Став на бік дружини

Того вечора Ліля та Гоша сиділи у затишному італійському ресторанчику. Георгій тримав свою обраницю за руку і розповідав кумедну історію з роботи.

Свічка в центрі столу м’яко висвітлювала його обличчя, і Ліля вкотре зловила себе на думці, що щаслива.

Телефон на столі завібрував несподівано. На екрані висвітлилося: “Мама”.

Обличчя Гоші миттєво змінилося – з впевненого чоловіка він за секунду перетворився на переляканого підлітка. Виклик прийняв миттєво.

– Так, мамо? Що сталося? – він навіть підвівся. – Що? Хто? Де ти зараз? Я зараз приїду. Так, звичайно. Чекай, будь ласка, тільки не плач. Мамочко, мила, припини! Я їду.

Він скинув виклик і винувато глянув на Лілю.

– Ліль, пробач. Там… катастрофа.

– Що сталося? – Ліля перелякалася. – Мама захворіла? Погано їй?

– Ні, – Гоша нервово потирав шию. – Вона посварилася з дядьком Іваном. Зі співмешканцем своїм. Сидить на лаві біля під’їзду, плаче.

– Каже, йти нема куди, ключі забула, він її вигнав… Загалом, мені треба їхати. Вона просить розібратися.

– Гоша, їй п’ятдесят п’ять років, – обережно зауважила Ліля, вже трохи «знайома» з минулим свого нареченого.

– Може, вона викличе таксі та поїде до подруги? Чи повернеться додому? Ти там навіщо? В нас же побачення.

– Ти не розумієш, – він уже махав офіціантові, вимагаючи рахунок. – Вона там одна, у темряві! Ліль, я відвезу тебе додому. Вибач, правда. Наступного разу посидимо, гаразд?

Це був перший дзвіночок. Гучний такий, як пожежна сирена, тільки Ліля його проігнорувала – через рік після знайомства вона за Гошу таки вийшла заміж.

…Спроба втекти в інше місто провалилася з тріском. Алевтина Сергіївна освоїла відеозв’язок та месенджери так віртуозно, що відстань не мала значення.

– Чому ви не берете слухавку? – голос свекрухи вранці, в обід і ввечері брязкав з динаміка телефону.

Гоша відразу приймався виправдовуватися:

– Мамо, ми фільм дивилися, звук вимкнули.

– Фільм вони дивилися… А мати тут із тиском лежить. Приїжджаєте раз на пів року, і все одне з одним, одне з одним.

– А зі мною поговорити? Я для кого тебе виховувала?

Ліля зазвичай відмовчувалась. Ну що з нею сперечатися? Все одно не розуміє … Свекруху вона вважала актрисою погорілого театру: мати Гоші ніколи не хамила відкрито, вона в найвразливіші місця копала нишком.

Якось улітку вони зібралися на дачі. Приїхали друзі та родичі, компанія зібралася велика та різношерста. Ліля носилася з тарілками, накриваючи стіл, Гоша стояв біля мангала.

Алевтина Сергіївна сиділа у плетеному кріслі та спостерігала за подругою невістки, Ілоною, яка нарізала огірки на салат.

– Яка ж ти, Ілоно, господарська, – голосно, щоб усі чули, простягла свекруха. – І руки золоті, і м’який характер.

Ліля завмерла з тацею в руках. Гоша напружився, але промовчав, перевертаючи шампури.

– Було б чудово, якби Гоша з тобою одружився, – продовжила Алевтина Сергіївна, мрійливо дивлячись у небо. – Жили б чудово. Душа у душу.

На веранді повисла тиша.

– Мамо! – Гоша нарешті знайшов голос. Він жбурнув щипці на стіл. – Ти що несеш?

– А що таке? – вона невинно закліпала очима. – Я просто міркую. Ілона мені завжди подобалася.

– Ми з Лілею одружені. І я люблю свою дружину. Щоб я більше не чув такого! Інакше ми поїдемо. Прямо зараз.

Алевтина Сергіївна, зрозумівши, що перегнула, спробувала виправдатися.

– Ой, ну все, пожартувати не можна. Які ми стали нервові. Вибач, Лілю, я ж не зі зла. Стареча балаканина.

Ліля тоді проковтнула образу мовчки.

П’ять років після переїзду жили досить спокійно.

Так, свекруха регулярно дзвонила, кілька разів на рік приїжджала без попередження, розпускала про невістку плітки серед родичів, але Лілю це особливо не чіпало.

А ось коли вони переїхали назад, в рідне місто…

Остаточно стосунки зіпсувалися після ювілею батька Лілі. До свята готувалися ґрунтовно: орендували банкетну залу, запросили всіх, кого тільки можна. Звичайно, з’явилася і сваха.

Вечір йшов чудово, поки кількість напоїв не розв’язала язики. Ліля підійшла до бару за водою і побачила картину: Алевтина Сергіївна затиснула в кутку дядька Пашу та тітку Валю – друзів родини – і щось жарко їм шепотіла, періодично схлипуючи та вказуючи на Лілю.

Ліля підійшла ближче.

– …і не пускає мене до них, уявляєте? – долинуло до неї. – Я з сумками, з гостинцями, а вона навіть двері не відчиняє. Каже, зайнята. А сама там, напевно, з кавалерами…

– Гоша мій працює як віл, світла білого не бачить, а вона з нього мотузки в’є. Бідолашний мій хлопчик. Я їй говорю…

У Лілі потемніло в очах, але втрутитися вона не встигла. До «групи змовників» підпливли дві її найкращі подруги – Марія та Світлана.

У кожній уже хлюпалося по дві пляшки сухого червоного, і втрачати їм не було чого.

– Алевтино Сергіївно, – Марія, як правило, інтелігентна, вперла руки в боки. А у вас язик не відсохне таку дичину нести?

Свекруха затнулася, похлинувшись черговим схлипом.

– Що? Як ти зі мною розмовляєш?

– Як заслужила, так і розмовляю, – заступилася Світлана. – Ми Лільку двадцять років знаємо. А ви тут стоїте, жерете за її кошт і ж брудом поливаєте? Не соромно?

– Я правду говорю! – верескнула свекруха. – Вона мого сина обкрутила…

– Та ваш син щасливий лише завдяки їй! – гаркнула Машка. – Ви стільки років душу з неї виймаєте, як енергетичний вампір?!

То вам страва не та, то дача не та. Ішли б ви… додому. Далеко та надовго!

Навколо повисла дзвінка тиша, навіть музика стихла. Гоша, що стояв біля столу із закусками, зблід.

– Гоша! – заревіла Алевтина Сергіївна. – Ти чуєш, як ці хамки з твоєю матір’ю розмовляють? Зроби щось!

Гоша підійшов, дивлячись то на червону матір, то на злих подруг дружини, то на саму Лілю. Ліля стояла мовчки.

– Мамо, – тихо сказав він.

– Що “мамо”? Вижени їх! Або ми зараз же йдемо!

Гоша набрав у груди повітря.

– Ти йдеш, мамо! Виклич таксі.

– Що?.. – Алевтина Сергіївна похлинулася повітрям. – Ти… ти виганяєш матір? Через цю?..

– Ти ображаєш мою дружину, ти брешеш про неї її ж батькам та друзям! Постійно це відбувається, мамо!

– Я втомився, слово честі. Їдь, будь ласка!

Скандал був грандіозний. Свекруха йшла з прокльонами, хапаючись за серце, обіцяла віддати богу душу прямо на порозі ресторану, але таксі все ж таки викликала.

Вечір закінчився якось сковано. Коли вони повернулися додому, Ліля наважилася.

– Я подаю на розлучення, – сказала вона.

Чоловік здригнувся, але не обернувся.

– Я розумію, – глухо відповів він. – Ти маєш повне право піти. Я не знаю, як я припустив, що це зайшло так далеко.

– Справа не лише в ній, Гошо. Річ у тім, що ти стільки років намагався всидіти на двох стільцях. Ти вибору не зробив.

Він підійшов до неї, сів навпочіпки, взяв її руки у свої.

– Ліль, я люблю тебе. Я не хочу тебе втрачати. Будь ласка. Давай спробуємо… Я розв’яжу цю проблему.

– Як? – Вона гірко посміхнулася. – Відмовишся від неї? Вона ж твоя мати. Це назавжди, Гоша!

– Я відмовлюся, Ліль. Якщо ти хочеш цього.

Розмовляли до ранку. Кілька разів розмова скочувалась до сварки, вони кричали один на одного, а потім перепрошували. До компромісу таки дійшли.

– Вона не приходить до нас, – казав Гоша. – Ніколи. Я змінюю замки завтра ж. Ти її скрізь блокуєш. Я спілкуюся з нею сам, на нейтральній території, раз на місяць. Тобі я про неї не говорю ні слова.

– Жодних скарг, жодних прохань, жодних «мама передавала привіт». Для нашої сім’ї її немає!

– А якщо вона прийде і буде ломитися у двері?

– Не прийде. Я обіцяю, Ліль.

Ліля дивилася на нього мовчки. Їй так хотілося йому вірити.

Замки справді змінили. Телефон Алевтини Сергіївни був у чорному списку скрізь, де тільки можна.

Гоша тримав слово: він з’їздив до матері один раз, повернувся похмурий, але на запитання “як справи?” відповів коротко: «Нормально. Давай вечеряти».

Здавалося б, живи та радуйся, але на душі все одно у Лілі шкребли кішки. Вона сиділа на дивані, підібгавши ноги, і дивилася на тест, який купила сьогодні вранці.

Поки що не використовувала, бо було страшно. Затримка два тижні, все можливо…

Вона уявила, що з’явиться малюк. Перший онук. Невже Алевтина Сергіївна залишиться осторонь? Та ні, звичайно!

Свекруха у виховання онука засуне свій довгий ніс, і знову все зіпсує.

– Що думаєш? – Голос чоловіка відірвав її від роздумів.

Ліля швидко сховала коробку під подушку.

– Так… Про майбутнє.

Гоша сів поруч, обійняв її.

– Все буде добре, кохана. Ми з тобою все подолаємо.

Ліля поклала голову йому на плече.

– Гошо, а уяви… діти.

Він усміхнувся, поцілував її в верхівку.

– Я тільки про це й мрію.

– А з твоєю мамою як бути? Ми ж не можемо дитя позбавити бабусі.

Гоша напружився.

– У них буде твоя мама. А моя… – помовчав. – Ліль, я не знаю, що буде далі. Але я знаю одне: я не дам нікому зіпсувати життя.

– Якщо мама не зміниться – вона не побачить онуків. Це моє останнє слово!

– А якщо вона вдасть, що все гаразд? – прошепотіла Ліля. – Як тоді, з Ілоною? Вибачиться, принесе пінетки. А потім, коли ми залишимо їй дитину, капатиме їй на мізки?

– Мама в тебе погана, тато ганчірка …

Гоша повернувся до неї, взяв за плечі й глянув просто у вічі.

– Ми не залишимо їй дитину. Ніколи. Найматимемо нянь, проситимемо твоїх, будемо справлятися самі. Ліля, зрозумій, сім’я – це ми. Ти, я та наші майбутні діти. Решта – гості!

– І якщо гість, вибач, гидить нам на голову, то його більше не звуть. Навіть, якщо це родич.

Ліля видихнула.

– Знаєш, – вона дістала з-під подушки коробочку з тестом. – Здається, нам час перевірити, чи ця теорія працює на практиці.

Гоша дивився на коробку.

– Ти серйозно?

– Поки що не знаю. Але затримка…

Він згріб її в оберемок, уткнувшись носом у шию.

– Ми впораємося, – прошепотів він. – Упораємося.

У Лілі та Гоші народ ився син. Матері Георгій задовго до терміну поставив умову: або вона починає поводитись по-людськи, або до малюка її не підпустять на гарматний постріл.

Алевтина Сергіївна провела над собою колосальну роботу. Вона, звичайно, невістку любити не почала, але тепер ставилася до неї шанобливо.

Ні закидів, ні, тим більше прямих образ, вона собі більше не дозволяла. Як кажуть, – помоглося нашій мамі! А чи на довго, час покаже…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!