Мені було 18. Нас познайомив друг. Через тиждень він зателефонував, запропонував зустрітись. Ми гуляли в парку, каталися човном, їли морозиво так і почалися наші стосунки. Я не відчувала до нього якихось величезних почуттів, просто з цією людиною мені було добре.
Ми рідко бачилися (він навчався у військовому інституті), але з кожною зустріччю я розуміла, що цей чоловік найкраще, що може бути зі мною в житті.
У ті рідкісні зустрічі ми говорили про все: я про друзів, батьків, роботу навчання, а він про те як погано було на війні. Я слухала кожну розповідь із завмиранням серця.
З кожним його словом приходило відчуття того, що він мій: від кінчиків волосся до пальців ніг, і нікому я не дозволю забрати його у мене. Попри те, що він давав мені повну свободу дій, я щодня, кожну хвилину чекала його дзвінки, і не хотіла жодної свободи, тільки його хотіла і нікого більше.
З ним, як за кам’яною стіною… Я почувала себе такою маленькою поряд, а світ здавався таким великим. Але я знала, що він завжди мене захистить і завжди буде поруч.
Він пішов з інституту, пішов працювати і ми вирішили спробувати жити разом… Господи, це був найкращий місяць у моєму житті: ні скандалів, ні істерик, а лише повний позитив і бажання насолоджуватися одне одним без залишку. У нас все було ідеально: близькість, ласки, розмови. Навіть чай ми пили з такою романтикою, що в животі пурхали метелики.
Якось ми гуляли і він сказав: – “Я хочу, щоб ти була завжди зі мною, і я зроблю для цього все.” Тримайте мене, я як повітряна кулька, мало не полетіла в це холодне квітневе небо.
Я обійняла його і заплакала, а він заспокоював і говорив: “Моя маленька дівчинка, не треба плакати, я ніколи не дозволю тобі це робити і не дам жодного для цього приводу”.
Але слово мій коханий не стримав. Через тиждень його у мене забрали 2 шалені кулі. І я плакала, плакала, плакала. 6 місяців пройшли як у тумані, і як мені здавалося, тільки алкоголь мені може допомогти забути це жах і страх. Я залишилася одна у цьому великому світі, ніхто не захистить, не обійме і не назве ласкавим словом “малюк”.
Він мені снився, я відчувала його тепло вночі, поряд з собою, він приходив до мене і казав: – “Малюк, ну що ти робиш? Я завжди з тобою був і буду. Не треба сліз, я хочу, щоб ти була щаслива, хоч і без мене.” А як?
Пройшло вже 6 років. А його фото все ще стоїть у мене на тумбочці, у шафі лежить його светр і заплющуючи очі я бачу його обличчя, а від светра пахне його тілом. Таким рідним і таким далеким. У мене звичайно були за ці роки стосунки, але жоден чоловік не зміг розбудити моїх метеликів у животі.
Сподіваюся є ще такі чоловіки: як великий купол, який закриває тебе від усіх бід, але на моєму шляху такі більше не зустрічалися. Ось як у житті буває…
Я побачила чоловіка сестри з іншою жінкою. Це сталося випадково, в торговому центрі, куди я…
Моя свекруха – Раїса Петрівна – жінка з дуже важким характером. Вона вважає, що краще…
Я одружилася дуже рано. На вечірці, яку для першокурсників влаштувала адміністрація нашого інституту, я познайомилась…
Досі не можу схаменутися після приниження, яке влаштував мені власний чоловік. Як після такого дивитися…
Після заміжжя ми переїхали до рідного міста чоловіка. Винайняли однокімнатну квартиру. Мені подобалося наше життя,…
Коли мені було сім років, моєї мами не стало в лікарні, під час того, коли…