– Сьогодні вранці, вони знайшли в саду по сусідству… порожню клітку. Кошенята зникли

Та ніч почалася мирно. Я складала білизну, коли раптом з вітальні пролунав крик Лілі:

– Мамо! У неї знову щось у роті!

– Що? – Я завмерла на півкроці.

– Марса! Кошеня! Ще одне!

Я підбігла до вікна і не повірила своїм очам: моя смугаста кішка бігла садом з крихітною чорною кулькою між зубами.

У кутку кімнати, в плетеному кошику, їх уже було четверо — крихітні, з щільно заплющеними очима, з теплими та оксамитово-м’якими боками.

Марса обережно поклала нового кота поруч з іншими, ніжно облизала його і лягла навколо них, ніби захищаючи їх від усіх.

Я не розуміла: звідки вона взяла цих кошенят? І чому вона приносила їх одного за одним?

Вдень у двері постукали. Так голосно, що аж задребезжало вікно.

Я завмерла, а Лілі вчепилася в мою руку, ніби підозрюючи щось недобре.

Я відчинила двері: на порозі стояли поліцейський і місіс Міллер, наша сусідка, яка була відома тим, що помічала все і всіх. Її обличчя було похмурим, як грозова хмара.

– У вас є кішка? — спитав поліціянт, не гаючи часу на вітання.

– Так… — я обережно кивнула. – Чому? Щось сталося?

Він на мить затримав мій погляд, подивився на мене і тихо сказав:

– У такому разі… вам краще сісти.

Я ще не знала, що почую, але по спині пробігло тремтіння, а серце завмерло.

Я мимоволі сіла на край дивана і відчула, як холодна чашка чаю охолоджує мої пальці.

Лілі згорнулася калачиком поруч зі мною, а Марса, ніби зрозуміла, що розмова про неї, повільно вийшла з кухні та сіла прямо навпроти поліціянта, дивлячись на нього своїми все ще зеленими очима.

– Сьогодні вранці, — почала вона, — вони знайшли в саду по сусідству… порожню клітку. Кошенята зникли.

– Ах ви про це? — мій голос зрадливо тремтів.

– Власниця стверджує, що бачила, як ваша кішка забирала їх одного за одним.

Вона зробила паузу, ніби підшукуючи потрібні слова.

Сусідка зітхнула і сказала, опустивши очі:

– Ці кошенята… вони мої. Їхня мати померла сьогодні вранці. А ваша Марса…

Я здивовано подивилася на свою кішку, яка тихо муркотіла і обіймала кошенят лапками.

– Вибачте за непорозуміння. Вона, мабуть, поводилася так, бо відчула що кошенята самотні, але ми знайшли для кошенят інших господарів, але їй все одно потрібно було відчувати себе матір’ю. Я зараз забираю їх назад.

Сусідка зупинилася, щоб поспостерігати за цією мирною сценою — Марса ніжно лиже кошенят і по-материнськи піклується про них — і додала:

– Мабудь нехай вони залишаться тут. Я думаю… так краще для всіх.

Я кивнула, і Марса, ніби розуміючи кожне слово, ще міцніше обійняла своїх новонароджених.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.