Спеціально все підлаштував! Правда це чи ні, ніхто не знає, але факт залишається фактом

– Здрастуйте, ви Світлана? Це я дзвонив вам за оголошенням в інтернеті.

Жінка озирнулася і побачила, що до неї наближається чоловік років шістдесяти. Незнайомець накульгував, спирався на тростину, але намагався йти якнайшвидше.

– Добрий вечір. Ви – Микола Андрійович? Де ж мій Бублик? – схвильовано запитала Світлана Павлівна.

– Розумієте, він утік. Ось, начебто, смирно йшов поруч. Я йому пояснював дорогою, що йдемо, мовляв, до господині, скоро ти опинишся вдома. А він узяв і втік, – з жалем у голосі промовив чоловік.

– Як це втік? – Розгубилася жінка, – Послухайте, поверніть мого пса. Я сплачу винагороду, як і обіцяла. Все без обману, – голос Світлани задрижав. Вона була готова розплакатися.

– Ось дива, – зітхнув Микола, – я ж вам кажу: втік ваш пес. Почув, що я його до господарки веду і втік. – Спробував пожартувати чоловік.

– Що ж ви хочете сказати, що він не хотів повертатися до мене, тому втік? – обурилася пані.

– Звідки мені знати? – Розвів руками чоловік, – Може йому погано з вами було. Не хоче, можливо, з вами жити. Образився. – усміхнувся чоловік.

– Та як ви смієте? – розлютилася жінка. – Аферист. Мабуть, просто грошей хотіли зрубати? Шахрай! Та я на вас у поліцію заяву напишу.

– До поліції? Ну пишіть, пишіть, папір все стерпить, – відмахнувся Микола Андрійович, – Тільки факт залишається фактом – Ваш собака від мене втік!

Світлана Павлівна різко розвернулася і пішла додому. Сльози котилися щоками, але вона не звертала уваги.

Невже навіть Бублик – її улюблений пес, її сонечко руде, не захотів з нею жити? Бути такого не може. Бреше ця людина. Спеціально бреше. Або невдало жартує.

– Світлано Павлівно, зачекайте, – гукнув чоловік, який намагався не відставати. – Не поспішайте так, у мене нога болить.

Жінка зупинилася, озирнулася:

– Відчепіться від мене зараз, – крикнула жінка, а Микола в цей момент спіткнувся і впав на одне коліно. Світлана закотила очі, – Господи, за що це мені все?

Вона підійшла, допомогла людині підвестися і ще раз суворо сказала:

– Ідіть зараз же додому. Вже зовсім темно. Ви ж не бачите нічого під ногами. Розтягнетесь тут посеред вулиці. Ідіть, я вам говорю!

– Вибачте, будь ласка, я не хотів вас образити. Сам не знаю, що несу. Хотів трохи пожартувати та підняти вам настрій…

– Але якщо я раптом побачу Бублика, то одразу вам зателефоную. Я тут у сусідньому дворі щодня гуляю з Гердою, – усміхнувся чоловік.

– Герда? Хто це? Ваш собака? – здивувалася жінка.

– Так, моя подруга вірна. Член сім’ї. Сім’я то у нас не велика – я та Герда. Дружина покійна, а дочка у столиці живе із сім’єю. Ось ми з Гердою спираємось у цьому житті один на одного, – знову посміхнувся новий знайомий.

– Ми теж, з Бубликом, – розгублено сказала Світлана і почала обтрушувати сніг із пальта чоловіка.

– Ой, та що ви, не треба, – зніяковів новий знайомий. – Піду я. Якщо побачу Вашого Бублика, то одразу повідомлю. Чому ж він додому не хоче повертатися? – задумався Микола. – Щось тут не так. Ви його не карали?

– Та ви що, зовсім уже з вашими жартами та здогадками? – розсердилася жінка. – Ідіть уже.
Підійшовши до будинку, Світлана ще довго стояла біля під’їзду, та дивилася на всі боки.

Жінці здавалося, що зараз Бублик вискочить з-за рогу і вони разом підуть додому. Вимиють лапи, повечеряють, дивитимуться новини та обговорюватимуть обставини у світі.

Але з-за рогу ніхто не вибіг. Додому йти не хотілося. Без собаки там зовсім самотньо та порожньо. Вже п’ять років, відколи чоловіка не стало, Світлана Павлівна жила сама.

Син із сім’єю жив у Полтаві, а вона – за декілька сотень кілометрів. Неодноразово Іван кликав матір переїхати до них, але Світлана хотіла жити вдома.

Цю квартиру її чоловік отримав від заводу багато років тому. Ще Ваня був дуже маленький. Кожна деталь інтер’єру, предмет меблів були дорогі жінці.

Тут пройшла її молодість, найкращі роки життя, коли воно було щасливим. Хіба вона може покинути будинок? Нізащо.

Так і мешкає одна. Зараз вже трохи звикла, прийшла до тями, та й Бублик допомагає впоратися з тугою.

А одразу після того, як не стало чоловіка Анатолія, Світлана зовсім занепала. Сиділа цілими днями в кріслі, дивлячись в одну точку.

Примушувала себе ходити на роботу, поїсти, поспати, але навіть смак їжі не відчувала. Одного хотілося – впасти обличчям у подушку і довго вити так, щоб луною крик віддавався в порожній квартирі. Але робити це не дозволяла природна інтелігентність. Так і сиділа мовчки, наче скам’яніла.

Того року невістка, онуки та син, приїжджали часто. Умовляли поїхати до Полтави, намагалися проводити якомога більше часу у квартирі матері, але, не наїздишся: робота, будинок, в онуків школа.

Якось Іван привіз у коробці від взуття маленьке цуценя:
– Ось, мамо, друга тобі привіз. Дбатимеш про нього, – усміхнувся син.

– Ой, ні, Ваню, прибери це. Ні. Собаку у квартиру? Не хочу, відвези його, – злякалася Світлана Павлівна.

– Мамо, та ти що, куди ж я його тепер? – розгубився Іван.

– Де взяв, туди й відвези, – наказала мама.

– Не можу. На дорозі його знайшов. На трасі. Хтось викинув, як річ непотрібну. Візьми, мамо, самотній він. Зовсім нікому не потрібний.

На очах Світлани Павлівни виступили сльози. Вона взяла цуценя з коробки на руки, й погладила. Той уткнувся мокрим носом у шию жінки, понюхав і почав облизувати. У цей момент жінка зрозуміла, що цього малюка вона ніколи не віддасть нікому.

Так і мешкають разом. Бублик займає величезне місце у її житті. Без нього Світлана вже й життя своє не уявляє.

А останнім часом вона знову почала сумувати. Туга ні-ні, та й нарине. Часто плаче вечорами господиня, а пес тільки зітхає.

Світлана навіть подумала, що Бублик втік, бо йому набридли вічні сльози та смуток у цьому домі? “Ні, не може такого бути”, – подумала жінка, як раптом пролунав дзвінок телефоном.

Хазяйка квартири взяла себе в руки, витерла сльозу і підняла слухавку:

– Алло. Слухаю вас, – зітхнула жінка.

– Світлано Павлівно, він знову прибіг, – почула господиня схвильований голос і відразу розсердилася:

– Це знову ви? Дайте мені вже спокій.

– Не гнівайтесь, послухайте. Бублик знову прийшов до мого під’їзду. Я додому повернувся, а він сидить на сходах.

– Ну, гадаю, цього разу ти мене не обдуриш. Відчиняю, отже, двері до під’їзду і запрошую його. Заходь, мовляв, милий друже. І він пішов! – сказав у слухавку Микола Андрійович і засміявся.

– Куди пішов? – розгубилася господиня Бублика.

– До мене додому. Ось він, хитрун, сидить навпроти, передає Вам привіт, – усміхнувся Микола.

– Так, знаєте що, ви мені голову не морочте, – Світлана зібралася відключити телефон, як раптом Микола поспішив зупинити її.

– Стривайте, я фото надіслав вам, подивіться на свого красеня, якщо не вірите. Точно ваш, я вже й на нашийнику адресник прочитав і прізвисько його там. Одягайтеся, та давайте до мене. Ми на вас чекаємо.

Поки чоловік продовжував говорити, жінка вже одяглася і застебнула пуховик:
– Адреса у вас яка? — гукнула у слухавку Світлана.

– Садова, 36, домофон 149.

– Ой, то це ж будинок навпроти. Я у тридцять третьому живу, – зраділа жінка.

Хвилин за п’ятнадцять Світлана Павлівна вже обіймала свого пса. Бублик облизував обличчя господині, злизуючи сльози.

– Ти навіщо втік, Бублик? Я мало не збожеволіла! Ніколи так більше не роби, зрозумів?
Пес голубився і виляв хвостом. Він був дуже радий, що господиня прийшла до цього будинку.

– Миколо, дякую вам, ось, візьміть винагороду, – жінка простягла гроші, але господар будинку категорично відмовився взяти їх. – Ну, тоді я ось коробку цукерок захопила, візьміть хоч би їх, — розгубилася Світлана.

– Цукерки візьму, тільки якщо разом вип’ємо чаю, – усміхнувся чоловік.
– Добре, давайте, – погодилася гостя.

Микола Андрійович почав метушитися, але зробити все швидко не виходило, бо тростина заважала. Світлана Павлівна зітхнула:

– Так, давайте я сама все зроблю. Сідайте і командуйте – де тут у вас прилади та кухлі.

Наступного дня Світлана та Микола домовилися зустрітися у парку, а Новий рік святкували разом. Влітку чоловік і жінка відпочивали на дачі у Світлани разом із Гердою та Бубликом, а восени одружилися.

Микола часто жартує, що Бублик тоді навмисне втік з дому, щоб познайомити свою господиню з її майбутнім чоловіком.

Спеціально все підлаштував. Правда це чи ні, ніхто не знає, але факт залишається фактом – більше Бублик ніколи не тікав із дому!..