Степан мав рацію на всі сто відсотків! Брат чоловіка Денис, сподобався Даші! Побачивши його, її наче пронизали мільйон голок! Її серце то завмирало, то шалено калатало! Таке з Дашею було вперше

Степан, уже не молодий чоловік, став вдівцем п’ять років тому. Удвох боролися вони з недугою дружини, але так і не змогли вистояти.

У сорок вісім років залишився Степан один, переживав, звикав до самотності, а щоб одружитися знову, чомусь про це й не думав. Хоча родичі та знайомі підказували:

– Молодий ти ще мужик, знайди собі жінку, та живи щасливо.

– Таку, як моя дружина, не знайду. Зрозуміло, є кращі за неї, є гірші, але такої більше немає, – відповідав усім він.

Молодший брат Степана жив у іншому районі. Різниця у віці у них велика, трохи більше, ніж п’ятнадцять років.

Так вийшло, що спочатку мати не могла привести на світ другу дитину, а потім, коли вже не сподівалася, з’явився Денис.

Брати любили одне одного, Степан набагато старший, допомагав матері з ним, а маленький Дениска ходив по п’ятах за старшим.

Батьків їх трагічно не стало, коли молодшому синові було двадцять один, так і підтримував старший брат молодшого, допоки той не вивчився, а потім не одружився.

Але, мабуть, так доля розпорядилася, що коли у Степана дружини не стало, приблизно в той час Денис розійшовся зі своєю.

Щовечора Степан прогулювався перед сном у парку, що був поруч із його будинком. Так повелося давно, з дружиною вони теж гуляли, коли мали вільний час.

Цього вечора він не квапливо йшов доріжкою парку до ставка, в якому плавали качки й гуси. По той бік ставка, за парком, був приватний сектор, звідти, мабуть, і приходили гуси поплавати.

Повертаючись від ставка, він помітив на лавці дівчину, вона витирала руками сльози. Він не зміг пройти повз.

– Пані, добрий вечір, вам потрібна допомога? У вас щось трапилося?

Вона підвела очі, і глянула на Степана сумним поглядом:
– Мені ніхто не допоможе, дякую, просто не знаю, куди мені тепер йти…

Степан сів поруч.

– Тобто, як це не знаєш, ти ж звідкись прийшла? Як твоє ім’я?

– Звідки прийшла, туди повернутися більше не маю сили. Мені там немає місця, та й боюсь я… Даша…

– Так, Дашо, давай по черзі, не розумію я нічого, розповідай. Скоро зовсім темно стане, ти так і сидітимеш тут?

Даша жила з батьками в однокімнатній квартирі. Дісталася вона їм від матері батька. Батьки з Дашею переїхали із села, там уже все розвалилося, роботи не було. Батька не стало, коли їй було 15 років.

Жили вони удвох із матір’ю спочатку нормально, але незабаром донька помічала, що з роботи та часто приходила під хмелем, могла і з собою принести пляшку червоного. Не соромлячись дочки за вечерею її спустошувала.

– Мамо, навіщо ти це робиш, кинь, нічого хорошого з цього не вийде, – не раз просила донька матір.

– Що ти розумієш у житті, Дашка? Батько твій залишив мене одну, і що мені тепер робити? Давай і тебе пригощу, стає легко та радісно. Ти просто ще нічого не розумієш. А я, може, своє лихо заливаю, – говорила мати, а потім падала на диван, і засинала.

Вранці Даша сама готувала собі сніданок, і йшла на заняття в медичний коледж, навчалася після дев’ятого класу, бо хотілося якнайшвидше стати дорослою, та працювати. На матір не сподівалася, бо її постійно звільняли.

– Мамо, ти вже скотилася далі нікуди, навіть прибиральницею не беруть тебе. Як будемо жити?

– А ти навіщо? Влаштуєшся на роботу незабаром, і житимемо, – бурмотіла розпещена ​​мати.

Потім стало ще гірше, у квартиру приходили такі ж друзі матері, влаштовували гулянки, та залишалися з ночівлею хто де. Даша спала погано, бо побоювалася ночувальників.

Після закінчення навчання, вона одразу влаштувалася на роботу в лікарню медсестрою. Працювала у зміну, тому їй дуже подобалися нічні зміни, коли вона не бачила, що діється в неї вдома. Вона почала задумуватися про те, щоб винайняти квартиру.

Цього вечора повернувшись додому, втомлена та вимотана, бо важкий день був, Даша знову застала свою матір у непотрібному вигляді.

Квартира, де вони були раніше щасливі, була порожня. Старенькі меблі, карнизи зі шторами, – все було винесено, а мати сиділа на стільці, як завжди у своєму звичному стані.

Речей Даші теж не було, всі винесли, разом із шафою. Тільки на вішалці висіла її стара зимова куртка. Залишилася вона, в чому стояла.

Даша вискочила зі слізьми з квартири, й пішла, куди дивляться очі. Так вона й опинилася тут у парку, на цій лавці.

Степан вислухав дівчину з болем у душі, і, перейшовши на «ти», вирішив її трохи заспокоїти.

– Даша, послухай, всяке трапляється в житті, але завжди треба сподіватися на краще, – говорив він спокійно та тихо.

– Я теж думав, що моєму життю настав кінець, коли дружини не стало. Вона для мене була всім, – він трохи помовчав і продовжив, – потім я зрозумів, раз так розпорядилася доля, значить треба продовжувати жити. От і ти не впадай у відчай, вихід завжди є.

– Який вихід? – Підняла очі на нього Даша. – Я ніколи не зможу заробити собі на квартиру, куди мені йти?

– Слухай, я живу сам. Квартира в мене велика, по будинку нема кому допомогти. Я справляюсь, звичайно. Пропоную тобі перебратися до мене.

– Ти мене не бійся, я до тебе з добром, як до дочки. Житимеш спокійно, ми з дружиною не змогли мати дітей, от і будеш замість доньки.

Степан справді був порядною людиною. Даша не раз дякувала долі, що він зустрівся їй того вечора. Він став її сім’єю, її другим батьком. Всю домашню роботу вона взяла на себе.

Чистота та затишок, смачна домашня їжа, вона могла добре готувати. Вечорами вони сиділи, та розмовляли.

Степан багато всього знав, вона його слухала з цікавістю, зрозуміла, якою чуйною, і навіть, можна сказати, рідною людиною став він для неї.

Добродушність і порядність Степана змогли розтопити два серця. Дорослого одинокого чоловіка, і молодої дівчини.

Але доля вирішила повернути по-своєму, ці двоє раптом потягнулися одне до одного. Степанові знову було для кого жити, кого любити, про кого дбати.

Згодом він усе частіше став себе ловити на думці, що дивиться на Дашу не батьківським поглядом. Його почуття та думки вже переросли в щось більше, ніж просто турбота.

– Чим більше я думаю про Дашу, тим сильніше в мені спалахує полум’я. Вогонь пристрасті, який я думав, давно згас у моїх грудях. Потрібно зізнатися Даші у своїх почуттях, так далі не може продовжуватись. Хай буде, що буде…

Зібрався з духом і ввечері за вечерею наважився:

– Даша, не знаю, що ти про мене подумаєш, але я тебе полюбив усім серцем. Ти знову в мене вдихнула життя. Я тобі пропоную стати моєю дружиною. Зрозумію, якщо відмовиш, але подумай…

Даша теж розуміла, що не так просто ставиться до Степана. Можливо вона свою подяку до нього, сприйняла за кохання, але вважала, що він чудовий чоловік. Тож вона погодилася.

За рік у них з’явився син Данилко. Степан сяяв від щастя, Даша теж.

– Ось тепер я по-справжньому щаслива. Степан і мій синочок Даня – це моя доля.

Якось Степан сказав дружині:

– Завтра до нас приїде мій молодший брат Денис. Пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав, той, з яким я няньчився. У нас велика різниця у віці.

– Він нарешті повернувся з заробітків, і я його запросив. Я йому повідомив, що одружений, і що він має племінника. Обіцяв відвідати нас. Упевнений, ви порозумієтеся, і він тобі сподобається.

Степан мав рацію на всі сто відсотків! Денис сподобався Даші! Побачивши його, її наче пронизали мільйон голок. Її серце то завмирало, то шалено калатало.

Вона дивилася на нього і не розуміла, що відбувається. Але зрозуміла, що тепер не зможе не думати про нього. Таке з Дашею було вперше.

Денис часто спілкувався телефоном зі своїм старшим братом, знав, як важко він переніс втрату дружини, як перебував у депресії. А потім він повідомив, що у його житті добрі зміни.

Брат знову покохав. У нього самого, поки що, в житті не було стабільності. Після розлучення він не наважувався знову одружитися, хоч і подобався жінкам.

Накупивши подарунків своєму племіннику, Денис приїхав.

– Дуже хочеться мені познайомитися з дружиною брата, та його малюком. Адже нова дружина повернула Степана до життя, – думав він.

Переступивши поріг квартири, Денис обійняв брата.

– Привіт, брате! Ти просто помолодшав, як став батьком. Ну вихваляйся, де твоя молода дружина, і мій племінник Данька.

Степан провів брата в кімнату, де Даша перевдягала сина.

– Ось знайомся. Це моя Даша, а то наш Даня. Дивлюся на нього, та згадую тебе маленького.

Денис завмер із подарунками в руках. Він не міг відвести погляду від Даші з сином на руках, у нього промайнула думка:

– Господи, яка вона прекрасна …

– Денис, прокинься, – штовхнув його брат. – Тобі теж час подумати про сім’ю. Даша, ось це і є мій братик. Знайомтеся, я піду духовку вимкну, і курку дістану.

– Добрий день, – отямився Денис, і простяг подарунки.

– Добрий, я рада, що ви приїхали нас відвідати, – якомога спокійніше намагалася говорити вона.

Вони дивилися один на одного і мовчали. Після обіду Денис із задоволенням грав із Данилком, а той верещав на всю квартиру, бо дуже йому подобалося. Степан тішився.

– Ти подивися Дашо, такий маленький, а розуміє, що Денис рідна людина, бач, як радіє, подобається йому дядько.

Денис уже жив у них кілька днів. Коли Степан кудись йшов, у Даші від щастя стрибало серце. Вона одночасно і раділа, і боялася залишитися наодинці з ним.

Денис теж не міг дати собі раду, навіть сказав про це їй.

– У нас із тобою нічого не може бути. Я не зможу обдурити чоловіка, – зібравши волю в кулак, відповіла вона йому.

– Я й сам це розумію, – сказав Денис, – але знай, що окрім тебе мені ніхто не потрібний. Я теж не можу образити брата. Він для нас з тобою, найближча людина.

– Я поїду і чекатиму, тільки чого, і сам не знаю…

Денис поїхав поспішно, чим дуже здивував Степана. Минав час, доля знову вирішила повернути все по-своєму.

Якось зателефонували Даші та повідомили, що Степана з роботи відвезли в лікарню. Вона мчала до чоловіка, а сльози застилали її очі. Але лікар повідомив, що її чоловіка більше немає в живих, серце.

Денис приїхав одразу. Допоміг із похованням, втішав Дашу, і хотів залишитися з нею. Але вона відмовила, і він поїхав. Минуло трохи часу.

Даші наснився сон, в якому чоловік зняв свою обручку, і простяг Денису, який сидів поруч, немов благословляючи їх, та даючи свою згоду.

Даша подзвонила Денисові, і той швидко примчав. Коли вони їхали на цвинтар, яскраво світило сонце. З фотографії на них дивився Степан, здавалося, на його обличчі з’явилася посмішка.

– Даша, подивися, наш Степан не проти…

Донька з’явилася через рік, сестричка Даньці дуже сподобалася, він тяг їй свої іграшки, і питав у батьків, коли вже Аліса зможе грати з ним. Які тільки випадки в житті не трапляються, які складні долі не спіткають нас – головне, щоб в кінці все було добре…