Сьогодні я живу у квартирі, як і раніше, але за цей час сталося багато всього. Мені довелося пережити зраду рідної доньки, та прожити пів року в пансіонаті для літніх людей

Сьогодні я живу у квартирі, як і раніше, але за цей час сталося багато всього. Мені довелося пережити зраду рідної доньки, та прожити пів року в пансіонаті для літніх людей. Зараз я розповім докладніше, що сталося.

Я сама підіймала свою дочку, і намагалася правильно виховати її. Єдиним недоліком було те, що я не мала чоловіка, а вона – батька. Я розуміла, що якщо виховуватиму доньку без чоловіка, то вона виросте з важким характером, бо я їй у всьому потакала.

Так сталося, тому, що я не змогла пробачити йому зраду. Він часто приходив до мене з квітами, та вибаченнями, але я не змогла вибачити його.

Тепер я шкодую, що так не зробила. Дочка завжди тяглася до батька. Вона хотіла його відвідувати, але я не пускала. Мені хотілося провчити його, щоб наступного разу думав, перш ніж робив.

Дочка виросла, але у неї був дійсно важкий характер. Вона часто тікала з дому, та бігла до батька, щоб побути з ним.

Він пив і не мав власної квартири, тому жив зі своїм другом. Як донька могла бути з ним в таких умовах?

Вона приходила від батька пізно, завжди звинувачувала мене, що я не давала їй належного виховання, і забороняла спілкуватися з рідною, коханою людиною. Я намагалася згладити свою провину, але їй не вистачало батька.

Коли донька подорослішала, у неї з’явився хлопець. Вона в мене була дівчинка файна! Відношення доньки до мене різко змінилося.

Здавалося, що я їй стала потрібною, і я сподівалася, що це назавжди. Але я помилялася! Дочка почала до мене леститися, а потім попросила дозволу на спільне проживання з її хлопцем у моїй квартирі.

Я відразу не хотіла погоджуватися, але, щоб не виникло скандалу – погодилася. Хлопець був добрий, працював, і намагався допомагати.

Нам було тісно в однокімнатній квартирі гуртом, але ми вживалися. Коли він прийшов до нашої оселі, то дочка навіть почала розмовляти зі мною.Мене це тішило.

Ми вже практично не сварилися. Я була рада, що хоч зараз у нас спільна мова знайшлася. За місяць прийшла ще одна новина.

Дочка сказала мені, що в положенні. Я скоро стану бабусею, така проскочила думка в моїй голові. У цієї новини було кілька сторін.

Дитина – це дуже добре, але ми живемо в однокімнатній квартирі, і місця нам не вистачатиме. Я думала, як розв’язувати цю проблему, а ось діти не замислювалися.

Так я думала на той момент. Коли термін у доньки був уже дуже великим, то вона запропонувала мені переїхати жити до пансіонату для літніх людей. Мовляв, там і відпочиватимеш, та й не дорого там.

Що за мною там доглядатимуть, і допомагатимуть. Вона, навіть запропонувала фінансову допомогу, а ще дивилася на мене такими щенячими очима!

Я звичайно зрозуміла, що їм я тут не потрібна, тому погодилася, але було дуже гірко зізнавати це, та й побоювалася трохи. Мало що там станеться.

Мені було звично у своїй квартирі, але заради доньки я погодилася на переїзд. Переписала квартиру на доньку, та й поїхала. Дочка навіть обійняла мене, та подякувала.

Звісно, що ніякої фінансової допомоги не було, вона навіть на мої дзвінки не відповідала. Я думала, що може дитину вона доглядає, та не може взяти слухавку, але так тривало кілька тижнів.

Я пізно зрозуміла, що дочка мене використала у своїх цілях, бо насправді, я їй зовсім не потрібна. Вкотре, намагалася зв’язатися з нею, але слухавку так ніхто й не взяв.

Я зателефонувала сусідці, щоб вона дізналася, як у дочки справи, бо мені було не байдуже. Через десять хвилин сусідка передзвонила мені, та сказала те, про що я вже здогадувалася. Вона мені дослівно переказала слова дочки:

– Чого ти надзвонюєш? Невже ти досі не зрозуміла, що я терпіла тебе тільки заради квартири? Ти мені не потрібна! Я завжди хотіла помститись тобі за батька, а ти вуха розвісила! Ось мені й підвернулася можливість, яку я не могла проґавити.

Коли я це почула, то мені стало прикро і сумно, що єдина рідна людина мене зрадила. Я не могла забути про те, що трапилося, але час лікує рани.

У пансіонаті я знайшла подругу, з якою ми стали не розлий вода. У мене на рахунку лежали гроші, про що я не проминула розповісти подрузі. Вона також мала певну суму.

Ми вирішили купити квартиру на двох, та жити в ній разом. Так ми й вчинили. Живемо зараз нормально, але я дуже сумую за тим часом коли дочка була ще зовсім маленькою.

Я вирішила провідати дочку, та, хоч одним оком подивитися на онучку. До квартири вона мене не впустила, а коли вийшла з дитиною з під’їзду, навіть не дала підійти до коляски.

Так пройшла моя остання зустріч із дочкою! Більше я її турбувати не буду! Квартиру сама ж переписала на неї, то й звинувачувати нікого, окрім себе. Чи, можливо ви мені щось підкажете?