– Собаку це не налякало. Він не відступав. Принижено притиснувши вуха, зіщулившись, майже повзучи, він акуратно потягнув зубами Олександру за штанину – наче благав піти за ним…

– Собаку це не налякало. Він не відступав. Принижено притиснувши вуха, зіщулившись, майже повзучи, він акуратно потягнув зубами Олександру за штанину – наче благав піти за ним.

Фізичного болю вона більше не відчувала – тільки в душі пульсувала порожнеча. Саша не розуміла, де опинилася і що саме сталося.

Озирнувшись, вона побачила лише щільний, в’язкий сірий туман. Ні обрію, ні ґрунту під ногами, ні неба – лише густий серпанок у всіх напрямках.

– Ласкаво просимо у вічність, – прошепотів десь поруч спокійний, мов глузливий голос.

І цієї миті до неї повернулася пам’ять. Спалахами – як машину занесло, як вона втратила керування, як автомобіль перекидався в повітрі та удар, фінальний, безповоротний.

– Цього не може бути! – Закричала вона в порожнечу. – Там мій чоловік, мій сину, моя хвора мати! Вони не впораються без мене! Поверни мене! Будь ласка! Я віддам все, тільки поверни мене!

– Цікавий торг, – ніби посміхнувся голос. – Добре. Мені самому цікаво, як ти впораєшся. Я поділю твою душу на чотири частини.

– Три залишаться в тебе. Четверту залишу собі, як заставу. У тебе рівно година. Подивимося, наскільки ти знаєш себе…

Олександра поспішала. Потрібно було забрати сина з дачі у свекрухи до початку вечірніх заторів. Вона вийшла надвір, кинувши погляд на годинник.

Біля машини сиділа ворона з понівеченим крилом. Птах незграбно стрибав назустріч жінці.

– Ви їдете? – підбігла сусідка. – Підвезіть нас до ветклініки. Я все оплачу. Інакше вона не виживе.

Але Олександра поспішала.

– У мене немає часу, викличте таксі, – кинула вона і зробила крок до авто.

Ворона не відступала, кидалася під ноги, каркала з розпачем. Олександра роздратовано відмахнулася і відштовхнула птаха ногою.

Та зникла – ніби розчинилась у повітрі. Сусідка, озирнувшись, залишилася здивована.

На останній заправці Олександра залила бензин. Тільки вона збиралася сісти в машину – як перед нею з’явилася бездомна собака. Худа, з опущеною мордою, вона виляла хвостом і дивилася в очі, ніби благала.

– Геть! – гаркнула Олександра і зробила крок.

Собака не відступала. Вона знову потяглася до жінки, тихо схопивши зубами за край штанів.

Запах немитої вовни ударив у ніс. За вухом Саша помітила вавку.

– Заберися геть! – з огидою вигукнула вона і з силою штовхнула пса. Він відлетів, жалібно верескнувши.

Саша сіла в машину, зачинила двері й, не обертаючись, поїхала геть.

На трасі потік машин посилювався, всі поспішали. Олександра також додала швидкість. Її розслабленість перервала маленька грудочка у самому центрі дороги.

Кошеня. Біленьке, курне, самотнє. Воно сиділо, наче завмерши, і дивилося на неї — слізно, відчайдушно.

“Здалося”, – вирішила Саша. Вона промайнула повз нього і подивилася в дзеркало.

Кошеня підвелося, склало передні лапки біля грудей – ніби просило. Наполегливо, по-людськи.

– Що воно робить на трасі? – пробурмотіла вона.

Щось усередині кольнуло, нагадало – повернися, врятуй. Просто віднеси на узбіччя. Але Саша знову глянула на годинник: з моменту виходу з дому минула майже година. Їй ніколи.

Вона відвернулася. А в дзеркалі – кошеня бігло за машиною. З останніх сил. Даремно.

– Не моє це. Нехай хтось інший рятує, – вирішила Олександра, витираючи руки вологою серветкою. І поїхала.

Минуло лише дві хвилини. Машину різко занесло, і все поринуло в густу, в’язку сіру імлу.

Пролунав зловісний смішок, знайомий голос:

– Чому ви, люди, завжди звинувачуєте мене в усьому? Хіба це я винен? Я намагався допомогти. Дав тобі три шанси – птаха, собаку, кошеня. Все, що треба було, затриматися ненадовго. Допомогти собі самій.

Адже ти сама просила. То були частини твоєї душі. Ти – це вони. Вони – це ти. Вони благали тебе зупинитися!

Голос затих, змінивши тяжку тишу. Олександра згадала все. Як сама себе намагалася зупинити. Як не почула, не схотіла.

Голос знову пролунав, з нотками смутку:

– Повір, ти така не одна. Я завжди даю три можливості. Не у всіх виходить. Але, якщо хтось упорається, я повертаю четверту частину душі.

– З радістю. Тому що життя має продовжуватися…

Саша спробувала ще щось сказати. Але з сірої темряви до неї потягнулися волохаті пазурі лап.

…Коли ви проходите повз тих, хто потребує допомоги – зупиніться. Можливо, це не просто чужий біль.

Це ваша душа, ваша совість, ваша доля намагаються утримати вас від найстрашнішого. Адже вони вже знають, що на вас чекає далі!

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости, вподобайки! Хай Вам щастить!