– Спочатку? – колишній гірко посміхнувся. – А це? – Він кивнув на візок. – Пропонуєш кинути дружину та дитину

Сірий жовтневий вечір розмазував тіні по асфальту. Ірина стояла біля вітрини супермаркету, нервово смикаючи ремінець потертої сумки.

Пальці тремтіли, стискаючи обручку в кишені. Сорок три роки, а вона тут, як недолуга школярка, чатує на колишнього чоловіка.

З під’їзду навпроти вийшла молода пара з візком. У Ірини перехопило подих. Андрій… А поряд ця вискочка Ганна у модному пальті.

– Любий, не забудь памперси, – прощебетала вона. – І молока більше.

– Звісно, ​​кицюня, – Андрій нахилився до візка. – Бувай, синку!

Ірина відчула, як до горла підкочує нудота. Синок… Про якого вона відмовлялася навіть думати всі двадцять років їхнього шлюбу.

– Андрію! – її голос пролунав хрипко.

Він обернувся і завмер. В очах майнуло щось схоже на жалість.

– Іра? Знову ти? Ми ж домовились…

– Ні, стривай! – вона зробила крок уперед. – Я маю сказати…

– А це хто? – Ганна натягнуто посміхнулася, міцніше вчепившись у візок.

– Колишня дружина, – процідив Андрій. – Яка ніяк не зрозуміє, що все скінчено.

– Неправда! – вигукнула Ірина. – Ти ж кохав мене! Двадцять років кохав!

– Кохав, – він скривився. – Поки ти не перетворила моє життя на пекло. “невдаха”, “нікчема”, “з тобою я занапастила молодість” – пам’ятаєш свої слова?

– Я не мала рації! – сльози потекли по щоках. – Андрію, вибач! Почнімо все спочатку…

– Спочатку? – він гірко посміхнувся. – А це? – Він кивнув на візок. – Пропонуєш кинути дружину та дитину?

– Але ж я перша! – Вона майже кричала. – Я була твоєю першою дружиною!

– Колишньою, – відрізав він. – Ти сама все зруйнувала. А тепер йди! І більше не приходь!

Він розвернувся і швидко пішов геть, захопивши Ганну з візком. А Ірина лишилася стояти, відчуваючи, як жовтневий вітер пробирає до кісток.

Ірина сиділа в улюбленій кав’ярні, бездумно розмішуючи давно охололий капучино. Навпроти влаштувалася Таня – єдина подруга, яка не відвернулася після розлучення.

– Знову чатувала? – Таня похитала головою. – Іро, ну скільки можна?

– Ти не розумієш! – Ірина стиснула кухоль. – Я тільки зараз зрозуміла, який він… Надійний, дбайливий…

– А три роки тому ти кричала, що він – непорозуміння ходяче.

– Я помилялася! – кухоль брязнув по блюдцю. – Це дівчисько його обкрутило, а я…

– Стоп! – Таня накрила її руку. – Ти сама подала на розлучення. Сама кричала, що задихаєшся поруч із ним. Що тобі потрібний успішний чоловік, а не жебрак інженер.

– Дурною була, – схлипнула Ірина. – Думала, ще попереду стільки всього… А виявилося – порожнеча.

– І що тепер? Переслідуватимеш його до старості?

– А що мені залишається? – Ірина витерла сльози. – Мені сорок три! Усі подруги заміжні, з дітьми… А я?

– Почни жити для себе.

– Як?! – Вона підвищила голос, і відвідувачі за сусідніми столиками обернулися. – Знаєш, що найстрашніше?

– Коли я подавала на розлучення, була впевнена – він благатиме мене залишитися. А він просто підписав папери. Навіть не спробував зберегти сім’ю!

– Може, він теж утомився? – М’яко припустила Таня. – Від твоїх вічних претензій, порівнянь із чужими чоловіками…

– Ти на чиєму боці? – спалахнула Ірина.

– На твоєму, дурепа! Тому й говорю правду. Ти не його кохаєш – ти просто боїшся самотності.

– Неправда! – Ірина схопилася, перекинувши кухоль. – Я кохаю його! Завжди кохала!

– Тоді чому довела до розлучення?

Ірина завмерла, безпорадно відкриваючи та закриваючи рота. По скатертині розпливалася кавова пляма, схожа на потворне серце.

– Я… я думала, що гідна більшого, – прошепотіла вона. – Що життя минає… А тепер бачу його з цією… молодою, красивою. І дитина…

– Про яку ти навіть не хотіла чути, – нагадала Таня. – “Тільки не діти! Вони зруйнують мою кар’єру!” – Пам’ятаєш?

– Припини! – Ірина схопила сумку. – Ти не розумієш! Ніхто не розуміє!

Вона вибігла з кафе, ковтаючи сльози. У кишені пальто лежала обручка – німий докір її помилок.

За тиждень Ірина знову стояла біля під’їзду. Пальці зводило від холоду, але вона вперто чекала. Нарешті двері відчинилися – Андрій вийшов один, без дружини.

– Андрію! – Вона метнулася навперейми. – Благаю, вислухай!

– Господи, Іро! – Він відсахнувся. – Ти що, стежиш за мною?

– Нам треба поговорити! – вона вчепилась у його куртку. – П’ять хвилин, прошу!

– Про що?! – Він різко струсив її руку. – Що ти хочеш почути?

– Що ми ще маємо шанс, – її голос тремтів. – Я все усвідомила, правда! Я змінилася…

– Пізно, – відрізав він. – У мене інше життя. Сім’я. Син.

– А як же я? – крик луною відбився від стін. – Думаєш, легко бачити, який ти щасливий з іншою?

– А ти думала про це раніше? – Вперше за розмову він підвищив голос. – Коли називала нікчемою? Коли соромилася знайомити із колегами? Коли вимагала розлучення?

– Пробач, – прошепотіла вона.

– Знаєш, – він раптом заспокоївся, – я маю подякувати тобі.

– За що? – Вона розгублено моргнула.

– За розлучення. Якби не воно, я не зустрів би Ганну. Не дізнався б, що таке кохання без умов та претензій. Не став би батьком.

– У нас також могли бути діти! – вигукнула вона.

– Могли, – кивнув він. – Але ти не захотіла “псувати фігуру” та “витрачати молодість на памперси”. Пам’ятаєш?

Вона мовчала, кусаючи губи.

– А тепер іди, – він повернувся до під’їзду. – І більше не приходь. Інакше я викличу поліцію.

– Ти не посмієш! – Вона схопила його за рукав.

– Посмію, – він навіть не обернувся. – Прощавай, Іро. Відпусти минуле. Заради себе самої.

Ірина брела по вечірньому парку, не помічаючи дощу, що мрячив. У голові дзвеніла порожнеча. Вона дістала з сумочки обручку – свідка двадцяти років їхнього шлюбу. Символ її нездійснених надій.

“Відпусти минуле…” – луною віддавалися його слова.

Підійшовши до ставка, вона розмахнулася, і кинула обручку в темну воду. По поверхні пішли кола, несучи із собою її ілюзії.

Задзвонив телефон. Таня.

– Привіт, подруго! – голос звучав незвично бадьоро. – Пам’ятаєш, ти казала про курси флористики? Я записалася. І тебе також.

Ірина сповільнилася, дивлячись на заспокійливу воду ставка.

– Знаєш… А я прийду. Досить жити минулим.

Вона розправила плечі, й пішла до виходу з парку. Попереду на неї чекало нове життя. Можливо, не таке, про яке вона мріяла. Але своє. І це було найважливіше…