Сподіваюся є ще такі чоловіки: як великий купол, який закриває тебе від усіх бід, але на моєму шляху такі більше не зустрічалися

Мені було 18. Нас познайомив друг. Через тиждень він зателефонував, запропонував зустрітись. Ми гуляли в парку, каталися човном, їли морозиво так і почалися наші стосунки. Я не відчувала до нього якихось величезних почуттів, просто з цією людиною мені було добре.

Ми рідко бачилися (він навчався у військовому інституті), але з кожною зустріччю я розуміла, що цей чоловік найкраще, що може бути зі мною в житті.

У ті рідкісні зустрічі ми говорили про все: я про друзів, батьків, роботу навчання, а він про те як погано було на війні. Я слухала кожну розповідь із завмиранням серця.

З кожним його словом приходило відчуття того, що він мій: від кінчиків волосся до пальців ніг, і нікому я не дозволю забрати його у мене. Попри те, що він давав мені повну свободу дій, я щодня, кожну хвилину чекала його дзвінки, і не хотіла жодної свободи, тільки його хотіла і нікого більше.

З ним, як за кам’яною стіною… Я почувала себе такою маленькою поряд, а світ здавався таким великим. Але я знала, що він завжди мене захистить і завжди буде поруч.

Він пішов з інституту, пішов працювати і ми вирішили спробувати жити разом… Господи, це був найкращий місяць у моєму житті: ні скандалів, ні істерик, а лише повний позитив і бажання насолоджуватися одне одним без залишку. У нас все було ідеально: близькість, ласки, розмови. Навіть чай ми пили з такою романтикою, що в животі пурхали метелики.

Якось ми гуляли і він сказав: – “Я хочу, щоб ти була завжди зі мною, і я зроблю для цього все.” Тримайте мене, я як повітряна кулька, мало не полетіла в це холодне квітневе небо.

Я обійняла його і заплакала, а він заспокоював і говорив: “Моя маленька дівчинка, не треба плакати, я ніколи не дозволю тобі це робити і не дам жодного для цього приводу”.

Але слово мій коханий не стримав. Через тиждень його у мене забрали 2 шалені кулі. І я плакала, плакала, плакала. 6 місяців пройшли як у тумані, і як мені здавалося, тільки алкоголь мені може допомогти забути це жах і страх. Я залишилася одна у цьому великому світі, ніхто не захистить, не обійме і не назве ласкавим словом “малюк”.

Він мені снився, я відчувала його тепло вночі, поряд з собою, він приходив до мене і казав: – “Малюк, ну що ти робиш? Я завжди з тобою був і буду. Не треба сліз, я хочу, щоб ти була щаслива, хоч і без мене.” А як?

Пройшло вже 6 років. А його фото все ще стоїть у мене на тумбочці, у шафі лежить його светр і заплющуючи очі я бачу його обличчя, а від светра пахне його тілом. Таким рідним і таким далеким. У мене звичайно були за ці роки стосунки, але жоден чоловік не зміг розбудити моїх метеликів у животі.

Сподіваюся є ще такі чоловіки: як великий купол, який закриває тебе від усіх бід, але на моєму шляху такі більше не зустрічалися. Ось як у житті буває…