Спадщина з подвійним дном…

– Ти моя найулюбленіша і найближча людина у світі, – голос дідуся звучав тихо.

Ганна засміялася, поправляючи плед на його колінах.

– Дідусю, ну а як же бабуся? А тато, син твій, між іншим, де у цьому рейтингу?

Микола Петрович усміхнувся, і зморшки розбіглися від очей до скронь, перетворюючи його обличчя на карту прожитих років. Він накрив її долоню своєю, сухою та теплою.

– Бабуся – це інше. А Сергійко… Сергійко дорослий давно. А ти…

… – Ганно Сергіївно!

Вона здригнулася. Коридор нотаріальної контори, жорсткий стілець, запах курного паперу та кава з автомата. Секретар дивилася вичікувально, притримуючи двері кабінету.

Ганна підвелася, обсмикнула пальто. Три тижні минуло. Три тижні без ранкових дзвінків, без «Ганнусю, а ти сьогодні заїдеш?», без його посмішки…

У кабінеті вже сидів батько – напружений, у темному светрі, який він одягав лише на похорон та до лікарів. Поруч мама гортала щось у телефоні, нервово постукуючи нігтем по екрану.

І ще хтось. Жінка сорока років у бежевому пальті, з акуратним каре і манікюром. Сиділа трохи віддалік, біля стіни, склавши руки на колінах.

Ганна опустилася на вільний стілець, нахилилася до батька.

– Тату, а це хто?

Сергій обернувся, ковзнув поглядом по незнайомці та знизав плечима. Його губи стиснулися в тонку лінію.

Нотаріус, повний чоловік із залисинами, відкашлявся і розкрив папку.

Ганна слухала навпіл. Стандартні формулювання, номери статей, «перебуваючи в здоровому глузді та твердій пам’яті». Все логічно, все очікувано.

– …а квартиру, розташовану за адресою…

Ганна знала цю адресу напам’ять. П’ять років вона приїжджала туди через день, а останній рік – щодня.

Готувала, прибирала, возила діда лікарями, сиділа поруч, коли йому було погано. Батьки натякали, що квартира стане компенсацією. Дід і сам казав – “Це все тобі залишиться, Ганнусю”.

– …заповідаю Марії Миколаївні Воронцовій…

Ганна не одразу зрозуміла. Слова пройшли повз, як потяг за вікном – майнули й зникли.

– Вибачте, що?

Нотаріус підвів очі.

– Квартиру успадковує Воронцова Марія Миколаївна. – Він простяг документи у бік жінки у бежевому пальті.

Та підвелася, взяла папери. Обличчя її було порожнім, жодної емоції.

Сергій сіпнувся вперед.

– Зачекайте. Це хто взагалі така? Який стосунок вона має до мого батька?

Жінка – Марія – ковзнула до дверей. Обернулася на секунду, і Ганна зловила її погляд. Жодної урочистості, жодної провини. Просто порожнеча.

– Усього доброго.

Двері зачинилися м’яко, майже беззвучно.

Вже вдома батько міряв кроками простір від холодильника до вікна. Мама сиділа за столом, зчепивши пальці.

– Його обдурили, – голос Сергія зривався. – Обвели довкола пальця, як дитину. Золота людина, все життя всім допомагала, а якась…

– Сергію, ми не знаємо, хто вона.

– Ось саме! Ми не знаємо! А вона тепер у його квартирі житиме!

Ганна сиділа біля підвіконня, обхопивши кухоль з чаєм, що охолов. П’ять років. Щоранку – «Діду, ти пігулки випив?». Щовечора – «Діду, я завтра заїду».

Безсонні ночі у лікарні. Черги у поліклініці.

– Ти моя найулюбленіша людина на світі. І квартира – якійсь Марії…

– Може, вона його шантажувала? – Мама потерла скроні. – Чи документи підробили? Так буває, людей похилого віку обманюють…

Ганна поставила кухоль на підвіконня.

– Він був при здоровому глузді.

Батьки замовкли.

– Я була з ним щодня. Щодня! – Ганна проковтнула. – Він знав, що робить. Він усе розумів. І все одно…

Вона не закінчила, не змогла.

За вікном темніло, і в склі відбивалася кухня – мама з застиглим обличчям, батько з червоними плямами на щоках, і вона сама, – жінка двадцяти семи років, сидить біля вікна з порожнім кухлем і намагається скласти в голові картину, яка не складається.

Дід любив її. Вона знала це так само точно, як своє ім’я. Але квартиру він залишив чужій жінці.

…Ганна почала шукати тієї ж ночі.

Сон не йшов. Вона лежала в темряві, і думки крутилися по тому самому колу – дід, квартира, жінка в бежевому пальті. До третьої години ночі. Ганна здалася, ввімкнула ноутбук і відкрила пошуковик.

Марія Миколаївна Воронцова. Київ…

Соцмережі видавали десятки профілів із таким ім’ям. Ганна гортала, доки очі не почали сльозитися.

Вранці вона зателефонувала Дмитру. Діма працював у поліції – вони зустрічалися півтора року тому, розійшлися без скандалів, і він залишився тією людиною, якій можна написати о третій ночі з дурним питанням. Ганна ніколи цим не скористалася. До сьогоднішнього дня.

– Воронцова? – перепитав він. – Пробити не складно, але мені потрібний привід.

– Дімо, ця жінка забрала дідусеву квартиру. Ми не знаємо хто вона. Може, шахрайка. Може, підробила документи.

Пауза.

– Гаразд. Скину, що знайду.

Надвечір на телефон надійшло повідомлення. Скриншот із бази, розмитий і явно зроблений крадькома. Воронцова Марія Андріївна, рік народження, місце народження – Київ. Батько – Галюк Микола Петрович.

Ганна перечитала тричі. Галюк Микола Петрович. Дідусь.

Пальці самі знайшли потрібний профіль у соцмережах. Марія Воронцова. Та сама жінка – бежеве пальто, акуратне каре, спокійний погляд.

Батьки приїхали за годину. Мама все ще не зняла робочого жакета, батько був у домашньому – мабуть, вискочив, як був.

– Що ти знайшла? – Сергій сів поруч, дивився на екран.

Ганна мовчки простягла йому телефон. Батько читав довго. Потім ще раз. Обличчя змінювалося – здивування, недовіра, щось схоже на нудоту.

– Це помилка.

– Тату…

– Це якась помилка! – Він майже кричав. – Мій батько… він би ніколи…

Мама забрала у нього телефон, прочитала сама. Потім почала гортати профіль – повільно, методично, як вивчала документи на роботі.

– Дивіться.

Фотографія. Дідусь тримає на руках немовля. Усміхається. Ті самі зморшки від очей, які так любила Ганна.

Ще фото. Дід хитає візок у дворі – не їхньому дворі, незнайомому, з іншими лавами та деревами. Ще. Дід за столом, поряд дівчинка років семи з бантами. Торт зі свічками.

– Це… – голос батька сів. – Це коли? Мені тут скільки було? Років тридцять?

Ніхто не відповів. Ганна гортала далі. Фотографій було багато – різні роки, різні події. Дід на дачі, але не на їхній дачі.

Дід з підлітком, у якої його підборіддя та розріз очей. Дід на якомусь святі, у костюмі, якого Ганна ніколи не бачила.

– У нього була інша родина, – мама сказала це тихо, але в кімнаті стояла тиша. – Весь цей час!

Сергій підвівся. Пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна.

– Як він міг? – Голос глухий, чужий. – Як міг так вчинити з мамою? Зі мною? З нами?

Ганна зачинила ноутбук.

– Ти моя найулюбленіша людина на світі.

Цікаво, чи говорив він це тій дівчинці з бантами? Тому немовляті на руках?

Батько обернувся.

– Роками він нам брехав!

Мама підійшла, поклала руку йому на плече. Він сіпнувся, але не відсторонився.

Ганна сиділа на дивані та дивилася в погаслий екран ноутбука. Золотий дідусь. Ідеальний батько. Найчесніша людина!

Образ, який вона будувала двадцять сім років, обсипався, як стара штукатурка. І під нею проступало щось зовсім інше.

Батько схопив куртку з вішалки.

– Я поїду туди.

– Сергію, куди?

– До неї. До цієї Марії. На тому фото ж була адреса! Нехай пояснить, хто вона така, та якого…

– І що ти скажеш?

Сергій завмер із курткою в руках. Рот відкрився, але слова застрягли десь на півдорозі.

– Тату, – Ганна підвелася з дивана. – Вона його дочка! Офіційно! Що ти хочеш від неї почути?

Він кинув куртку на крісло, та сів. Потер лице долонями так, ніби хотів здерти шкіру.

– Сорок вісім років, – голос глухий. – Сорок вісім років я був його єдиним сином! Думав, що був.

Мама дістала телефон, знову відкрила профіль. Гортала мовчки, зупиняючись на кожній фотографії. Ганна бачила, як змінювалося її обличчя – губи стискалися все щільніше.

– Дивіться, – мама розвернула екран. – Фото п’ятирічної давності. Марія біля машини. Підпис – «Дякую татові за подарунок». BMW. Білий. З бантом на капоті.

– Це ж… – Ганна схилилася. – Тату, ти пам’ятаєш, тобі тоді на ювілей дід подарував пилосос?

Сергій мовчав.

– Казав, що на пенсії, грошей мало, – мама гортала далі. – Ми йому продукти возили. Ліки. А він…

Нова фотографія. Марія в мантії та квадратній шапочці, поруч дід з букетом.

– Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, – Ганна прочитала підпис. – “Тато пишається”. Друга вища.

– Він Ані на репетиторів не дав, – мама говорила тихо, майже пошепки. – Пам’ятаєш? Ти перед державним тестуванням просила, а він сказав – обійдешся, у наш час жодних репетиторів не було.

Ганна пам’ятала. Тоді вона образилася, але потім вибачила. Дід же старенький, на пенсії, звідки в нього гроші на репетиторів.

– Машина, – батько загинав пальці. – Освіта. Квартира тепер. Скільки він у них вклав? Скільки?

Мама відклала телефон.

– Мати його обожнювала.

Повисла тиша. Бабуся Віра, тиха, непомітна, що все життя прожила в тіні чоловіка. “Коля краще знає”, “як Коля скаже”, “Коля у нас голова”. Вона пішла сім років тому, так і не впізнавши правди.

– П’ятдесят років з ним прожила, – голос батька надломився. – Шкарпетки йому штопала, котлети смажила щонеділі. А він їздив до іншої!

Ганна відійшла до вікна. За склом темніло, спалахували ліхтарі. Звичайний вечір. Десь унизу пройшла жінка з собакою, грюкнули двері під’їзду.

– Я п’ять років до нього їздила, – Ганна не впізнала свого голосу. – Щодня, весь останній рік. Памперси міняла, коли він зовсім зліг. Ночувала у лікарні після опер ації.

– Ганнусю…

– А він, виявляється, квартиру давно тій родині обіцяв. – Вона обернулася. – Нас використав, як обслугу.

Мама встала, підійшла, обійняла її. Ганна стояла дерев’яна, не відповідаючи на обійми.

Ішли мовчки. Батько у дверях обернувся, подивився на фотографію на стіні – дід із маленькою Ганною на руках, обидва сміються.

– Зніми, – сказав він. – Зніми це.

Ганна зняла.

Потім були тижні, які склалися в місяці. Ніхто більше не говорив «а пам’ятаєш, як дід» чи «дідусь завжди так робив». Його ім’я зникло з розмов, наче його й не було. Фотографії прибрали в коробку, коробку засунули на антресолі.

Якось Ганна спіймала себе на думці, що не пам’ятає його обличчя без фотографії. Спробувала викликати у пам’яті – і не змогла. Тільки окремі деталі: зморшки біля очей, сухі теплі руки, запах тютюну та м’ятних льодяників.

– Ти моя найулюбленіша і найближча людина на світі.

Нехай тепер ті, кого він правда любив, пам’ятають про нього. Нехай та жінка у бежевому пальті розповідає кумедні історії з минулого. Нехай онуки – чи правнуки, хто розбере – гортають альбоми із фотографіями.

Ганна зачинила ці двері. Вона любила дідуся, але вибачити не могла…

А ви б пробачили таку зраду? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!