Старий стояв на ґанку, дивлячись на трактор, і тихо сказав: – Гарна людина. Нам би таких якомога більше

Олександр їхав трактором по курній дорозі, наспівуючи мелодію про себе, щоб перебити шум від дороги. На вулиці стояла спека, був самий сезон роботи. Чоловік мріяв опинитися вдома, сидіти у своєму саду, та пити холодний квас.

Увагу Сашка привернула маленька дівчинка, що сидить на траві вздовж узбіччя. Вона мала «мінімаркет» з іграшок.

– Що ти тут робиш сама, мала? – голосно спитав він.

Дівчинка здригнулася, але швидко підвела голову. Її великі очі дивилися на нього з легкою настороженістю.

– Продаю іграшки, – тихо відповіла вона.

Сашко заглушив двигун, стрибнув на дорогу і попрямував до неї.

– Продаєш? А навіщо тобі це? – Він примружився, оглядаючи її.

Вона забарилася, ніби боялася, що він її прожене.

– Мені треба купити ліки для дідуся, – сказала вона, дивлячись у землю.

Сашко сперся на стегно і задумливо похитав головою. Дівчинка була худенька, одягнена в просту сукню з маленькими латками на подолі. Рожеві від сонця щоки показували, що вона сидить тут вже давно.

– А де твої батьки? – спитав він, опускаючись навпочіпки, щоб бачити її обличчя.

– Мами немає. А тато працює далеко, – тихо промовила вона, продовжуючи роздивлятися свої пальці.

Його серце здригнулося.

– Ну що, багато продала? – спитав він, глянувши на іграшки.

Вона похитала головою.

– Мене, певно, не помічають. Ніхто нічого не купив

Сашко зітхнув

– Ну скажи, скільки ведмідь коштує?

– Десять гривень, – відповіла дівчинка

– Десять? Та ти що, цей ведмедик, як новий! Коштує всі двадцять, не менше, – сказав він з усмішкою.

Дівчинка підвела голову, на її обличчі промайнула тінь посмішки.

– Правда? – спитала вона.

– Звісно. А ти чого тут одна? Тебе можуть не помітити з дороги!

Вона знизала плечима.

– Дідусь сказав, що я маю щось вигадати. А що я можу?

Сашко замислився. Потім випростався, і махнув рукою у бік трактора.

– Гаразд, давай так. Збирай іграшки, сідай, покажеш, де ви живете.

Дівчинка витріщила очі, в них майнув страх.

– А ви не злий? – раптом спитала вона.

Сашко здивувався, але одразу ж засміявся.

– Ну, ти даєш! Якби я був злим, став би тут із тобою розмовляти? Давай-давай, збирай, а то спекотно, зараз зовсім печеною станеш.

Вона довго дивилася на нього, потім акуратно склала іграшки в невеликий пакет, і підійшла ближче.

– Добре.

– Ось так краще. Тримайся, мала, їдемо на твою базу, – сказав він, підхоплюючи її пакет і допомагаючи їй забратися в кабіну.

Коли трактор рушив, Сашко глянув на дівчинку. Вона дивилася на дорогу, міцно тримаючи в руках ведмедика.

– Як тебе звати? – спитав він.

– Марія, – відповіла вона.

– Ну що, Марійко, веди. Покажеш, де дідусь у тебе ховається.

Вона кивнула, і трактор продовжив свій шлях по курній сільській дорозі, підіймаючи щільні хмари пилу.

Сашко повільно під’їхав до крихітного будиночка, що стояв трохи осторонь дороги. Навколо росли рідкі кущі, занедбаний сад здавався давно забутим. Огорожа нагадувала про колишні часи: штахетини, що покосилися, місцями вкриті мохом.

– Це тут? – спитав він, заглушивши трактор, і звертаючись до дівчинки.

– Так, тут, – кивнула вона й обережно взялася за його руку.

Він підняв її, та допоміг спуститися з кабіни. Підійшовши до хвіртки, дівчинка штовхнула її, і та заскрипіла, наче скаржачись на старість.

– Діду, я прийшла! – гукнула дівчинка, забігши у двір.

У відповідь не було жодного звуку. Сашко насупився. Він відчув, як щось стискається в грудях. Подвір’я було порожнім, на порозі – пара старих чобіт, а біля стіни валялося зламане відро.

– Дідусю, ти де? – знову покликала дівчинка, зазираючи у вікно.

Тиша. Сашко підійшов до дверей, та постукав.

– Гей, удома є хто? – голосно сказав він, чекаючи бодай якогось відгуку.

За мить усередині пролунав слабкий кашель, а потім хрипкий голос:

– Тут я… виходжу…

Двері важко відчинилися. На порозі з’явився літній чоловік із сірим обличчям і тремтячими руками. Він спирався на одвірок, явно насилу тримаючись на ногах.

– Добрий день, – тихо сказав Сашко, знімаючи кепку. – Це ви дідусь Марійки?

– А хто ж ще? – посміхнувся старий, обводячи його поглядом. – А ти хто такий?

– Я Сашко, тракторист. Вашу онуку на дорозі зустрів. Вона… іграшки продавала, щоб вам ліки купити.

Старий заплющив очі, важко видихнув і сів на табурет біля дверей.

– Знову вона… – промимрив він.

– Діду, я хотіла допомогти, – шморгнула носом дівчинка, підходячи ближче.

Сашко присів поряд з ним навпочіпки.

– Вибачте, я не хочу втручатися, але може чимось допомогти? Ви зовсім один?

– Один я ніколи не був, – усміхнувся старий, – але щось сили зовсім мене залишили. Лежу, ні піднятися, ні до крамниці дійти.

– А що з ліками? – Уточнив Сашко.

Старий махнув рукою:

– Які ліки, синку? Пенсії ледве вистачає, щоб хліб купити, а тут лікар цілий список виписав. Та які там гроші?

Сашко глянув на дівчинку. Вона, міцно притиснувши до грудей свою пошарпану ляльку, дивилася на дідуся, явно борючись зі слізьми.

– Гаразд, розберемося, – сказав він, рішуче підводячись. – Я до вас завтра заїду. Давайте список ліків, і не сперечайтеся.

Старий підвів на нього здивований погляд:

– А ти навіщо це робиш?

– А навіщо тоді жити, як не допомагати? – просто відповів Сашко, натягуючи кепку.

Сашко, як і обіцяв, приїхав до них наступного дня. Замість звичного трактора він приїхав на своїй старенькій «Ниві», кузов якої був набитий інструментами. Щойно він вийшов з машини, до нього підбігла дівчинка.

– Дядю Сашко, ви справді приїхали? – її очі блищали від радості.

– Аякже, я ж сказав, – усміхнувся він. – Де твій дід?

– У будинку. Він сказав, що ви пожартували, і не приїдете, дівчинка захихотіла, і потягла його за руку.

Сашко, посміхнувшись, відкрив багажник, дістав молоток та кілька дощок.

– Ну, зараз він точно повірить, – сказав він, і пішов до хати.

На ґанку стояв дідусь, примружившись від сонця.

– Та ну тебе, Сашко, навіщо це все? – почав він, махнувши рукою на його витівку. – Ми вже якось самі впораємося.

– Самі? – Здивовано підняв брови Сашко. – У вас тут і драбини нормальної немає, не те що рук на такий дах.

– Так і живемо якось, – буркнув дід, але його голос був не впевненим.

– Саме так, «якось». А треба нормально жити, – Сашко поставив інструмент на землю. – Все, діду, розмова коротка.

За годину біля будинку зібралася ціла бригада. Чоловіки з села приїхали на своїх машинах з інструментами та будматеріалами.

– Ну, де тут у вас робота? – з жартівливою серйозністю спитав Вітька, місцевий тесляр.

– Ось цей дах на нас усіх чекає, – показав Сашко вгору.

– Ох, і роботи! – Протягнув другий чоловік, розглядаючи щілини в черепиці. – Тут не один день треба.

– Зробимо швидко, – сказав Сашко. – Тільки давайте без розмов.

Робота закипіла. Хтось заліз вгору, здираючи стару черепицю, хтось уже розпилював дошки на землі. Сашко заліз на дах, але за хвилину почувся голос дівчинки знизу.

– Дядю Сашко, а вам води принести?

Сашко визирнув і засміявся.

– Води? А ти не хочеш натомість нам пару дощок подати?

Дівчинка серйозно кивнула і побігла до стосу дощок.

– От молодець! – схвально кинув Вітька. – Зростає зміна!

Старий сидів на ґанку і спостерігав за цією метушнею. Обличчя його, спочатку похмуре, поступово розгладилося.

– Ви тут тільки свій дах не забудьте, – спробував він пожартувати.

– Діду, ти головне не хвилюйся, – підморгнув Сашко. – Все буде, як новеньке.

Надвечір дах повністю перекрили. Чоловіки витерли піт з лиця, і сіли на ґанку, дивлячись на свою роботу.

– Ну, як, діду? – Запитав Сашко.

– Дякую, мужики, – дід важко підвівся і подивився на новий дах. – Навіть не знаю, як вам віддячити.

– Та годі вам, – махнув рукою Вітька. – Головне, що дощ тепер не капатиме на голову.

Сашко встав і поплескав діда по плечу.

– Навіщо подяка, це ж спільна справа. Ти, головне, лікуйся і внучку свою виховуй. Всі поїхали від діда задоволені результатом своєї праці, і зворушені своїм безкорисним вчинком.

Сашко повернувся в будинок старого вже надвечір. У руках він тримав пакет, з якого стирчали аптечні коробки. Дівчинка першою вибігла йому назустріч.

– Дядько Сашко, це що? – запитала вона з цікавістю, заглядаючи в пакет.

– Ліки для твого діда, – відповів він, посміхнувшись. – А ти гадала, я просто так поїхав?

Вона одразу побігла до хати.

– Дідусю, дідусю! Сашко ліки привіз!

Старий сидів на ліжку і читав пошарпану газету. Почувши її голос, він підняв голову, а потім подивився на Сашка, що зайшов.

– Це ти дарма… – почав він, але Сашко перебив його.

– Не бурчи, діду. Ось, дивись, все за рецептами. Пігулки, мазі. Аптекарка ще й список написала, як приймати. – Він розклав коробки на столі, і дістав аркуш з інструкціями.

Старий розгублено провів рукою по лобі.

– Та я ж не віддам тобі ці гроші. Ми тут самі ледве на їжу наскрібаємо.

– Нічого мені не треба, – твердо сказав Сашко, сідаючи на табуретку. – Ти давай краще лікуйся. Адже дівчинка за тебе переживає, а ти тут все про гроші товкмачиш.

Дівчинка з цікавістю спостерігала, як Сашко розкладає ліки. Вона нарешті посміхнулася:

– Дідусь тепер одужає, правда?

– Звісно, ​​- кивнув Сашко. – Але ж йому треба тебе слухатися. Ти ж тут за головну, так?

Вона радісно закивала. Дівчинка дивилася на нього своїми великими очима, потім підійшла до нього з плюшевим ведмедиком у руках. Вона простягла його Сашкові й сказала:

– Це вам.

– Мені? – здивувався він. – А як же ти без нього?

– Нічого. У мене тепер є справжній друг, – відповіла вона серйозно.

Сашко посміхнувся, обережно взяв ведмежа і притиснув до себе.

– Дякую, маленька. Це буде мій талісман.

З того часу він почав приїжджати до них ще частіше. Іноді просто побалакати, іноді привозив щось корисне, та смачне. Дівчинка завжди раділа його приїздам, і щоразу вибігала йому назустріч.

– Дядько Сашко, а ви ще приїдете? – якось спитала вона, проводжаючи його.

– Звісно, ​​приїду, – впевнено відповів він. – У мене тепер тут друг.

Старий стояв на ґанку, дивлячись на трактор, і тихо сказав:

– Гарна людина. Нам би таких якомога більше.

І на серці в Сашка стало тепло. Він зрозумів, що його допомога була важлива не тільки їм, а і йому…