я просто… – чоловік винувато зам’явся, потерши шию. – Ми ж родина. Бюджет спільний. Яка різниця, з чиєї картки сплачено? – Спробував викрутитися Женя.

– Величезна! – обрізала Тетяна, зробивши крок до столу. – Як з’ясувалося сьогодні, різниця величезна. Коли ти спускаєш спільну заначку на золото, то це ти мужик і маєш право! А путівка, значить, спільна, – посміхнулася дружина.

Тетяна згребла пакет із тапочками і кинула його перед свекрухою.

– Забирайте. Втішний приз від улюбленого сина.

– Ти повернеш гроші! – гаркнув Женя, погрозливо ступивши до дружини. – Негайно забронюєш назад! Це гроші сім’ї! – Вимагав чоловік.

– Поверну, – легко погодилася Тетяна, схрестивши руки на колінах. – Точніше, мені повернеться половина, – штраф за пізнє скасування. А гроші, Женько, ти мамі сам додаси. Зі своїх зароблених, – знущально запропонувала вона.

– Та де я тобі зараз стільки візьму? – заревів Женя, захитавши головою. – Я все на ланцюг спустив! У банку порожньо, я ж щойно звідти взяв! – промовив чоловік.

Тетяна лукаво підморгнула.

– Саме так. Ти взяв свою половину звідти. А свою я забрала ще вчора. Щойно побачила банківську виписку про покупку в ювелірному. Добре мати мобільний банк, правда? – сухо сказала Тетяна.

Женя вріс у підлогу. Він зрозумів, що програв у суху. Він схопив телефон, зайшов у додаток, – картка була порожня! Не тому, що він витратив усе, а тому, що дружина встигла першою врятувати рештки.

– Ти… ти щурятничати надумала? – прошипів Женя крізь зуби.

– Я? Я просто розподілила бюджет. По справедливості. Твої гроші – на мамине золото. Мої гроші – мені на зуби, як і планувалося, – спокійно відрізала Тетяна.

Маргарита Павлівна судомно пригорнула до себе оксамитову коробочку. Немов невістка збиралася її відібрати.

– Не віддам! Мій подарунок! – вигукнула свекруха.

– Та носіть на здоров’я, – Тетяна відійшла від столу, стомлено потерши скроні.

– Отже, сидіть удома, Маргарито Павлівно! А я піду відпочивати. Втомилася щось, – підвела підсумок невістка.

Вона вийшла з кухні, залишивши чоловіка і свекруху наодинці з їхніми подарунками. З передпокою було чути, як свекруха почала голосно вимовляти синові за зіпсовану відпустку, а Женя плутано намагався виправдатися.

Через два місяці Тетяна стояла у будівельному магазині та обирала кахель. Ремонт у ванній ішов повним ходом.

Майстри працювали швидко, грошей із повернення за путівку та залишків заначки саме вистачило на хорошу сантехніку.

Женя жив у матері. Маргарита Павлівна регулярно скаржилася сусідкам, що дорослий лобур об’їдає її на пенсію, не бажає скидатися на комуналку і взагалі перетворив її життя на жах. Золотий ланцюг довелося здати в ломбард, щоб сплатити за ремонт машини сина.

А капці з дешевого готелю Тетяна тоді викинула у сміттєпровід. Можливо хтось скаже, що це по-дитячи, – а як на мене, – це гідний вчинок жінки, яка поважає себе, і не прогинається під маніпуляції недолугих “родичив”.

Можливо, у вас є своя думка з цього приводу? Висловлюйте її в коментарях, підтримайте автора вподобайками!