– Спочатку на мене квартиру відпиши, а потім вже в особисте життя налагоджуй, – психує донька

Моя дочка чомусь вирішила, що може мені вказувати, що мені, дорослій та дієздатній людині робити. Заявила нещодавно з таким собі психом, що я повинна спочатку на неї квартиру переписати, а потім тільки налагоджувати своє життя.

Мені тільки виповниться п’ятдесят років. Я вже понад десять років, як удова. Є дочка, їй зараз двадцять п’ять, вона вже одружена.

Я в сімейне життя молодих не лізу. Не смикаю з приводу онуків, іпотеки, не вимагаю допомоги, приходжу в гості, коли мене самі запросять.

Нині молодята живуть в орендованій квартирі. Це було їхнє рішення, я б потіснилася, щоб вони могли нормально накопичити на іпотеку, але вони відмовилися від моєї пропозиції.

Я не наполягала. Хочуть жити окремо – нехай живуть. А що так збирати складніше – так це ж їхня справа, правильно? Вони вже дорослі, самі розберуться.

Я зараз працюю, сама себе забезпечую, до молодих із проханнями не лізу, розумію, що їм і без мене не до мене. Та і є кому мені допомогти.

Рік тому я познайомилася із чоловіком. Це родич моєї подруги, з яким я познайомилася на дні народженні її чоловіка.

Спочатку просто спілкувалися, разом ходили до театру та на різні концерти, розмовляли, гуляли. А потім наші стосунки з дружніх перетекли у романтичні.

Чоловік старший за мене на п’ять років. Він у розлученні, діти вже дорослі. Живе один у своїй квартирі, має непогану посаду, може себе забезпечити та й руки ростуть із потрібного місця.

Явно не альфонс якийсь, який намагається вирішити свою проблему за рахунок жінки. Він спокійно купує мені подарунки, приносить продукти для романтичної вечері, купує квитки та оплачує наші невеликі мандрівки.

Дочці я про своє особисте життя не розповсюджувалася, та й бачила я її рідко – вона теж вся у справах та турботах. До того ж я дотримуюся думки, що щастя любить тишу.

Дізналася вона про все випадково. Була десь поблизу і вирішила без дзвінка заскочити до мене. А в мене мій чоловік у цей час вечерю готував.

У домашньому одязі, своїх капцях, ясно, що не колега заскочив за документами. І дочка, не дурна, все зрозуміла. Та я й не ховалась сильно.

А ось її реакція мені не сподобалася. На привітання мого чоловіка вона відповіла грубо, та й взагалі поводилася погано.

Могло здатися, що це вона не сприйняла мого чоловіка, тому що він ніби займає місце її батька, але все виявилося куди прозаїчніше.

Дочка мені заявила, що в мене на старості років дах зʼїхав. Мовляв, однією ногою вже на цвинтарі, а все туди ж – мужика завела.

Мені її тон не сподобався, я попросила її вибирати висловлювання і взагалі тримати свою думку при собі, зрештою, її не стосується моє особисте життя.

– Не стосується? Ти зараз тут хвостом крутиш, а мені потім із твоїм **** квартиру ділити? Це ти називаєш “не стосується”?! – Психувала дочка.

Я виставила її за двері, заявивши, що слухати істерики не збираюся. Коли захоче попросити вибачення, нехай подзвонить. Але дочка вибачатися не поспішала.

Через три дні вона мені написала повідомлення, щоб я спочатку на неї квартиру відписала, а потім вже налагоджувала своє особисте життя.

Моя квартира за будь-якого розкладу після мене відійде дочці, бо йти в РАЦС ми з моїм чоловіком не збираємося. Сенсу немає.

Спільних дітей у нас не буде, нерухомість також навряд чи з’явиться, та й спадкоємці у кожного свої.

Але пояснювати це все доньці після її огидного виступу, я не збираюся. Я взагалі з нею спілкуватися не буду, доки вона не попросить вибачення. Вистачить на це розуму – добре, ні – ну, значить, сама винна.