Собака вперто тягнула господаря в чагарники. Знахідка вразила обох, та змінила їхнє життя…

Степан Ілліч йшов парком повільно, не поспішаючи. Навіщо поспішати, коли тобі шостий десяток, а вдома порожнеча?

Рада дибала поруч, періодично зупиняючись, щоб обнюхати черговий кущ. Вівчарка вже не та, що раніше. Сива морда, некваплива хода. Два одинокі старі – він і вона.

– Ну що, дівчинко? – Степан погладив собаку за вухом. – Додому час?

Але Рада раптом насторожилася. Вуха встали сторчма, ніс засмикався.

– Ти чого?

Собака рвонула уперед так різко, що повідець обпік долоню. Степан ледь утримався на ногах.

– Рада! Стояти!

Не слухає. Тягне в зарості акації, ніби життя від цього залежить. Гавкає. Скиглить. Упирається всім тілом.

– Та що там у тебе? – Степан спробував її обсмикнути, але сили вже не ті.

І тут він побачив – у кущах, згорнувшись калачиком, лежав хлопець. Молодий, років двадцяти п’яти, не більше. Обличчя в крові, сорочка розірвана.

– Господи.

Степан упав навколішки поруч. Руки затремтіли.

– Синку? Ти живий?

Хлопець застогнав. Розплющив одне око – друге запливло.

– Швидку, – прохрипів він.

– Зараз, зараз! – Степан поліз у кишеню за телефоном. Пальці не слухали, як на зло. Набрав 103.

– Алло! Тут людина понівечена у парку, на Коновальця, швидше!

Поклав слухавку. Зняв куртку, накрив хлопця.

– Потерпи, їде допомога.

– Кіт, – видихнув той. – Вдома… один.

– Що? Який кіт?

– Ключ у сусідки є. Квартира сорок три, нехай погодує кота.

– Адреса яка?

– Садова, будинок дванадцять.

Серце тьохнуло.

Садова, дванадцять?

Ні. Не може бути.

– Сусідка в сорок п’ятій квартирі,- хлопець знову заплющив очі.

Сорок п’ята. Степан застиг.

Сорок п’ята – це квартира, де залишилася жити його дружина, яка вже давно колишня. Господи, яка ж зла іронія долі!

Сирена швидко наближалася. Рада жалібно скиглила, уткнувшись мордою Степанові в коліно.

А він стояв і розумів: зараз доведеться йти туди. До неї. Вперше за п’ять років.

Степан стояв біля під’їзду на Садовій і не міг змусити себе увійти. П’ять років не переступав цей поріг.

– Недолугий, – пробурмотів він собі під ніс. – Міг би й відмовитись. Сказати, що не зможу.

Та не сказав. Бо хлопець дивився на нього так, ніби Степан – остання надія. І цей чортовий кіт, що сидить голодний.

Рада підштовхнула його носом у ногу.

– Гаразд, гаразд. Ходімо.

Ліфт не працював. Як і п’ять років тому. Деякі речі не змінюються.

Степан підіймався сходами повільно, рахуючи їх подумки. Дихав важко. Серце калатало – чи то від підйому, чи то від того, що зараз побачить її.

Четвертий поверх. Степан завмер перед сорок п’ятою. Підійняв руку – опустив. Знову підняв.

– Ти чого, як дурень? – прошепотів він. – Постукай уже!

Тихо постукав. Потім голосніше. Двері відчинилися.

І вони обидва завмерли. Віра. Його Віра. Ті самі сірі очі. Те ж русяве волосся, тільки тепер з сивиною. Зморшки біля губ. Але така ж красива.

– Степане? – голос здригнувся.

Він мовчав, тільки дивився. Не міг одірватися.

– Ти навіщо тут?

Степан проковтнув.

– Тут хлопця понівечили. У парку. Він просив, щоб кота нагодували. Квартира сорок три. Сказав, що сусідка, тобто ти…

– Женю? – Вона зблідла. – Що з ним?!

– Швидку викликав, забрали його. Сказали серйозно, але жити буде.

Віра притиснула руку до грудей.

– Господи, він сьогодні вранці пішов веселий на роботу. Як же це?

– Попросив кота нагодувати, – повторив Степан, – турбується.

– Мурзик у нього, – кивнула Віра. – Так, звичайно. Зараз сходжу.

Вона ступила до дверей навпроти, але раптом обернулася:

– Степане, дякую, що допоміг.

Він кивнув головою.

А вона відчиняла двері сорок третьої квартири, та пішла всередину.

– Мурзику! Іди сюди, котик!

Степан стояв у коридорі. Рада сіла поруч, поклала морду на його черевик. Віра вийшла з рудим котом на руках.

– Бідолаха, мабуть, голодний, – вона притиснула кота до себе. – Ходімо до мене, нагодую тебе.

І раптом:

– Степане, ти хочеш чаю?

Він здригнувся.

– Що?

– Ну, чаю. Або кави, – в мене є свіжа.

Відмовитись. Треба відмовитись. Розвернутися та піти. Зараз же.

– Давай, – почув він свій голос.

Вони сиділи на кухні. Тій самій, де колись снідали разом. Де сварились, мирились, сміялися.

Віра наливала чай. Руки тремтіли, він помітив.

– Цукор?

– Дві, – відповів Степан. Потім схаменувся, – ти ж пам’ятаєш.

– Пам’ятаю, – тихо сказала вона.

Мурзик влаштувався на підвіконні, ліниво облизувався після їди.

– Як ти? – Запитала Віра.

– Живу, – знизав плечима Степан. – А ти?

– Теж.

Знову тиша.

– Рада постаріла, – Віра кивнула на собаку, яка спала біля порога.

– Так. Та й ми обидва постаріли.

Віра сумно посміхнулася.

– Степане, я… вибач. За все.

Він підвів очі.

– За що?

– За те, що не змогла, не витримала тоді. Ти працював цілодобово, я одна, мені здавалося, що ти мене розлюбив.

– Віро.

– Ні, дай договорю. Я зрозуміла це лише потім. Зрозуміла, що ти просто хотів нам найкращого життя. А я потребувала уваги. Щохвилини. Як дурне дівчисько.

Степан стиснув кухоль.

– Я теж не мав рації, забув про тебе. Думав, гроші – це головне. А головне було поряд. І я все це втратив.

Віра витерла очі.

– Знаєш, я часто думала, що було б, якби ми тоді не розлучилися. Якби просто поговорили. По-справжньому.

– Я теж думав.

Вона дивилася на нього довго, пронизливо.

– А тепер уже пізно?

Серце тьохнуло.

– Не знаю, Віро. Не знаю.

Мурзик зістрибнув з підвіконня, потерся об ноги Степана. Замуркотів.

– Схоже, ти сподобався йому, – посміхнулася Віра.

– Тварини люблять мене. На відміну від людей.

– Степане, це неправда.

Він підвів погляд.

– Приходь ще, – випалила вона. – Женя у лікарні. Мурзика хтось же повинен годувати. Я ж на роботі цілими днями. Ти міг би заходити, перевіряти.

Він знав, що це відмовка. Знав, що кота можна й самій нагодувати. Але кивнув.

– Прийду.

Степан приходив щодня.

Спочатку – нібито заради Мурзика. Але потім Віра почала затримувати його чаєм. Потім вечерею.

А за тиждень вони вже сиділи допізна, згадуючи. Як познайомились. Як одружилися. Як будували плани. Як усе зруйнували.

Рада підійшла до Віри, поклала морду їй на коліна.

– Вона сумувала за тобою,- тихо сказав Степан. – Після розлучення перші місяці шукала. Ходила по квартирі, скиглила. Чекала, що ти повернешся.

Віра погладила собаку. Сльози покотилися по щоках.

– Я теж сумувала. За вами обома.

Степан підвівся, повільно підійшов, та опустився навколішки поряд.

– Віро, а якщо спробувати знову?

Вона здригнулася.

– Що?

– Спробувати. Наново. Ми ж змінилися. Обидва. Може, тепер вийде?

Віра довго дивилася на нього.

– А що як знову не вийде? Як ми знову наламаємо дров?

– А що як вийде?

Вона затулила обличчя руками.

– Я не знаю, не знаю.

Степан обійняв її. Обережно, наче боявся, що вона зникне.

– Давай не поспішатимемо. Просто будемо поруч. Спробуємо. Без обіцянок. Без зобов’язань.

Віра пригорнулася до нього.

– Добре, – прошепотіла вона. – Спробуймо.

Минуло ще два тижні. Женя виписався із лікарні. Степан допоміг йому підвестися на четвертий поверх – хлопець ще шкутильгав, ребра боліли.

– Дякую вам, – сказав Женя, відчиняючи двері квартири. – Якби не ви, не знаю, що було б.

– Дурниці, – відмахнувся Степан. – Це Рада тебе знайшла. Я просто зателефонував.

– Але ж ви залишилися. Дочекалися швидкої. Подбали про Мурзика. І Віра Миколаївна розповідала, що ви приходили щодня.

Степан зніяковів.

– Ну, так вийшло.

Увечері Степан прийшов до Віри. Вона відчинила двері – в домашньому халаті, з розпатланим волоссям. І все одно гарна.

– Привіт, – посміхнулася вона. – Проходь. У мене вечеря готова.

Степан увійшов. Зняв куртку. Взувся.

– Віро.

– Так?

– Мені треба щось сказати.

Вона насторожилася:

– Щось сталося?

– Ні. Просто хочу, щоб ти знала.

Він підійшов, та взяв її за руки.

– Я люблю тебе. Завжди любив. І хочу… хочу, щоб ти повернулася.

Віра завмерла.

– Повернулася?

Сльози потекли по її щоках. Він притяг її до себе.

Віра повернулася за тиждень. Привезла речі – дві сумки та коробку з книгами.

Рада вбігла до кімнати, радісно крутилася біля Віри, скиглила від щастя.

– Так-так, дівчинко моя, я повернулася, – Віра присіла, обійняла собаку. – Тепер назавжди.

Степан дивився на них – на дружину та собаку – і розумів, що ось воно щастя.

Увечері вони сиділи на кухні. Пили чай, говорили про дрібниці.

– До речі, – сказала Віра, – Женя дзвонив. Сказав, що хоче запросити нас у гості. Познайомити з дівчиною.

– У нього з’явилася дівчина?

– Уявляєш! Познайомились у лікарні. Вона там медсестрою працює.

Степан усміхнувся:

– Оце поворот.

– Та вже ж. Каже, якби його не потовкли, ніколи б не зустрів її.

– Дивна доля, – задумливо промовив Степан. – Якби Рада не потягла мене в чагарник, якби я не знайшов Женю, якби не прийшов до тебе…

– Ми досі жили б порізно, – закінчила Віра.

Вони замовкли. Потім Степан простяг руку, накрив її долоню свою:

– Дякую, Радо, – сказав він, дивлячись на собаку. – Ти врятувала нас.

Рада гавкнула. Ніби сказала: «Нема за що. Я ж для цього й існую».

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.